Сувенір

Важіль

[Карнфорт, наші дні]

«Прокинься!»

І він прокинувся, розплющив очі та тяжко видихнув. Повернув голову ліворуч, аби побачити тендітне обличчя Грейс, але подушка, на якій вона спала, була порожня. За мить у голові Алана майнуло сотня думок, але тільки одна була одразу яскравою, як день, та похмурою, наче ніч.

«Вона взагалі була тут вчора зі мною?»

— Ти якийсь знервований, — відмітила Грейс, що оголена ковзнула у кімнату.

— Погане сновидіння, — буркнув Алан.

— Дурне спить, дурне і сниться, — посміхнулась вона. — Не стала тебе будити, здавалось, ти так мирно спав.

— Як скажеш.

— Ой, все. Мені вже час на роботу, сусіде. Зустрінемось ввечері?

— Авжеж, мала, — кивнув головою Коул та поглянув на годинника, що стояв біля ліжка. — Мені теж скоро треба збиратись, Кларксон відновив мене на посаді.

— Я пам’ятаю. Це добре, напевно. Що ти збираєшся робити? Продовжувати розслідування разом с Кросбі?

— Думаю, що так, але вони все забрали.

— Хто вони? Цього ти мені вчора не розповідав.

— Скотлен ярд, — незадоволено буркнув Алан.

— Серйозно? А вони так можуть?

— Можуть.

— І що ж забрали?

— Все, все забрали. Всі данні, теки зі справами, архівні справи, навіть мій комп’ютер. Залишився тільки монітор і все, що тут. — він тицьнув вказівним пальцем у лоб.

— От лайно! — гнівно пирснула Грейс.

— Так, в Манчестері теж саме. В Болтоні, в Бірмінгемі. Скоріше за все повсюди.

— Ясно, хотіла б я тобі допомогти, але не знаю, як. Ранковий секс виправить ситуацію? — підморгнула оком Грейс.

— Тобі на роботі треба бути через двадцять чотири хвилини Грейс, — зауважив Алан.

— От дідько! Затеревенилась тут з тобою, а на час і не дивилась. Чорт, де мої джинси?

— Гадки не маю! На кухні залишилися?

— Хм, — видихнула носом Грейс, та вибігла оголена за двері. — І точно, лежать на підлозі! — гукнула вона. — І светр тут також. Ти, до речі, не хочеш мене підкинути на роботу? Я сюди вчора на таксі приїхала.

— Не можу. Фургон в Ланкаширі, біля відділку. Я ключа зламав.

— А що, запасного у тебе не було з собою? — спитала Грейс з’явившись знову в кімнаті.

— Ні, звідки?

— Ти взагалі тямиш, що у машини завжди є два ключі?

— Другий у відділку, лежить, напевно.

— Грець з тобою, я полетіла, сподіваюся, встигну на автобус! — вона швидко підбігла до Алана та поцілувала у губи. — Зуби почисти, як встанеш, тхне цигарками!

— Бувай, мала!

Алан відкинувся на подушку та заплющив очі. Перед ним одразу ж яскравим спалахом з’явився образ блідого обличчя мертвої Сідні. Серце забилось сильніше, дихати стало важко і він вмить розплющив очі. Картинка розтанула, залишивши Коула споглядати порожню кімнату. Через хвилину задзвонив телефон.

— Слухай, мені усю ніч не давала змоги нормально спати ця дівчина Сідні та стара, яку ти побачив у видінні, — затараторила Грейс у слухавку.

— А я думав, я тобі не давав усю ніч спати.

— Це теж, частково, — хіхікнула вона. — Але якщо бути серйозним, то що якщо ця стара — родичка цієї Сідні, ну чи навпаки? Подумай над цим. Вона ж назвала її бабусею не просто так? Ось і автобус, встигла. Гарного дня, Самсоне!

— Самсоне?

— Ну він же суддя, осередок найвищої справедливості, — сказала Грейс.

— Мабуть, таким він і був. Але думаю, між нами спільного менше, ніж нуль.

— А я думаю, що у вас багато спільного, просто ти цього не помічаєш або не хочеш помічати.

— Як скажеш, Грейс, — відповів Коул.

— Знову починаєш нудити, Алане. З таким тобою розмовляти я не хочу, тож бувай, нудото, побурчи у свою долоню.

— Ще побачимось, Грейс, — відповів Коул та поклав слухавку.

«Ще побачимось».

Ранок виявився похмурим, сіра завіса давила важкістю хмар, повітря насичене вогкістю. Коли Алан вийшов за двері, почав мрячити дощ. Маленькі краплини в’їдалися у шкіру, наче тисячі гострих голок. Вони пронизували теплу плоть аж до самих кісток, краплі всотувались всім тілом, роблячи його непомірно важким. Коул прискорив крок, постійно обертаючись назад у пошуку автобуса, що кожної миті міг вискочити з-за рогу вулиці.

Офіцери у відділку, як зазвичай, куняли носом на дивані, опасистий Том теж дрімав, схрестивши руки на грудях, а коли Алан зайшов усередину, він від несподіванки майже впав зі стільця.

— Дідько! — вилаявся Том. — Щось ти рано.

— Можливо, — сказав Коул та почав підійматися сходами на другий поверх.

— І що ти будеш робити? — визирнув зі своєї скляної буди Том. — Все забрали. Там же нічого немає.

— Працювати, — відповів Алан.

У коридорі стояв кислий присмак цигарок та буробону.

— Доброго ранку, Бетті.

— Для когось добрий, а для когось не дуже, — сказала вона та кивнула головою у бік зачинених дверей головного констебля.

— Що трапилось?

— Пляшка бурбону з самого ранку трапилась.

— Ясно.

— Йому вже час на пенсію, а краще до лікарні, там де алкоголіків лікують, — сказала вже пошепки Бетті, прикривши рота рукою. На що Алан тільки знизав плечима.

— Мені треба працювати…

— Ну так іди працюй, що заважає?

— Відсутність комп’ютера, Бетті.

— Точно, я забула вже.

— Тихіш-е ви т-ам, у мен-е го’ова бо’ить. — почулося з-за скляних дверей каламутно-білого кольору.

— Т-с-с! Сідай за мій, — шикнула Бетті, приставивши вказівного пальця до губ, й вийшла з-за стола.

Алан, недовго думаючи, сів у скрипуче крісло, ще тепле від занадто опасистої дупи секретарки. Увійшов до бази даних королівства, знову використавши логін Кросбі, ввів ім’я Сідні Ганнінген, клацнув на вкладці родичі й почав шукати, сам не знаючи, що саме.

У списку десятків імен він не знайшов нічого, щоб давало хоч якусь зачіпку. Ні крихти надії. Здогадка Грейс була надто простою, щоб бути правдою. Коул на всяк випадок роздрукував список та запхав до куртки, у внутрішню кишеню, де пальцями торкнувся листа від Сідні, або може зовсім і не від неї. Він знову його дістав та відкрив, подивився на малюнок.

«Бісів маяк!» — вилаявся Алан й запхав листа назад.

Спустившись сходами униз, Коул помітив, що черговий змінився. Молодий високий чолов’яга розмовляв з Бетті, а два інші офіцери пили свіжу каву, тримаючи картонні стаканчики обома руками.

— Тобі налити кави? — спитала координаторка, забачивши Алана на сходах.

— Ні, дякую. Я поїду по справах.

— А якщо головний констебль спитає, де ти?

— Так і скажи йому, що поїхав по справах, — відповів Коул.

— Ясно, ну добре. Нехай щастить, чи що.

— Ем-м, слухай, а де мені взяти дублікат ключа від фургону? — спитав Алан.

— Там, де ти і першого брав, — сказав один з офіцерів.

Алан не зміг дістати дублікат, бо виявилось, що на самому початку роботи в Ланкаширі він забрав обидва ключі. Тож треба було їхати назад додому. Коли він вийшов з будівлі, то побачив детектива Раяна Кросбі, що повільно піднімався сходами у відділок.

— Привіт, є хвилинка? — спитав Алан.

— Ну, привіт. Думаю так. Щось термінове?

— Треба ще одна послуга від тебе.

— Яка? Є якісь нові зачіпки? Хоча кому вони нахрін зараз потрібні? Все забрали. — Раян потер потилицю.

— Є. Новий лист, треба порівняти почерки з листом, який залишила Ірен перед тим, як… — Алан зробив паузу. — Перед тим, як її вбили.

— Вбили? — здивовано спитав Кросбі.

— Так. Поки це теорія. Цей Петті на місці? Він зробить це?

— Патті, — поправив його слідчий.

— Як скажеш.

— Пташка він не дуже рання, тож сумніваюсь, що він на місці.

— Тоді у мене є час з’їздити назад у Канрнфорт.

— Схоже, що так, — відповів Раян. — Коли повернешся?

— За хвилин сорок, я на автобусі.

— А це не твій фургон?

— Так, але я ключ зламав у шпарині запалу. Треба забрати дублікат.

— Ясно. Ну годі балакати, як повернешся зайдеш до офісу, потім підем разом.

— Гаразд, тоді до зустрічі, — сказав Коул та прискорив крок.

На зворотньому шляху від Карнфорта похмура погода та легке покачування у салоні автобуса навіяло на Алана Коула міцний дорожній сон. Йому знову снилося узбережжя, де на верхів’ї урвища стоїть непорушно біло-синій маяк.

Перед ним постали пінисті жнива океанських хвиль, вкриті легким туманом. Сіра, майже непомітна, лінія обрію об'єднувала неосяжний для ока океан та таке ж неосяжне небо.

Крізь вологе та холодне повітря він знову почув той чародійний звук барабанів, глухий і водночас потужний. Ця мелодія лунала наче з самого космосу. Під неї не хотілось пускатися у дикий танок навколо вогнища, хоча малюнок її був ритмічний. Наче ці удари у просторі продовжували розповідати недосяжну історію незлічених зірок одночасно.

Темп потроху наростав, ставав гучнішим. Але відчувалось, що він ще десь далеко, десь там, де схована невідома суть реальності. І раптом все замовкло. Мелодійне беззвуччя запанувало навколо.

Студена вода огортала ноги Алана, затікала під стопи, затягуючи у свої надра все глибше й глибше. Краєм вуха він знову вловив ледь чутну перкусійну мелодію, яку приніс вітер. На цей раз, вона точно лунала з маяку. Саме він наспівував ці меланхолічні звуки.

Видершись на крутий схил, Алан попрямував до округлої споруди. Чим ближче він підходив, тим гучніше лунало стакато незвичної мелодії, відділяючи звуки один від одного короткими, загадковими паузами. Він знову, як і тоді, потягнувся рукою до сферичної ручки дверей. Серце ще дужче забилось у дикому ритмі невідомого створіння, що зроблене з пилу зірок та загартоване у нещадному полум'ї сонця. Звук продовжував наростати, старший криміналіст Алан Коул відчував, як вібрує барабанна перетинка вуха, вібрує у цьому запальному ритмі містичної перкусії. Важкі двері зачиняються прямо за спиною і він чує останній, різкий, басовитий удар, що супроводжується довгим та пронизливим гудінням маяка.

Оповита тиша більше не змушує Алана жахатися власної тіні, що повзе за ним округлими стінами. Гвинтові сходи закручені у спіраль та нескінченно тягнуться вгору. Прямокутні іржаві сходи риплять та трясуться, відпадають одна за одною. Шлях перекрито, назад дороги немає, тільки вперед. У невагому, мовчазну тишу всесвіту.

— Сідні? — гукнув Алан, а у відповідь почув знайоме, протяжне гудіння.

«Чому я кличу Сідні?»

Сходи все вели вгору. Але раптом щось змінилося, він відчув це кожною клітинкою свого тіла. Щось змінилося і він не міг зрозуміти що саме.

— Алане! Алане! — почувся тривожний голос десь нагорі.

Коул прискорив крок, минув останні сходинки. Торкнувся ручки, провернув проти годинникової стрілки і одразу опинився у ранковому сні, всередині свого дому. Йому знову стало лячно. Моторошно. Цей страх був непідконтрольний свідомості криміналіста. Ще кілька кроків — і за наступними дверима він побачить бліде, мертве обличчя Сідні. Він це знає і все одно крокує вперед.

У вухах постав свистячий гомін шин, хоча Алан не відчув, щоб автобус різко загальмував. Він подивився вперед. У вітровому склі, в декількох ярдах перед самим автобусом зупинилась біла автівка. З неї поспіхом вибіг чоловік та вдерся усередину салону через відкриті передні двері розштовхуючи пасажирів на виході. Коул озирнувся по сторонах, не зміг зрозуміти, де саме він знаходиться і скільки часу продрімав.

— Сука! Тебе хто керувати цим лайном вчив? — почувся крик. — Ти що? Сліпа? Не бачила, що я виїжджав? Тупа курва!

— Стули писок! Мудак! — відповіла дівчина-водій. — У мене головна! Знаки іди вчись читати, опудало сільське!

— Ти кого мудаком назвала? Шлюха недойобана! Я тобі зараз твій паскудний рот, сука, розірву!

— Ти тільки спробуй! — гукнула дівчина та встала з водійського крісла.

Алан потроху протискався крізь натовп, що споглядав за розвитком подій. Ніхто не хотів втручатися, здавалося, всім подобалася ця циркова вистава. Коул нарешті опинився між водієм та чоловіком.

— Ти мене зрозуміла, почвара? — гукнув він через плече Коула.

— Козел!

— Думаю, тобі слід вибачитись перед дівчиною, — сухо сказав Алан чоловіку, що знову почав лаятись.

— Якого біса? Ти, що? Поліцай? Оце посміховисько! Ти диви, народ!

— Я сказав, що тобі слід вибачитись і звалити звідси, — повторив Алан.

— Та пішов ти, вилупок! Я ще буду вибачатись перед цією сукою? Та ніколи в житті! Тьфу! — чоловік приснув слиною на підлогу. — Мразота!

Всередині Алана щось зламалося, міцний бар’єр його упереджень зруйнувався. Завіса гніву затьмарила очі. Він потужно вдарив з ноги у груди чолов’яги, так сильно, що той вилетів з салону.

— Сука! Я тебе засуджу, вас обох! — жадібно ковтаючи повітря волав чоловік.

— Дякую, — звернувся Алан до водія, вийшов з автобусу та вклепав нахабника по пиці.

Чоловіка повело, він ледь не втратив свідомість, а ліва рука Алана почала тремтіти. Коул схопив його за куртку та штовхнув до машини, відкрив задні двері. Запхав ватне тіло в салон авто та прописав ще один джеб по морді. Сів на водійське сидіння й рушив з місця.

Старший криміналіст Алан Коул їхав не поспішаючи, бо все ще не міг збагнути, де взагалі знаходиться. Він зупинився, дістав телефона, відкрив мапу та визначив маршрут до відділку.

— Прямуйте на північний захід, — пауза. — Через триста п’ятдесят ярдів поверніть ліворуч.

— Я бачу, — буркнув Алан та натиснув кнопку, щоб вимкнути звук.

Проїжджаючи мимо церкви та завертаючи ліворуч, він дивився на високі дерев’яні двері з якимось дивним очікуванням всередині себе. Але це химерне почуття швидко майнуло. Припаркувавшись біля своєї машини, він одразу набрав Кросбі й вийшов з автівки, подивився крізь скло на розбитий писок чоловіка та з силою гепнув дверима.

— Кросбі, — почулося у слухавці.

— Я на місці, хай хто небудь з чергових спуститься вниз, у мене тут порушник спокою, треба затримати, хай посидить у камері, подумає над своєю поведінкою.

— Зачекай, що там вже трапилось?

— Напад на водія міського транспорту, а ще білий мерседес треба загнати на штраф майданчик.

— Ясно, зараз хтось подбає про це, заберуть.

— Дякую.

— А ти підіймайся, чекаю на другому поверсі.

— Добре, — сказав Алан та увійшов у відділок.

Новий високий чоловік на посту чергового зустрів його з фальшивою усмішкою на обличчі. Алан попрямував далі по сходах, де на нього вже чекав слідчий Кросбі.

— Привіт, знову, — сказав Раян.

— Привіт, — відповів Коул і тільки зараз відчув, що він не вдяг свої нітрилові рукавички.

«І як довго я так ходжу?» — подумав він.

— Ну так що там у тебе? Нагадай.

— Лист, ще один, — Алан був потягнувся за ним у кишеню, але зупинився, знову глянувши на свої оголені руки. — Слухай, мені потрібні нітрилові рукавички.

— Грм. Так, гаразд, підемо одразу до Патті, у нього є, гарантію даю. Дивно, що ти без них.

— Мені теж, дивно. Пішли.

Вони неквапливо піднялися сходами на третій поверх, Кросбі притримав двері рукою, на що Алан коротко кивнув головою.

— Ти казав, що розповіси мені щось важливе по справі Ірен, — сказав Раян. — Що там такого?

— Вийдем від Петті, я розкажу.

— Патті, — виправив його Кросбі

— Пофігу, вийдем з відділку — я розкажу, у чому справа.

— Ну добре, — недовірливо відповів слідчий Раян, відкрив двері до кабінету, а потім постукав у них три рази.

— Кросбі, спочатку стукають, а вже потім відчиняють двері! — сказав Патті. Алану здалось, що його масне обличчя стало ще жирнішим та зарожевілим.

— Ми по справі, — сказав Кросбі.

— Старший криміналісте… — Патті хотів було згадати, як звуть Алана, але не зміг. — Вибачте, забув, як вас звати.

— Коул.

— Точно, і як я міг забути. То що вас привело сюди? Знову.

— Дай йому рукавички, Патті.

— Рукавички? — спитав хлопець.

— Дюрекс для рук, — випалив Кросбі.

— А-а-а, ці рукавички! Немає проблем, — він простягнув Алану коробку.

— Дякую, — кивнув Коул та швидко вдяг. Дістав з внутрішньої кишені згорнутого листа, заплямованого кров’ю у верхньому куточку. З кишені штанів дістав телефон та відкрив фото листа від Ірен. — Треба порівняти ці два почерки.

— Чорт забирай, хлопці! Чому доказ знову не в пластику? Що за некомпетентність?

— Не звертай уваги, Патті. Просто зроби свою справу, і ми тебе облишмо напризволяще самого себе. — сказав Кросбі.

Вони стояли мовчки, поки роздратований графолог аналізував надані документи. Алан був впевнений, що це писала одна і та ж людина, але йому потрібно було підтвердження з професіональної точки зору.

— Однозначно писала одна і та сама людина, почерк просто божественний, дуже мала вірогідність зустріти такий каліграфічний почерк, тим паче у шульги. Можна, я залишу це собі? Це ж не доказ? — з благаючими очима спитав Патті.

— Серйозно, малий? Нащо тобі воно? — спитав Кросбі.

— Ну хтось колекціонує годинники, марки, столові прибори, а я почерки. Моя слабкість, як бачите. — ще більше почервонів парубок.

— Думаю, я ще притримаю це при собі, — забравши листа та телефон сказав Алан.

— Так нечесно, за людський труд треба платити, а ви сюди припхалися знову, а мені хоч би що дали. Тільки проаналізуй, Патті це, проаналізуй Патті інше. Ви отримали свою інформацію, тож прошу вас покинути мене, як ти там сказав Раяне? Напризволяще самого себе? Це типу що? Мені закритись у кабінеті та подрочити?

— Це гидко, — зауважив Кросбі та похитав головою. — Тобі б до психолога.

— Іди лісом, Раян Кросбі, все, давайте, звільніть мій кабінет від вашої присутності. Прощавайте! Чао-какао. Ауфідерзейн. Як ще мені сказати?

— Бувай, малий, — сказав Раян і вони разом з Коулом вийшли з кабінету нервового парубка.

— Що з ним не так? — спитав Алан.

— Мені звідки знати? Критичні дні? — стиснув плечима Кросбі. — Спустимось ліфтом.

Небо затягнуло ще дужче, темно-сині, чорнильні хмари заполонили увесь простір навколо, лише десь над лінією обрію виднілась вузька стрічка світла. Коли вони вийшли з відділку, почав мрячити дощ, тож Коул і Раян зупинились під дахом першого поверху.

— Ну розповідай, що там зі справою Ірен Сендлер? Бо з усіх баз даних вона зникла.

— Довга історія, але думаю, я зможу окреслити все у кількох реченнях.

Алан обережно підбирав слова, говорив повільно. Розказав Кросбі про все, що стосується Сувеніру, про те, що їх об’єднує, про свої здогадки та відсутність будь-яких зачіпок у цій справі. Він розказав майже все. Майже.

— Майже все з цього я знаю, окрім останнього. Але ж це маячня, Алане. Судячи з твоїх слів та твоєї теорії Скотленд ярд прикриває це? — якось надто спокійно відреагував Кросбі.

— Можливо, це лише припущення, Раяне.

Всередині Алана проклюнувся паросток недовіри.

— І що ми збираємося робити далі? Що ми збираємося шукати? Без справи немає і слідства. Немає правосуддя. Алане, система не працює так, як повинна. — він раптом зупинився та зробив паузу. — Хоча з іншої сторони, мале зло можна виправдати.

— Це я вже чув, і це суперечить моїм принципам, — відповів Алан, дивлячись прямо в очі Кросбі.

— Я не виправдовую. Це просто етична дилема, Алане. Це як про той потяг, де до першої колії прив’язана одна людина, а до іншої п’ятеро, і треба обрати, натиснути важіль. А поки ти в системі… — Раян знову зробив паузу. — Система кожного разу буде змушувати тебе натискати цей важіль знову і знову. Знову і знову. Та буде змушувати обрати. Де правильний вибір, Алане?

— Я не знаю, — відповів Коул. — Ще не знаю.

— Так що ти будеш робити далі? Які твої дії? Куди поїдеш? Бо я точно пас, не сьогодні. І не завтра. Я все, в цю гру я більше грати не хочу.

— А я продовжу.

— Може краще зупинитись? Облишити як є? Нам все одно не дадуть закінчити розслідування.

— І що з того? Якщо ти не хочеш продовжувати, то це твоя справа. У мене інша думка.

— Авжеж, але без мене. Життя та смерть нам не підвласні. — похитав головою Кросбі.

— Може і так. Та мені треба навідатись в одне місце, можливо, воно дасть мені якусь підказку, зачіпку. Будь-що. Сподіваюсь на це.

— Ну, інтуїція у тебе, як у детектива. Впевнений вона і зараз не підведе тебе. Але повторюся — без мене, чувак. Я вийшов з гри. Але мені б дуже хотілось дізнатися чим все це закінчиться.

— Авжеж. То тримати тебе у курсі? Можливо, твоя допомога мені ще знадобиться, Раяне.

— В останній раз, Алане. Мій номер у тебе є.

— Добре. Час минає, думаю повернутись на роботу у відділок до ланчу.

— Нехай щастить! Справді, нехай щастить у твоїх пошуках! — моргнув Кросбі.

— Бувай, — сказав Алан та сів у свою машину.

«І знову я помилився».

Недовго думаючи, він дістав з бардачка маленьку викрутку, вийняв уламок ключа та вставив у запалення запасний. Знову відкрив мапу на телефоні і знайшов в історії пошуку адресу маяка.

«Слак Лейн, будинок два».

Негода все посилювалася. Коли Алан під’їжджав до місця призначення, дощ перетворився на зливу, що спадала суцільною стіною. Піднявся вітер. Двірники ледь справлялися з потоком води. Через вітрове скло нічого не було видно. Алан їхав навпомацки, слідкуючи за навігатором. Зовсім скоро показалася невелика будівля. Він загальмував просто перед нею.

— Ваше місце призначення — праворуч, — сказав майже людський жіночій голос.

Коул вийшов з машини під водоспад дощу, приставив долоню до лоба, щоб хоча б щось побачити перед собою. Велика зелена табличка проглядалась крізь неспинні потоки зливи. Він зняв рукавички та провів рукою. Нічого. Тільки відчув шкірою прохолоду води. Очами прочитав золотий напис.

«Джанет Реббі (1910 — 1945)

Беатрис Паркінсон (1946 — 1963)

Остання жінка, хранителька маяку в Англії, жила тут».

«Остання жінка, хранителька маяку в Англії, жила тут. Остання жінка, хранителька маяку в Англії, жила тут. Беатрис Паркінсон. Беатрис Паркінсон. Беатрис Паркінсон!».

Нічого. Порожнеча.

— Срань! — загорлав він на всі печінки та повернувся до машини.

Промоклий наскрізь, Коул сидів непорушно з заплющеними очима та слухав, як гучно барабанять краплі дощу по даху автівки. Через якусь мить все зупинилось, нагородивши навколишній світ довгоочікуваною тишею. Він розплющив очі і побачив маленький маяк у далечині, великі та могутні хвилі протоки омивали його стіни. Майнула блискавка, а потім розкотистий, басовитий гомін грому порушив беззвуччя і швидким відлунням розсіявся десь за спиною. Злива почалася знову.

— Беатрис Паркінсон, — вимовив він це ім’я, ніби закляття. Дістав роздрукований папірець з десятком імен, перевірив усі прізвища. Скомкав його у руках, стиснув у кулаку до болю.

— Дідько!

Дощ не зупинявся, знову майнула блискавка та почувся розкат грому. У голову прийшла думка.

«Не виключено, що Паркінсон — це дівоче прізвище. Яке, скоріш за все, заведе мене у глухий кут знову. Або просто нічого не дасть».