Сувенір

Без свідків

[Ланкашир, наші дні]

Перше, що відчув Алан — це запах. В коридорі тхнуло чимось важким, застійним з домішкою солодкого. Він зупинився біля проходу, не заходячи далі.

Тіло, вдягнуте у сірий костюм, звисало на будівельному подовжувачі з балки під стелею. Чоловік був босий. Обличчя майже не впізнати. Воно монотонно сіре, з відчуттям неприродної фіксованості. Ліва частина щелепи, від кутика губ і до підборіддя, вкрита чорними струпами. Краватка у таких самих плямах. Проте руки розслаблені, пальці рівні. Наче хтось надав цьому вигляду порядку.

Він склав руки за спиною та оглянув кімнату. Мінімум меблів, максимальна чистота. На тумбочці біля ліжка декілька глиняних або порцелянових фігурок, пляшечка ліків, наручний годинник, порожня склянка з легкою патиною рідини, що вже давно висохла. Саме ліжко прибране, шафи зачинені.

Сіре покриття підлоги здавалося новим, на ньому легкі відбитки взуття декількох розмірів, але точно не жертви, вони належать парамедикам.

Під ногами небіжчика калюжа чорного кольору, та перевернута дерев’яна табуретка.

Алан дістав фотоапарат з кейсу, зробив крупні плани кімнати. Всього тіла. Потім — руки, ноги, шия та знаряддя «втрати балансу».

В приміщенні було спекотно. Долоні миттєво спітніли під подвійним шаром нітрилових рукавичок. Дихати в капюшоні тайвека стало важче. Легка напруга віддалась у зап’ясті, але рука з камерою залишалась непорушною. Робота має тривати. Алан обережно обійшов по краю, ближче до тумбочки, де стояла пляшечка з ліками. Сфокусував камеру на етикетці. Збільшив щойно зроблену світлину.

Діазепам. Джонатан Неввіл.

Прапорці розставлені біля кожної декорації на сцені. Алан знову озирнувся кімнатою. Зробив крок до ліжка. Увімкнув ліхтарик та нахилився ближче до поверхні тумбочки, щоб побачити прихований пил чи можливо волокна, волосся будь що, що може вказувати на протилежний діагноз парамедиків.

Він дістав з кейсу тампони для збору матеріалу. Провів по внутрішній частині склянки. Змочив наступний тампон, взяв мазок з кутика губ небіжчика.

Старший криміналіст Алан Коул підвівся і в черговий раз озирнувся кімнатою, щоб не втратити жодного доказу. Подивився вгору, у вікно. Сонце ледь проглядало крізь похмуру завісу, яка затягувала небо. А внизу, на сусідньому подвір’ї ліворуч, стояла жінка. Її старечий погляд був спрямований прямо на нього, чи то на бездиханне тіло Джо, чи, можливо, просто в небо.

Дороті Кліффорд, це ім’я назвав констебль. Додавши, що зір у неї поганий, якщо вірити на слово. Та все ж вона змогла розгледіти силует Джо у вікні ще позавчора, подумавши, що той просто лагодить стелю. Вчора подумала, що жертва продовжує робити хатні справи з побілкою, але сьогодні вирішила завітати у гості з гарячим супом. Двері, авжеж, ніхто не відчинив. Плюс ледь відчутний запах гниття. Для Алана ця інформація була зайвою, він не детектив, хоча в голові кружляла думка про те чому жертву не почали шукати раніше.

— Гакслі, ти вже внизу? — мовив Алан у гарнітуру. — Я майже завершив, можете підніматись, але зачекайте в коридорі.

— Так, зрозумів, — почувся басовитий голос у навушнику.

Перед тим, як транспортувати тіло залишилось вдягнути паперові пакети на руки та ноги. А вже потім — дрібні деталі. Мікротрасологія. Відбитки. Рутина. Повсякденність.

— Ну і хто тут у нас? Важкий? Як думаєш? — почувся голос Гакслі позаду.

— Привіт, Алане, — це Грейс.

— Їй сюди не можна, — сказав криміналіст.

— Вже можна, вона тепер офіційно стажується. Слухай, а це не Джон, з салону Порше?

— Може і він, не знаю. Якщо б знав, був би конфлікт інтересів, а значить мене тут не було би. Але, я тут. Значить я з ним не знайомий, обличчя занадто спотворене. Хоча на ліках вказане саме Джонатан.

— Точно він, роки три назад його намагались звинуватити у крадіжці ключів від автівок. Кумедна справа. Пам’ятаєш?

— До біса, просто знімайте тіло, — буркнув Алан.

— Хтось сьогодні не в гуморі, — вимовила Грейс.

— Ну, таке, — Алан легко торкнувся носа вказівним пальцем декілька разів. — Вузол ріжте під балкою. Сам зашморг зафіксуйте нитками. Хочу, щоб експерти в морзі розв’язали його самі.

— Так, сер.

По багряному обличчю Гакслі було видно, що тіло важче ніж здавалось. А після того, як його помістили у вініловий мішок на ношах, виявилось, що живіт помітно здутий. Тож попередня фіксація смерті є актуальною. Три дні.

— Ну і сморід, ми на вихід. До речі, що думаєте? Кохання чи важке життя? — спитав Гакслі виштовхуючи візок в коридор.

— Кохання, — сухий голос Грейс.

— Думаєш? — спитав Алан.

— Так. Ну, просто знаю це. Як шосте чуття. Розумієш?

— Може і так. Цього ми не знаємо. Тільки Гакслі, повідом мене, коли буде закінчена аутопсія. Бажано сьогодні. Ти мій боржник, пам’ятаєш? Не хочу затримуватись до ночі, як минулого разу.

— Ну, вибачай друже, тоді був форс-мажор. Несвіжі продукти. Ледь не помер. В нормальній ситуації я б скоріше отруївся від ланкаширського хот-пота, ніж від хагіса, який зробила дружина! Але сталось, те що сталось. — виправдався чоловік.

— Ідіть вже, ви вільні.

— Ну, добре. Бувай, Алане. — сказав Гакслі.

— Може, після роботи по пінті? — знову Грейс, та її улюблений сарказм.

— Класний жарт. Бувай, Грейс.

Вони вийшли, залишивши його в задушливій тиші кімнати. Вдих. Пауза. Самотність.

Дощ.