Сувенір

Двері

[За межами підсвідомості]

Глибока темнота всесвіту крутила Алана Коула у своєму невидимому вирі. Крізь неї він знову почув чародійний звук барабанів. Глухий. Мелодія лунала за зачиненими дверима лікарняної палати. Що він тут робить, подумалось йому. Під мелодію яку він чув не хотілось пускатися у танок навколо вогнища як прадавні люди, але малюнок був ритмічний, дивакуватий. Наче ці удари розповідали недосяжну історію міріад зірок одночасно. Вона нескінченна, безмежна, як всесвіт, та така ж яскрава, як первинний вибух, що породив все живе.

Темп наростає, стає гучнішим.

Алан встає з ліжка у легкій сорочці, що звисала по самі коліна. Поміж басовитих ударів він чує легке шипіння флуоресцентної лампи над головою. Таємниче шарудіння та меланхолічна мелодія змушували серце стискатися у грудях.

— Грейс? — гукнув він, але у відповідь почув лише гомін беззвучної тиші, що раптово запанувала навколо.

Монітор серцебиття пронизливо запищав, малюючи непереривну зелену лінію життя, яке щойно обірвалось. Відчуття близької смерті пульсувало в набряклих жилках на скронях сержанта. Лівиця неконтрольовано й нервово сіпалась. Приглушене світло поступово зникало, уступаючи шлях млявим сутінкам, поки зовсім не згасло, а над головою не загорілась жовта, аварійна, крихітна лампочка.

Сержант потягнувся рукою до блискучої ручки, натиснув. Довгий коридор з десятками закритих дверей потопав у холодному, білому світлі. Тиша наповнювала простір навколо.

— Грейс? — знову закричав Алан випускаючи з рота густі клубки пари.

«Чорт, холодно».

Він розвернувся до палати, смикнув за ручку дверей, але вони опинились зачиненими. Як і протилежні двері, як і наступні. Алан човгав крижаною підлогою, розтираючи плечі. Дмухав теплим повітрям з легень на руки. У кінці довгого холу ще одні двері, останні. З червоною вивіскою та великими буквами:

АВАРІЙНИЙ ВИХІД

Пальці на руках тремтіли від холоду, що сковував всі рухи тіла. Наче гальмував свідомість у часі та просторі. Алан потягнувся до дверей та натиснув на руків'я.

Яскраве світло осліпило його погляд. Він прикрив очі долонею. В обличчя ударив рвучкий вітер, солоний та вологий. Гучні крики бакланів в'їдалися у мозок відлунням, ховаючи різкі звуки десь у глибині підсвідомості.

Перед Аланом постали пінисті жнива океанських хвиль, вкриті легким туманом. Сіра, майже непомітна, лінія обрію об'єднувала неосяжний для ока океан та таке ж неосяжне й похмуре небо.

Студена вода огортала ноги Алана, затікала під стопи, затягуючи його все більше й більше під товщу піску. Краєм вуха він вловив ледь чутну мелодію барабанів, яку приніс вітер. Вона лунала десь далеко, а може, це сам маяк, що стояв над скелястим урвищем, наспівував ці меланхолічні звуки, які пульсували у ритмі серця старшого криміналіста.

Важкі кроки босих ніг по гладкій поверхні берега залишали глибокі сліди, що миттєво зникали під хвилями океану.

Видершись на крутий схил урвища, Алан пішов до маяка. Чим ближче він підходив, тим гучніше лунало стакато незвичної мелодії. Відділяючи звуки один від одного короткими, загадковими паузами. Він тягнеться рукою до сферичної ручки червоних дверей. Серце продовжує битись у дикому ритмі невідомого створіння, що зроблене з пилу зірок та загартоване у нещадному полум'ї сонця. Звук дедалі наростає, Алан Коул відчуває, як вібрує барабанна перетинка вуха, вібрує у запальному ритмі містичної перкусії. І щойно важкі двері зачиняються за спиною, він чує останній, різкий, басовитий удар, що супроводжується довгим та пронизливим гудінням маяка.

Цілковита тиша змушує Алана жахатися власної тіні від химерного, жовтого світла, яке повзе округлими стінами. Гвинтові сходи закручені у нескінченну спіраль, що тягнеться угору та звужується у чорну точку. Прямокутні іржаві сходи скріплять і трясуться. Шляху назад немає, тільки вперед. У невагому, мовчазну тишу всесвіту.

— Грейс? — гукнув Алан вкотре, а у відповідь почув протяжне гудіння.

Сходи все вели вгору. Вели та не хотіли закінчуватись. З кожним кроком попередня сходинка зі скреготом відділялась та падала беззвучно у прірву. Ноги пекельно боліли, відмовлялися ступати. Ліва зіскочила та ковзнула униз. Алан ледь втримався за хиткі бильця, що одразу зарипіли сталевим ревом. Щосили він підтягнувся та виштовхав себе назад. Подивився у прірву.

— Алане! Алане! — почувся тривожний голос Грейс десь там, нагорі.

Сержант відчайдушно рвонув уперед, з останніх сил потягнувся до ручки, провернув за годинниковою стрілкою. Яскраве світло знову засліпило його. А у вухах роздався далекий гудок потяга.