Сувенір

Сувенір

[Ланкашир, наші дні]

— Вам в достобіса звезло! — гаркнув головний констебль Едмунд Кларксон.

— Ми діяли за протоколом, — відповів Алан.

— Та хіба ж?

— Так, — додав Кросбі.

— З цим розберемось потім, дідько. Щодо Нельсона, то у нас немає жодних свідків, а по відео з камер неможливо опізнати злочинця, тачка крадена. Твої колеги, Алане, там нічого не знайшли. Глухий кут. Срань. І ще ця дівчинка та жінка. Фортуна вас любить.

— Просто поталанило опинитися у певний час у певному місці, та й годі. Закінчимо на цьому і будемо працювати далі. — просичав детектив.

— Може ще щось є проте, що я не знаю та не в курсі? Га? Не підкажете? Чи мені вас обидвох відсторонити нахрін?

— Ні, сер. Більше ніяких таємниць, — запевнив Раян.

— Ми розповіли все саме так, як воно і було, повірте, — додав Коул.

— Звіт чекаю завтра зранку. А краще сьогодні ввечері! — незадоволено пирхнув Кларксон.

— Авжеж, сер. Буде готовий вчасно. — відповів слідчий.

— Від тебе теж Алане, особисто. Не від твоїх колег, ясно?

— Так, сер. Я зрозумів.

— І ще одне, хлопці. Ви хоча б посвячували мене у свої плани, інколи. Добре? — головний констебль болісно вчепився у плече старшого криміналіста Коула.

— Ми б хотіли продовжити, — Алан подивився на Кросбі та зняв руку Едмунда зі свого плеча.

— Гм-м, — констебль почухав спітнілу шию. — Якщо доведете… Ем-м. Коротше у вас місяць. Бюджету не буде. Команди теж. Можете цим займатись у свій вільний час. На вихідних, наприклад. Ясно?

— Так, сер, — одночасно відповіли Алан та Кросбі.

— Ну що ж, добре! Впораєтесь, піднімемо всі три справи. А там гляди може зірвемо цілий куш.

— Угу, — мугикнув Коул.

— Все валіть звідси! І двері за собою зачиніть!

Осіннє сонце виблискувало екраном комп'ютера. Заважало писати нудний звіт. Хоча раніше Алану було це до вподоби: сидіти у зручному кріслі, писати та друкувати годинами, складаючи букви в слова, а слова у короткі речення, які характеризували його професійність у своїй справі. Та зараз Алан збагнув, що писати звіти — найнудніша річ, яку придумало людство.

Він сидів і думав про маленьку Сідні, що недавно обіймала його, про почуття, які вирували, які виникли з порожнечі та захопили розум, змушуючи стискатися серце у грудях. Сержант згадував той, інший, голос. Те мерзенне реготання.

«Їх було двоє. Чоловік, що стоїть за маяком займається самосудом? Якщо так, то чим провинилась перша жертва? Що такого зробила життєрадісна міс Фелпс? А якщо другий голос — це голос Джонатана? Ні, не може такого бути. Хоча сусідка Пенроузів говорила про жовту спортивну автівку, Кросбі зауважив, що це міг бути Порше, Гакслі казав, що Джонатан працював у салоні Порше. Може це випадковість. Може повязано.».

Облишивши звіт недописаним, Алан попрямував до кабінету Кросбі. Постукав у двері.

— Заходьте, — почулось по ту сторону.

— Є хвилинка?

— Відділком ходить жарт, що ти мітиш у детективи, — пирснув Раян. — Що на цей раз? Знову будем гратись у життя та смерть? Мені ця гра не дуже подобається, але дідько, вона як наркотик.

— Треба їхати до будинку другої жертви.

— А що там?

— Ще не знаю, але думаю, продовжую думати, що всі три випадки пов’язані. Хтось вершить самосуд. І ще одне, ти пам’ятаєш, що казала та жінка про спортивну машину яка приїжджала до будинку Пенроузів?

— Припустимо, — слідчий звів руками догори.

— Ти сказав, що це міг буди Порше?

— Ну, я міг і помилитися.

— Гакслі, наш коронер, у квартирі першої жертви сказав мені, що він впізнав мерця, і що той працював у салоні Порше, в Карнфорті.

— Гм-м, окей. Але до чого тут тоді, ем-м, як її там? Кері Фелпс?

— Є одна думка, але її можна перевірити тільки на місці.

— Шосте чуття? Детективе? — хіхікнув Кросбі.

— Називай як хочеш, поїхали.

— Я ще звіт не закінчив.

— Я теж, це не надовго.

— Псячі ноги! Гм-м. Годинку можна й викроїти, — Раян подивився на годинник.

Вечірнє сонце хилилось за небокрай, бавлячись химерними фарбами заходу. Верхівки будинків виблискували у яскравому, гарячому світлі останніх променів. Голі гілки дерев ледь колихалися у слабких поривах млосного вітру. Пожовкла трава — придавлена важкими краплями злив, що від давна панували у туманному Альбіоні.

Біля дому стояв великий фургон, поруч коричневий диван та безліч коробок. Двері у будинок відчинені. У вітальні та на другому поверсі горіло світло. Вони припаркувалися поруч з вантажівкою. Двоє працівників сервісу перевезення «Гурні», як було написано на кузові, виносили важкий стіл.

— Добрий вечір, — звернувся до них Кросбі. — Детектив Раян Кросбі, що тут коїться?

— Вітаю, детективе, як бачите, виносимо меблі. Зверніться до хазяйки дома, вона у вітальні.

— Ясно.

Вони у двох направилися до відкритих дверей, Алан постукав у них. Зробив крок усередину. Слідчий за ним.

— Добрий вечір, детектив Раян Кросбі це Алан Коул, — він звернувся до жінки, що стояла біля дальнього вікна на кухні та дивилася на зів'ялі кущі троянд.

— Вона так любила свої квіти… Ставилась до них, наче вони її діти.

— Я так розумію, ви — місис Фелпс. Мати Кері.

— Так, — вона важко видохнула та розвернулась до чоловіків. Її тонке обличчя виражало велику скорботу. Погляд опущений у підлогу, наче вона провинилась. Руки схрестились на грудях. В одній з книг по психології поведінки людини, яку знайшов на полицях у кабінеті Нельсона, Алан читав, що це — захисна реакція. Замаскована ворожість до іншої особи.

— Ви щось хотіли спитати, детективи? — продовжила жінка.

— Якщо це можливо, я хотів би оглянути домівку ще раз. Поки вантажники не винесли всі меблі та речі. — вимовив Алан.

— На другий поверх я ще не наважилась зайти. А вже вже пройшло стільки часу, як моєї Кері немає. — вона знову розвернулась до вікна. Алан мовчки пішов та почав підійматися по сходах, Кросбі попрямував слідом.

Тонкий сірий килим приглушував кроки. Остання сходинка тихо скрипнула. На секунду йому здалось, що тіло та розум опинились у минулому. Останні двері біля вікна на подвір'я. Закриті. На губах Алан відчував залишки крихт залізного присмаку. Він увімкнув світло та прочинив двері. З моменту, як він тут був перший раз, нічого не змінилося, окрім відсутності мертвого тіла та натягнутої усмішки синіх губ.

Коул роздивився навкруги. У раковині засохле блювотиння сусіда. У глибокій ванні калюжа коричневого бруду, який був вкритий плямами темного-зеленого грибка. Носом він знову вловив цей прогірклий запах шкіри. Він був схожий на те як пахло у краєзнавчому музеї від мертвих чучел тварин набитих соломою.

— Що ми шукаєм?

— Не знаю, — відповів Алан.

Рука у чорній рукавичці потягнулась до кишені за барильцем з ліками. Він його відкрив та ковтнув одну. Розвернувся, поглянув на слідчого.

— Якого біса, Коуле? — тихо спитав Кросбі.

— На це немає часу зараз.

Криміналіст похитав головою та рішучим кроком спустився у вітальню, зайшов на кухню, де місис Фелпс все стояла та вдивлялась у сутінки, що накривали маленький сад її доньки.

— Місис Фелпс, — окликнув її Алан.

— Так, Говарде? — вона розвернулась. — А, це ви детективе. Вибачте. Переплутала вас з вантажником. У нього теж такий низький, сухий голос. Щось трапилось? Ви щось знайшли?

— Чи підіймавсь хтось з працівників нагору?

— Ні, я заборонила їм. Сказала, що сьогодні їм треба забрати меблі тільки з першого поверху. Щось не так?

— Можливо, але я не впевнений. Треба перевірити ще раз. Ви завтра тут будете? О котрій?

— Не знаю, детективе Коул, не знаю. Я все ще не можу знайти сили, щоб піднятись на другий поверх. Просто не можу знайти. Ступаю на першу сходинку і все тіло німіє, не слухається. Кричить від болю.

— Я не можу зрозуміти болю вашої втрати, але дуже вам співчуваю, місис Фелпс. Ми хочемо приїхати сюди зранку, щоб було більше часу. Ви не проти?

— Ні, я вам дам навіть запасний ключ. Але пообіцяйте мені його повернути. Я сподіваюсь, ви чемні люди, детективи Коул та Кросбі.

— Так, звісно мем, — чітко відповів Раян.

— Тоді тримайте, — вона дістала зв'язку ключів, зняла один та простягнула його на долоні. — Ви завжди такі педантичні? Таке враження, що ви ці чорні рукавички взагалі не знімаєте.

— … — Алан зверхньо подивився на жінку, зробив паузу. — Якщо вас це так турбує, то у мене фобія торкатися чужих речей.

— Мізофобія, — вона повела бровами. — Чула, перепрошую за тон, вас, напевно, кожен перший питає про це.

— Нічого страшного, я звик до цих незручних питань. Вони для мене тепер теж саме, що й буденне «як справи».

— Ну добре, а то мені стало трішки незручно, що я спитала.

— Все нормально, не хвилюйтеся. Нам вже час. До побачення, місис Фелпс. — сказав Кросбі та показав Алану головою на вихід.

— Просто Холі, без місис. Бувайте, детективе Коул. Детективе Кросбі.

— На все добре, Холі, — буркнув Раян та потягнув Алана за собою на вихід.

Дорогою до Ланкаширу вони їхали мовчки. А у відділку розійшлись по своїх кабінетах.

Алан закінчив рапорт вже опівночі, коли у відділку залишився тільки черговий та два патрульних офіцери, які, як зазвичай, куняли носом на зручному диванчику.

Дорогу освітлював повний місяць. Небо — чорне, вкрите мереживом світла далеких зірок, які віддзеркалювались вологим асфальтом. Опинившись у себе вдома, зайшовши у ванну кімнату, Алан поглянув на раковину. На обличчі застигла гримаса озлобленності, а швидкий образ маяку стиснув його серце від літнього спогаду. Він подивився у дзеркало.

Тіні від холодного світла підкреслювали впалі щоки. Він зняв рукавички та викинув у сміття. Відкрив кран, намилив руки й почав терти щіткою до легкого почервоніння. Змив руки водою. Знову поглянув на своє відображення в дзеркалі. Сухе чоло вкрите легкою неголеністю з вкрапленнями сивини. Очі втомлені, поміж глибоких зморшок проступав блискучий піт.

Алан знову намилив руки, потер. Відклав щітку, прополоскав під гарячою водою. Зловив себе на думці, що десяти хвилинний ритуал очищення, яким він користувався майже все життя, вже не потрібен. Не потрібно вісім разів, щоб руки стали чистими. Не було нав'язливих думок, нервовий тремор ніяк себе не проявляв. Тілом ширилась байдужість. Байдужість до всього, що його оточує. Лише образ маленької Сідні застряг у голові. Сальне волосся, худенькі рученята та широко відкриті, вологі, блакитні, наче небо, очі. Сповнені болю та страждань.

Під протяжний гудок потяга він нарешті заснув, окутаний металевим стукотінням коліс та холодним сяйвом повного місяця.

Алан прокинувся від надокучливого вібрування телефону на підлозі. Наче і не спав зовсім, хоча мляве проміння, що пробивалось крізь похмуре небо, вже панувало у кімнаті. Він підняв ґаджета та подивився на екран: Грейс Швидка.

— От, дідько! — він так захопився розслідуванням, що зовсім про неї забув.

— Слухаю, — коротко сказав Алан, свайпнувши пальцем ліворуч по зеленій смужці.

— Добрий ранок, — сухо вимовила дівчина.

— Добрий, Грейс, що трапилось?

— Я тут інколи працюю в нічну зміну у лікарні Ланкаширу. Дівчинка, яку ви врятували, прийшла до тями і не хоче розмовляти ні з ким, окрім тебе.

— Їй краще порозмовляти з психотерапевтом та батьками, ми просто виконували свій обов'язок.

— Забула, який ти холодний, Коуле. Як довбаний айсберг. Але думаю, ти їй потрібен. Вона навіть з батьками не хоче розмовляти, чекає на тебе. Зніми вже свої кляті рукавички, латексний хлопчику та відчуй хоч щось, крім байдужості. Адресу ти знаєш. Вона лежить у жіночому корпусі. Зустрінемось там, у мене є що ще сказати, наприклад про те що ти мудак, а ще про твою матір.

Алан навіть не встиг відповісти, бо на тому кінці слухавки лунали короткі гудки. Він поспіхом вдягся, поглянув на годинника: шість сорок три. У животі бурчало, останній раз він з'їв чашку кави вчора на сніданок. Закурив, випускаючи тонкий струмочок їдкого диму. Шлунок звело спазмами. Недопалок полетів у довгасту решітку стічної каналізації біля будинку.

На вулицях було майже порожньо, кілька бездомних собак забігло у провулок між бібліотекою та сувенірною лавкою, де над дверима майоріла вивіска з біло-синім маяком. Він поїхав далі, проскочив перехрестя на червоне світло. Біля відділку була вже припаркована машина головного констебля. Сухе місце під автівкою натякало, що Едмунд Кларксон провів ніч у своєму кабінеті. Хоча Алан і не пам'ятав, чи бачив машину перед тим, як поїхати додому. Тоді він не звернув на це уваги.

— Ти сьогодні рано, Алане, — вимовив черговий на посту.

— Таке життя, — відповів Коул та попрямував нагору.

У відділку панувала легка тиша, лише рипіння радіоприймача порушувало цю невагомість. Він подивився на годинник, зупинився перед своїми дверми. Обернувся на короткий скрип позаду. Скляні, каламутно-білі двері прочинилися, з них виповз сонний Кларксон. По обличчю зчитувалась мігрень від надлишків скотчу вчора наодинці у душному кабінеті.

— Якого біса ти тут робиш так рано? — сухим голосом спитав Едмунд. — Тобі що, немає чим зайнятись?

— Виглядаєте жахливо. У мене є парацетомол.

— Краще пістолета та застрелитись. Якщо у тебе в кишенях немає двох пінт пива, то краще зникни з моїх очей.

— Немає, — Алан почухав неголену щоку. — Мені треба в лікарню з'їздити, відлучусь не надо…

— Та їдь, куди хочеш, — перебив його головний констебль і помахав рукою. Потім схопився за горло, стримуючи блювотні позиви. Заповз назад в свій офіс, зачинивши двері.

Алан сів у крісло біля свого столу. Увімкнув комп'ютер. Відкрив справу Джонатана Невілла та Кері Фелпс. Сфотографував екран.

«Якщо не будеш пручатися, ми з містером Еф зробимо все швидко та лагідно», — з відразою згадав те, що побачив тієї холодної ночі.

Дорога до лікарні зайняла не багато часу. Навігатор вистроїв найшвидший маршрут оминаючи центр.

— Виконайте розворот ліворуч. Далі, через чверть милі поворот ліворуч. — казав жіночий голос.

— Так, бачу.

— На світлофорі продовжуйте рух прямо.

Одразу за виїздом виднілась вивіска МакДональдз. Велика, жовта Ем. Шлунок знову забурчав. Вимагаючи від хазяїна свіжих калорій. Алан заїхав на маленьку стоянку. Переглянув меню біля входу.

— Два дабл та маленьку колу.

— Два подвійних чіза та кола, маленька, — вигукнув косоокий касир. — Бажаєте якийсь соус? — байдуже спитав хлопець.

— Ні.

Довго чекати не прийшлось, з відвідувачів тут були лише він та порожнеча. Тихо грала музика, було чутно, як шкварчить гаряче масло у фритюрі. Як лопаються маленькі бульбашки у його картонному стакані. Як гучно хрумкотять частинки нарізаної цибулі на зубах.

Вгамувавши голод та спрагу, Алан сів за кермо, увімкнув телефон, знову відкрив карти та визначив подальший маршрут. З урахуванням затору на Кейбл Стріт до лікарні залишалось менше двох миль та сім хвилин їзди.

У великому приміщенні було тихо та затишно. Світло від десятків флуоресцентних ламп м'яко спадало на відполіровану до блиску підлогу. За довгим столом рецепції сиділо три жінки, в уніформі світло-блакитного кольору, не звертаючи увагу на Алана.

Він прокашлявся.

— Доброго ранку. На мене чекає пацієнтка, Сідні Ганнінген.

— Доброго, вибачте, не помітила вас. Ви, напевно, офіцер Алан Коул. Мені потрібно ваше посвідчення. Просто щоб упевнитись, що це саме ви.

— Старший криміналіст Алан Коул.

— Як скажете, документ покажіть, — аполягала медсетсра.

— Так, авжеж. — Алан дістав з внутрішньої кишені куртки своє посвідчення та простягнув жінці з бейджиком «Гейл, старша медсестра».

— Дякую, Ліндсі зараз вас проведе у палату до дівчинки. Будь ласка, не ставте питань, не підіймайте тем, які змусять її нервувати чи злякатись, або повернутись у той жах, з якого ви її витягли. Добре? Її психічний стан дуже крихкий, не зламайте його знову.

— Я вас зрозумів, якщо чесно, я не в курсі, що я тут роблю. Мене просто попросили приїхати сюди.

— Я не знаю, містере Коул. Це дивно, дівчинка хоче бачити та розмовляти лише з вами.

— Ходімо, я проведу вас, — сказала молодиця з коротким світлим волоссям. — Сюди, нам у протилежне крило. — вона вказала рукою ліворуч та швидко почала рухатись довжелезним коридором з десятками закритих дверей.

— Взагалі, ми не пускаємо сторонніх, лише родичів. Для вас зроблено виняток.

— Так, я розумію, — відповів Алан.

Дзеркальним ліфтом вони піднялись на третій поверх, тут теж було тихо. Пахло ліками та слабким розчином хлору, сильніше ніж у холі чи коридорах. Жінка вказала на палату з номером триста сімдесят три. Легенько постукала. Ніхто не відповів. Рукою запросила Алана зайти усередину та зачинила за ним двері.

Тьмяне світло самотньої лампи на стелі нагадало йому самого себе, час, коли він точнісінько так прокинувся перший раз у лікарняній палаті.

Дівчинка мирно спала. З лівої руки стирчали тоненькі трубочки, під’єднані до крапельниці. Монітор ледь чутно пікав, відображуючи на екрані спокійне серцебиття Сідні. На тумбочці біля ліжка у прозорому стакані стояв букет з польових осінніх квітів. Алан присів у крісло навпроти. Дивився на неї. Не розуміючи, що взагалі тут коїться. Навіщо маленькій, наляканій дівчинці компанія психічно нездорового криміналіста.

— Алане? Це ви, Алане? — пошепки запитав голос Сідні. Коул помітив на моніторі, що пульс у неї піднявся з п'ятдесяти восьми до сімдесяти п'яти. — Це справді ви?

— Так, мала, це я. Ти хотіла мене бачити, і я прийшов. У тебе щось трапилось? Як ти себе почуваєш?

Вона довго мовчала, знову вивчаючи очима обличчя Алана. Він відчував цей важкий погляд, що бігав зі сторони в сторону. А згодом він зупинився в одній точці. Її блакитні очі набрякли.

— Це і справді ти, — видохнула вона та заплющила очі. Дрібні крапельки сліз скотилися її щоками, залишаючи на блідій шкірі рожеві сліди. — Коли ти поруч, я більше не боюся.

— Все вже позаду, Сідні. Не слід боятися, навіть коли мене немає поруч.

«Мені потрібно тобі дещо показати, — думав Алан.

— Квіти гарно пахнуть, скажіть, Алане?

— Так, дійсно. Запах осіннього лісу. Одночасно солодкий та вогкий. Вони чудові. Мені подобаються. Я… — Алан на секунду замислився, чи буде це доречно, і чи не зламає її знову. — Я можу у тебе дещо запитати, Сідні? Це важливо.

— Будь-що на світі, — вона натягнуто посміхнулась, а його серце стислось у грудях. Він знову відчув це дивне шкребіння всередині себе, наче відповідальний за все зло, що трапилось з бідолашною дівчинкою.

— Ти впевнена, Сідні? — вона кивнула у відповідь.

Алан Коул дістав з кишені телефона. Розблокував, відкрив знімок, що зробив незадовго до від'їзду з відділку. Його лівиця почала тремтіти. Він стиснув її у кулак та відпустив.

— Вибач мала, — тихо вимовив він. — Ти знаєш цих людей, Сідні?

Дівчинка сіпнулась, у вологі очі блиснули у холодному світлі. Вона сперлась на руки та позадкувала назад. Щільно притулилась до спинки ліжка. Обійняла тоненькими ручками коліна. Монітор серцебиття тривожно запищав.

— Це він… — тремтячим голосом вимовила Сідні. — Це він…

Алан прибрав телефон до кишені, як тільки у палату увірвалася медсестра. Кинула гнівний погляд на Алана.

— Вийдіть з палати, містере Коул, — наказним тоном сказала жінка.

— Ні! Він повинен залишитись! Залишитись! — кричала Сідні, поки медсестра колола щось зі шприца у її катетер. Через пару секунд крихке тіло обм'якло, занурилось у сон. Пульс повільно знижувався, приходив до норми.

— Що ви такого зробили?

— Нічого я не робив, — збрехав Алан.

— Я вам не вірю. Вам час йти у своїх справах містере. Облиште бідну дівчину у спокої. Він украй їй потрібен.

— Так, авжеж. Вибачте. Я краще піду.

— Сподіваюся, вихід ви знайдете самі, — гукнула вже у спину Ліндсі.

— Знайду.

Алан швидко облишив палату не зачинивши за собою двері. Спустився ліфтом. Вийшов на свіже повітря та запалив. Набрав густий дим у легені та повільно видохнув. Стиснув лівицю у кишені куртки. Намацав барильце з ліками, дістав одну та проковтнув.

— Тут палити заборонено, — почулось позаду.

— Якого біса, — Коул аж закашлявся від несподіванки. — Налякала до усрачки, Грейс.

— Знаючи, що є варіант, що ти мене знову проігноруєш, вирішила почекати тебе тут.

— Я… — він зробив паузу. — Я не ігнорую, просто забув відповісти, розумієш? Дуже багато роботи.

— Еге ж, так багато, що ти не можеш витратити на мене і п’яти хвилин свого часу?

— Можу, — видихнув Алан, струсив вуглик цигарки на підлогу, а недопалок викинув у смітник.

— Нічого не хочеш мені сказати?

— Я не знаю, що тобі сказати, — збрехав Алан подивившись на неї. Від Грейс ніжно пахло гарбузом. Під очами ознаки нічної зміни. А саме обличчя випромінювало втому.

— Так і знала, — вона похитала головою. — Аж не віриться, що я могла подумати, що щось може вийти.

— Про що ти?

— Ні про що, забудь. Картки твоєї покійної матері немає у базі НСЗ, скоріш за все втрачена, коли була пожежа в Болтонському архіві. І взагалі, навіщо тобі це?

— Довга історія, — Коул потупив погляд у підлогу.

— Міг і поділитися, враховуючи те, що я для тебе найближча людина.

— Я… — він зупинився, щоб підібрати слова, та не образити Грейс. — Зараз не на часі, вибач. — він подивився на годинника. — Мушу іхати назад у відділок, треба закінчити звіт по двом справам.

— Авжеж, робота на першому місці, — вона легко торкнулась краю ока, щоб витерти сльозинку, спочатку з права, потім з ліва. Шмигнула носом. — Ти реально мудак.

— Схоже на те, вибач, мала.

— Та іди ти нахрін! — вигукнула Грейс та зайшла у середину лікарні. — Мудило. — почулось з-за закритих дверей.

— Дідько, — видихнув Алан та знову закурив.

За пів години Алан вже сидів у себе в кабінеті. Налякані очі маленької Сідні заклякли перед його поглядом. Куди б не дивився сержант, він бачив ці великі блакитні очі, наповнені до краю жахом. Жахом перед фотографією Джонатана Неввіла. Крадія ключів з салону Порше і сумісно ґвалтівником.

«Це він…»

Алан стиснув руки у кулаки, до болю. Нігті впилися у грубу шкіру. Вени на скронях пульсували від гніву. Він видохнув. Розправив пальці. Набрав повітря та знову стиснув кулаки. Розправив. Видихнув. Набрав повітря.

Алан увійшов до кабінету слідчого Кросбі без стуку з думкою, як все правильно розкласти по полицях.

— Якого біса, чуваче?! — гаркнув Раян.

— Я щойно повернувся з лікарні, Сідні впізнала по фотографії Джонатана Неввіла, він був напарником Пенроуза.

— У тебе взагалі совісті немає, ні співчуття, ні жалю?! Дівчинка таке пережила, а ти її знову повертаєш у той кошмар? Це пиздець. Як тобі взагалі прийшла в голову така божевільна ідея?

— Я вже казав, що ці три суїциди пов'язані. Два з них стовідсотково. Фрай Пенроуз — ґвалтівник, Джонатан його напарник, а Коні Пенроуз може бути першою жертвою Фрая. Може взагалі ці імена не справжні. Я тобі кажу, що дівчинка впізнала Джоната, її пульс піднявся майже до ста десяти ударів. Вона сказала: це він.

— Це повне божевілля, Алане! Ти не параноїш часом? Такий збіг неможливий. Ти хоч сам розумієш, яка це дичина? Шанс один до нескінченності. Тим більш, на наших задвірках у чорта на рогах. А Коні Пенроуз — перша жертва, що закохалась у свого ґвалтівника? Ти здурів?

— Ні… — Коул похитав головою. — Слухай, я розумію про що ти, але факти говорять самі за себе.

— Чому? Як? Як ти зміг показати ці знімки? У тебе є хоч крихта моралі?

— Не знаю, — збрехав Алан.

— Ти егоїст, чуваче!

— Я просто це відчув.

— Еге ж, дупою? «Шосте почуття» передивився? Навіть якщо так. Ці два козли мертві, нехай їх хробаки зжеруть. Матері твоїй ковінька! У мене голова зараз лусне!

— Я впевнений, що воно так і є, Кросбі. Сувенір вбиває виблядків, гарна справа, але ж це самосуд. І я це вже казав.

— Як ти його там назвав? Сувенір?

— Так, Сувенір.

— Ти псих, чувак. Ти псих. Божевільний. Але якщо це так, то тоді ти бог.

Алан стояв, спершись ліктями на підвіконня, холодне повітря обдувало обличчя, високо у похмуре небо здіймавсь тонкий струмочок сизого диму цигарки, що повільно тліла у пальцях. Чорні, як ніч, очі виблискували в останніх промінням сонця, яке майже сховалося за небокрай. Десь удалечині роздався знайомий, протяжний гудок потяга, що їхав з заходу на схід, чи зі сходу на захід, неважливо. Чулося металеве стукотіння коліс, що коротким відлунням стихало за обрієм.