Сувенір

Револьвер

[За межами підсвідомості]

Ранкове проміння лоскотало суху, щетинисту шкіру обличчя Коула, гралося химерними тінями, виганяло пітьму з дальніх кутків кімнати. Алан неохоче розплющив очі та підвівся з ліжка. Навкруги все здавалось якимось холодним, чужим. Грейс поруч не було, він перевів погляд на її порожню подушку. Протяжно та з тугою видихнув через ніс, вдягнув капці та почовгав на кухню. Зробив собі свіжої кави, присів біля вікна, запалив.

«З якого це моменту я почав палити вдома?» — спіймав він себе на думці та викинув недопалок у білу чашку. Раптово задзвонив домашній телефон, розрізавши невагому тишу пронизливим пищанням. Алан підійшов до стола та зняв слухавку.

—Коул, я вас слухаю, — на тому боці легке шипіння, але він вловив ледь чутне сопіння та поклав трубку.

Знову задзвонив телефон, але тепер просто вібрував у кишені штанів. Грейс-швидка, висвітилось великими буквами на екрані.

— Алло, — відповів Алан.

— Привіт, любий, ну де ти вже там? Під'їжджаєш?

— Куди? — спантеличено спитав він.

— Ти що, на годинника не дивишся? У свій офіційний перший день вирішив не з'являтись? — питає вона та сміється. — Нумо хутчіше на роботу! Ми тут всі вже тебе зачекались, Алане!

— Я щось не розумію, у нас все добре?

— Звичайно, добре, коханий, що за дивні питання? Давай, хутчіше приїжджай! — випалила Грейс та відключилась від дзвінка.

Алан накинув куртку та не поспішаючи вийшов з дому. Здійняв руку над головою, бо яскраве сонце вмить осліпило погляд, замружив очі й почовгав до машини зі здійнятою над лобом долонею.

Сірий асфальт виблискував у ранкових променях, зникав десь під обрієм. Буйне зелене листя дерев вкривали ніжні квітки. Свіже повітря дурманило пряними ароматами весни. Небо — кристально чисте, синє, безкрайнє.

Фасад будівлі відділку зустрів сержанта Коула плакатом «ВІТАЄМО, АЛАНЕ!» А знизу, у правому кутку, невелике сердечко.

«А це сердечко внизу я намалювала…» — майнув відблиск минулого у його голові разом з образом Грейс, з її тонкою, ніжною усмішкою.

— Ну нарешті! — загукав опасистий Том, простягаючи руку до Алана. — Ми вже тебе зачекались тут! Агов! Раяне, він приїхав!

— Я вже думав, ти не з'явишся! — моргнув Кросбі, який поспіхом злетів зі сходинок другого поверху. — Ну все, досить чекати! Пішли нагору! — сказав він та поклав руку на плече Алана.

— Приїхав! Майже вчасно. — зауважила Бетті. — Зараз я знову всіх покличу, а то розбіглися хто куди, зачекай поки в офісі, Алане. Добре?

— Добре, — відповів сержант, оглядаючись по сторонах. — А де Кларксон?

— Він зараз теж прийде, зачекай. Зараз всі прийдуть! А поки присядь на своєму новому кріслі. — сказала координаторка та вказала на скляні, каламутно-білі двері офісу, де золотими буквами було написано:

«Головний констебль, Алан Коул».

Алан зайшов до невеликого, але просторого офісу. Двері за ним зачинили. Оглядаючись навколо, зауважив для себе, що всередині все кардинально змінилося, навіть запах вже не той, не кислий, без ледь відчутних ароматів свіжої газети. Освітлення не похмуре та темне. Колись єдиним джерелом світла тут була настільна лампа, що тьмяно світила жовтим.

— Татко? — почувся Алану дитячий, тонкий голос, наче з під товщі води. Він озирнувся по сторонах. Серце забилось швидше.

У двері раптово постукали. Увійшла Грейс. Блакитне плаття підкреслювало її виразні очі та щиру усмішку. А округлий живіт дисонував зі стрункою постаттю.

— Ну ось і ти! Нарешті! Бетті вже зібрала всіх унизу. Чекаємо тільки на Гакслі та Честера, вони вийшли на заднє подвір'я.

— На Честера? Що тут, в біса, коїться? — спитав Алан.

— Ти про що? З тобою все добре, коханий? — спитала Грейс, по ніжному обличчю якої стікали багряні сльози. Плаття почало чорніти, стрункими ногами бігла тепла кров. — Знаю, що ти не любиш таке, але це треба не тільки тобі! Всім нам! Не будь егоїстом! Подумати, мій чоловік — головний констебль!

Алан подивився на свою руку, яка мимоволі почала відкривати верхній лівий ящик стола. На підмізинному пальці золота обручка. Ящик відкритий, рука продовжує тягнутися, тягнутися до коричневого, блискучого руків'я револьвера. Він не контролює її. Холодне дуло давить на скроню. Навкруги повна тиша, а червоні губи Грейс беззвучно рухаються. Та слова все одно чути.

— Ти точно в порядку, Алане? Якийсь ти блідий, напевно, тиск упав. Зараз швидко принесу тобі кави!

Алан дивиться на свою лівицю, на якій відсутня обручка. Переводить погляд на закритий ящик, на скляні, каламутно-білі двері офісу. Відчуває, як дика мігрень шириться його головою. Біль пульсує у надшвидкому ритмі серця, віддає рожевими спалахами в очах. Тремтячою рукою він знову тягнеться до ящика стола, відкриває, бере срібний револьвер та міцно стискає. Вдивляється у ледь помітну тінь за дверми. Закриває очі.

— Знаєш що? — питає весела Грейс, зачинивши за собою двері. — Я вирішила, що все-таки хочу дізнатися стать нашої дитини. Схрещую пальці, бо хочу хлопчика. Дуже хочу! — протягнула вона. — Алане, ти взагалі тут? Зі мною?

— Так, — розгублено каже Алан та розплющує очі, підносить руку з револьвером до скроні, зводить гачок.

— Алане, що ти робиш!? Алане!

Постріл.