Сувенір

Час прокидатись

[Ланкашир, наші дні]

Погожий ранок не справляв враження на Алана Коула, тому він прискорив крок. Ще декілька кварталів — і він дістанеться місця призначення. Шпилик церкви показався з-за дерев. Завернувши за ріг вулиці побачив, як дві темні машини повільно від’їжджають від відділка. Він зупинився та провів їх поглядом. На обличчі з’явився вишкір. В кишені штанів завібрував телефон. «Мудило з Престона» висвітилось на екрані.

— Не доброго ранку Алане, — сказав Честер, наче гальки в рота набрав.

— Я знаю, — нервово відповів Коул.

— Що ти в біса знаєш?

— Скотленд ярд вилучив усі файли, справи.

— А ти проінформований, одначе.

— У мене теж є друзі.

— Знову ти догрався у детектива, кого цього разу ми не знайдемо? Хто буде числитись безвісти зниклим?

— Сподіваюсь ніхто. Ти хотів щось конкретне запитати, навіщо ти дзвониш? Спитати як рука, чи згадати минуле?

— Ми з Кларксоном чекаємо тебе о дев’ятій у кабінеті. Тож підривай свою дупу та тягни сюди.

— Зустрінемось через три хвилини, — Коул натиснув кнопку закінчення дзвінка й попрямував до дверей відділку.

— Доброго ранку Алане, забув, що тебе відсторонили? Навіщо ти приходиш кожен день? — спитав черговий.

— Так треба, — відповів криміналіст швидко піднімаючись сходами.

У коридорі було порожньо, з-за дверей головного констебля лунали голоси. Алан повільно підійшов до координаторки, яка пильно вдивлялась в екран комп’ютера та швидко стукала по клавішах.

— Довго вони вже так? — спитав він.

— О, господи! Коуле! Налякав мене! — Бетті підскочила на кріслі від несподіванки. — Ранок почався не дуже добре.

— Так, я бачив дві автівки.

— Вони навіть сміття забрали, уявляєш? Сміття.

— Хто на кого вчився.

— А що тут робить керівництво з Престона я не знаю. Вони так голосять, що нічого не зрозуміло.

— Ясно, піду насолоджуватись криками.

— Бажаю успіхів, Алане.

— Угу.

Коул рохвернувся та підійшов до каламутно-білих дверей головного констебля. Потягнувся до ручку та різко відкрив.

— Якого біса!? Я просив мене не турбувати! — гаркнув Едмунд. — А, це ти. Заходь швидко і двері зачини за собою!

— Авжеж, — сухо вимовив Алан.

— Це ви з Кросбі винні! Ви своїм грьобаним розслідуванням розворошили це блядське павуче гніздо. Приперлись, забрали все, що тільки можна, мовчки забрали, мовчки пішли. Всучили мені цього плішивого листа з наказом і безслівно чкурнули. Нічого не пояснили. Що взагалі коїться тут? Я нічого не розумію.

— Що за наказ?

— Тебе лише це турбує? В Престоні, в Манчестері, в Болтоні. Майже повсюди! Дякуючи тобі. — втрутився Честер Харт.

— Половину відділка перегорнули з ніг на голову й назад, а його, блять, турбує бісів наказ, — просичав Кларксон крізь зуби.

— Повторюєш власні помилки, Коуле, — сказав Честер. — Життя тебе так нічому і не навчило.

— Так, що в наказі? — стояв на своєму Алан.

— Забрати все, ось що в наказі. Все, всі справи, до яких ти та детектив Кросбі торкався. Архівні, закриті, відкриті, свіжі справи. Все! — знову підняв голос головний констебль. — Чому це коїться? Га?

— Я не знаю. Можливо це значить, що ми рухались у правильному напрямку. Або...

— Що або?

— Заради блага малого зла, — стиснув плечима Алан.

— Ти взагалі у своєму розумі? — спитав Харт.

— Хочеш сказати, що Скотленд ярд прикриває маніяка який вбиває маніяків? О так просто? Еге ж?

— Це лише здогадка, нічого більше. Перше, що спало на думку. — відповів Коул.

— Ти знущаєшся?

— Ні, — похитав головою Алан. — На тому тижні я передивлявся статистику випадків суїциду по всій країні, нічого підозрілого не виявив. У порівнянні з минулим роком випадків почастішало на якусь соту частину відсотка.

— Ближче до справи, Алане, бо я вже хочу накидатися бурбоном до втрати свідомості, проклинаючи кожні п'ятнадцять хвилин Скотленд Ярд, Королеву та свою колишню дружину!

— Схаменися, Едмунде, — втрутився Честер. — Можливо він правий. Ця структура не просто так грається у життя та смерть. Можливо покриття малого зла запобігає виникненню великого.

— Ви обидва психи, якщо так вважаєте! — Кларксон вдарив кулаком по столу.

Честер Харт промовчав, хитаючи головою зі сторони в сторону та міцно стискаючи окрайок стільниці своїми огрядними руками.

— Це якась дичина, Честере, дичина та й годі, — буркнув Едмунд.

— Як є, — відповів Харт. — На цьому моменті наша юрисдикція закінчується.

— Мені треба випити. А тобі, — головний констебль вказав на Коула. — Думаю, тобі час вертатись на роботу, бо твої підлеглі — зелені шмаркачі! Вони самі не справляються, їм мамця потрібна. Нельсон на краю нервового зриву. Це він попрохав. Тож завдячуй йому.

— Обов’язково передам слова подяки, — відповів Алан.

— Там де ти — одні тільки проблеми. Час вже прокинутись і робити тільки свою роботу! — зауважив Честер Харт.

— Я лише слідую букві закону та принципам.

— Схоже ти слідуєш тільки своїм дефективним принципам. Все я втомився, вали нахрін звідси. — сказав Кларксон та відкрив шафу, де стояла пляшка недопитого скотчу. — І двері за собою зачини!

— Обов’язково, — незадоволено відповів Коул.

— Тобі налити? — головний констебль тихо звернувся до Харта.

— Чому б і ні.

Алан вийшов та зачинив за собою двері. Підійшов до координаторки.

— Мій офіс відчинений?

— Еге ж, відчинений, а ще порожній, — відповіла Бетті.

Алан натиснув ручку дверей та пройшов у напівтемне приміщення. Лампа над його столом мерехтіла жовтим світлом. Монітор лежав горілиць, з отвору стільниці стирчали кабелі. Всі теки та коробки з матеріалами зникли. Полиці на шафі порожні. Вікно, що виходило у двір відділку, злегка прочинине. Сміттєва урна біля столу порожня. Алан Коул сів в крісло та вчепився руками у голову.

«І що робити далі?» — запитав він сам себе.

— Що робити далі?

Він довго сидів та вдивлявся у скляну сферу на порожньому столі. За вікном — дощ. Монотонно барабанив по шибкам. Спина затікла, очі повільно заплющувались. Алан протяжно видихнув та встав, розправив плечі, човгаючи пройшов через кімнату та виглянув за двері. Бетті вже пішла, в офісі Кларксона темно. Він сів за робочий комп’ютер координаторки та увійшов в систему під логіном Раяна Кросбі. Зайшов до бази данних. Ввів ім’я «Грейс Мерфі Сміт» та натиснув кнопку пошуку. Через якусь мить на екрані висвітилась повна інформація про Грейс: місце народження, місце проживання, номера соціального страхування, водійське посвідчення, паспорт, штрафи за неправильне паркування.

Він знову вчепився руками у голову та заплющив очі. Перед очима почали з’являтися скудні образи людей. Вони повільно змінювались між собою, у хронологічній послідовності, поки розум та пам’ять Алана не зупинились на розмитому образі Сідні. Худорляве, бліде обличчя наче світилося у сяйві місяця. Очі темні, блищать нерозгаданою таємницею, якісь містичні та холодні.

— Сідні, — тихо вимовив Коул та ввів у поле пошуку її ім’я та рік народження.

Комп’ютер швидко знайшов потрібну людину, маленька фотографія Сідні сумно дивилась на нього з екрану.

— Поточне місце навчання театральна школа Шекспіра у Саутгемптоні? — здивовано спитав сам себе Коул. — Якого біса?!

Він подивився на годинник — двадцять один десять.

«Не так уже і запізно, щоб дзвонити».

Він набрав номер, що був вказаний у досьє, як домашній. Слухавку довго ніхто не брав, але нарешті сонний жіночій голос відгукнувся:

— Алло, я вас слухаю.

— Вибачте за такий пізній дзвінок, місис Ганнінген, вас турбує детектив Раян Кросбі, поліція Ланкашира, ви можете відповісти на декілька запитань?

— Ви вибрали поганий час для дзвінка, детективе Кросбі, це не може почекати до завтра, наприклад? — стримано відповіла мати Сідні.

— На жаль не може, справа термінова, стосується вашої доньки.

— Сідні? Не розумію, що вам потрібно ще?

— Так, місис… Хоча, — Алан зробив коротку паузу. — Може, я до вас завтра заїду? Мені тут не далеко від відділку. Ви вдома цілий день?

— Що? Я вас не розумію, щойно було терміново, а зараз вже ні? Ви мене розбудили, детективе. Але, для вашої інформації, ми переїхали на південь королівства, тож зустрітися з вами вранці я не зможу. Кажіть зараз, що вам потрібно! — незадоволено та якось награно гукнула у слухавку місис Ганнінген.

— Ще раз вибачте місис Ганнінген, але мій колега стверджує, що бачив Сідні сьогодні уранці біля церкви.

— Це неможливо! Кажу що ми переїхали на південь, у Саутгемптон, до батьків мого чоловіка, як тільки забрали Сідні з лікарні.

— Це дивно, можливо, мій колега помилився, —збрехав Алан.

— Якщо це все, я з вашого дозволу буду намагатись спати детективе Кросбі, і будь ласка, більше не турбуйте нас своїми дзвінками вночі. Взагалі більше ніколи нас не турбуйте!

— Так, місис Ганнінген, ще раз вибачте за пізній дзвінок. Доброї ночі, місис Ганнінген.

У телефоні запищали короткі гудки.

«Може, то була галюцинація? Чи місис просто бреше?» — спитав себе Коул.

— Еге ж, подвійна. Коли це лайно вже скінчиться! — гаркнув старший криміналіст.

— Зак’ий ро-о-та, Коуле! — почулося з офісу головного констебля Едмунда Кларксона. — Я тут спати на-а-магаюсь!

— Ти що, не можеш піти додому, Едмунде?

— Це до якого? Який жа-а-дібна Сельма відіб’ала через суд? Мате’і твоїй ковінька, Сельма! Щоб ти у пеклі го’іла! — доносився напів п’яний крик з-за скляних дверей.

— На добраніч!

— Та звали вже звідси нах’ін, Коуле!

— Слухаюсь! — сказав Алан та почовгав униз сходами.

— «Мудило!»

Алан Коул вийшов з відділку та одразу підійняв комірець куртки прикривши шию. Дістав з кишені цигарки та закурив останню. Подивився вгору на зоряне небо й протяжно видихнув гіркий дим з грудей.

— І що робити далі?