Сувенір

Пам’ять

[Ланкашир, наші дні]

Лікарняна палата була оповита холодним, білим світлом флуоресцентної лампи, що шипіла у навколишній тиші. Інколи доносилося тихе пікання монітору. Вікна закриті жалюзями. Повітря тепле та приємне, з нотками гарбуза. У дальньому кутку, у тіні маленької кімнати, сиділа молода жінка, читала книгу та беззвучно рухала тонкими губами.

— Грейс? — ледь вимовив Алан, розплющивши очі вперше за такий довгий час, яким він блукав нескінченним узбережжям. Подивився на свої руки, огорнуті чорними рукавичками.

— Алане! — вигукнула вона й посміхнулась. — Ну нарешті! Я тебе нікуди не відпущу, поки ти не вип'єш зі мною хоча б пінту!

Легка, чарівна усмішка молодої стажерки коронера змусила піднятися кутики губ сержанта. В голові трохи паморочилось, але він зміг згадати останній момент свого життя.

— Там був маяк, Грейс…

— Маяк?

— Маяк, він стояв на раковині у ванній, — руки Алана почали тремтіти, пульс прискорився.

— Заспокійся Алане, після інсульту тобі не можна нервувати, о боже, у тебе пульс дев'яносто вісім. Я зараз вколю тобі заспокійливе, якщо ти не перестанеш вбивати себе!

— Інсульт?

— Дихай глибше, Алане, тобі потрібен спокій.

— Хто…

— Кросбі, твій колега. Тебе знайшли, розпластаним на підлозі у калюжі власної крові. Ти добряче вдарився о раковину. Везунчик, на п'ять хвилин пізніше — і був би овочем у інвалідному візку, й кепкувати з тебе було б не етично.

— Мені всього тридцять дев’ять, Грейс. Якось зарано для інсульту. — вимовив Алан, облизуючи сухі губи.

— Ну, — Грейс витримала коротку паузу. — Інсульт молодшає, Алане, є випадки й у тридцять. Вони частішають. Але думаю, причиною можуть бути твої ліки від тремору. Знайшли у кишені. Як часто ти приймаєш?

— Коли потрібно, — сказав сержант.

— Коли потрібно це коли?

— Слухай, мені щось не добре.

— Як часто ти їх п’єш?

— Яка різниця? Коли стресую. Не часто.

— Авжеж, а аналіз на токсини показав інше. — вона кинула суровий погляд на руки Алана, потім на його обличчя.

— ...

— Еге ж, мовчи, мовчи.

— Коли мене випишуть? У мене є справи.

— Ніяких справ. А випишуть… — вона подивилась на телефон.

— Так, коли випишуть? — повторився Алан.

— Коли треба тоді і випишуть! — гаркнула Грейс, встала з крісла й вийшла з палати.

— Ще побачимось, Грейс, — прошепотів Алан та закрив очі згадуючи свій сон. Маяк.

Літо у туманному Альбіоні добігало кінця. Теплі вітри Гольфстріму змінилися на холодні, пронизливі до кісток, що принесла течія з Атлантики. Напливи туманів частішали. Незмінними залишалися сталеве стукотіння коліс потягу та протяжний гудок серед ночі, що кожного разу змушував прокидатися Алана Коула. Він вмикав світло, йшов до ванної й довго вдивлявся на розбиту раковину, очікуючи, що там з'явиться сувенір. Коли заплющував очі — думав про Грейс, як про яскравий промінь, який штовхав його до боку життя. Легка прив'язаність до тендітної постаті та чарівної усмішки перетворилась на щось більше — на теплі почуття, які ширились його виснаженим тілом. Хоча це все він з легкістю міг накрутити собі сам. І почуття до Грейс і фігурку маяка на раковині.

Коли Алан перший раз потрапив до своєї квартири, ніякої глиняної статуетки маяку там не було. Тільки ледь помітні обриси висохлої крові на кахелі.

За цей короткий проміжок часу він постарішав, колись ледь помітна сивина осіла широкими пасмами над вухами. Холодне світло лампи кидало химерні тіні на сухе обличчя, на якому прибавилося зморшок, а чорні очі наповнилися втомою.

Він все ще лежав на ліжку, коли перші сонячні промені почали руйнувати сутінки, що панували у дальніх кутках кімнати, повільно захоплюючи простір навколо. Алан встав та пішов до ванної, увімкнув світло, сперся руками на раковину. На якусь мить, наче спалах, перед очима побачив руку, що клала на раковину фігурку біло-синього маяка.

Серце швидко забилось, пальці правиці почали несамовито трястись. Він стиснув їх у кулак до болю. Розправив і ще раз стиснув. Це його повернуло у далекий спогад дитинства. В той перший раз, коли він відчув щось подібне. Це була книга, яку тримала жіноча рука та клала на полицю шафи, що стояла у їхньому домі. Рука матері. Тонкі, охайні пальці з доглянутими нігтями рожевого кольору та золота обручка на середньому персті. Маленький Алан смикнув лівицею, відсахнувся, наляканий невідомим. Тоді він нічого не розповів, боявся, що не повірять. І це теж він буде зберігати в собі, накопичувати у собі, залишаючись сам на сам зі своїм первісним жахом. Він буде мовчати.

Золотиста осінь бавилась химерними фарбами, розмальовуючи листя дерев тисячами відтінків жовтого та червоного. Прохолодний ранковий бриз з затоки Моркам відносив міський сморід геть з вузеньких вулочок, наповнював солоним ароматом легені, а ввечері приносив легке лісове повітря. Крізь лобове скло фургону Алан бачив, як відлітають на теплий південь перші зграї птахів, об'єднавшись у довгі ключі.

За його трьохмісячної відсутності у відділку нічого не змінилося, окрім чергового, замість нього куняв носом опасистий чолов’яга ім’я якого Алан теж не зможе запам’ятати. Ніколи.

Невелике приміщення потопало у похмурому світлі дня. Повітря важке, прогоркле, з кислуватими нотками стерильності та вогкості. Все, що було на робочому столі, покрилося тонким шаром пилу. Монітор, сортувач для справ, степлер, чашка з олівцями, скляна куля з маленьким червоним будиночком всередині та чорна клавіатура. Все лежало так, як в останній раз, коли він залишив цей кабінет. Алан неохоче присів у крісло та протяжно видохнув. Натиснув клавішу вводу. Чорний екран комп'ютера загорівся синім, одразу відкрився незавершений фотозвіт Фрая Пенроуза. А через мить всплило попереджуюче віконце:

«Системна помилка. Будь ласка, оновіть сторінку.»

Він сидів та вдивлявся у скляну сферу, намагаючись згадати хоч щось приємне зі свого життя. Алан потягнувся рукою до кулі і раптово відчув, що пил більше його не лякає, як раніше, він не відчував сильної огиди до заплямованої поверхні. Руки були спокійні. Все, що він відчував на цей раз — байдужість.

Старший криміналіст Коул повільно зняв чорну нітрилову рукавичку. Потягнувся до сфери. Торкнувся. Стиснув з усієї сили. Заплющив очі і одразу відчув, як падає у імлу мороку. А потім яскраве світло.

Рука у сірій куртці направляє револьвера на чоловіка, що стоїть спиною.

— Повільно поверніться до мене, — сказав голос.

— Хто ви і що вам потрібно у моєму домі? — спитав високий чоловік.

— Сядьте, Седріку. Сідайте на стілець. Я сказав, сідайте, містере Коул!

Алан відразу впізнав шафу та чудернацькі шпалери, що виднілись за високою постаттю. Це дім його матері. А чоловік під прицілом — його батько.

— Забирайте, що вам треба, та йдіть геть, мені не потрібні проблеми. У мене сім’я та маленький син.

— Мене не цікавить достаток, містере Коул.

— Що ж вас цікавить тоді?

— Життя та смерть, — сказав незнайомець, нахиливши голову ліворуч. Де у маленькому ліжку поруч заплакав хлопчик. Він дивився на прибульця чорними очима його матері.

— Якщо ви не хочете мене грабувати, тоді що? Ви хочете мене вбити? Викрасти дитину? Але ж я нічого вам не зробив! Я навіть вас не знаю! Господи!

— Тихіше, я не збираюсь вас вбивати, ви це зробите самі, містере Коул, — чоловік підхопив дитя та засунув дуло у рот дворічного хлопчика. — Пістолет лежить біля вас на столі, там одна куля, вона тільки для вас, а якщо ні, то син залишиться без цих пишних кучерів на голові. У нас мало часу, містере Коул, ваша дружина повернеться через годину. А мені треба буде ще прибратися тут, не люблю безлад на роботі.

— Не треба, будь ласка, я вас дуже прошу, облиште Алана, облиште нас, беріть, що хочете. Всі гроші, всі прикраси. Все що є.

— Я заберу, те що належить. — він зробив паузу. — Ваше життя, містере Коул, — незнайомець звів гачок револьверу, поки маленький Алан давився своєю слиною та відчайдушно бив ніжками по грудях чоловіка.

— О, господи…

— Все заради нього, — прошепотів голос киваючи в сторону маленького Алана.

Тремтячою рукою Седрік Коул взяв зі стола пістолет, якого він раніше не помічав. Приклав до скроні. Очі намокли.

— Прощавай, Алане.

— Час настав, містере Коул.

Постріл.

Кремезне тіло звалилося на підлогу, калюжа багряної крові почала створювати ореол навколо його голови повільно розтікаючись на всі боки. Руки у чорних рукавичках кладуть хлопчика назад у ліжко. Маленький Алан більше не плаче, він спостерігає за незнайомцем, що обережно прибирає речі у вітальні. Складає на диван, витирає пил на полицях. Підходить до хлопчика.

— Настане твій час, Алане, коли ти знайдеш у собі цей первинний поклик. Настане час. Поклич, і він прийде. А це, — він показав маленьку фігурку біло-синього маяка. — Я залишу тут, на полиці, як згадку про нашу неминучу присутність у твоєму житті, що тільки розпочалося…