Сувенір

Знахідка

[Карнфорт, наші дні]

— Є хто вдома? Місис Дороті? Дороті Уітакер? — гукнув Раян Кросбі крізь прочинені двері та тричі постукав.

— Дякую, що допомагаєш, — тихо вимовив Алан.

— Життя та смерть, Коуле, вони завжди пов’язані, і наш обов’язок як…

— Хто там? Я на горі, зачекайте, будь ласка! — відповіла жінка. — Одну хвилину!

— Це детектив Раян Кросбі та мій протеже Алан Коул, ми з приводу вби… — він зам’явся. — Смерті вашого сусіда містера Пенроуза.

— Вже спускаюся, — лунало з другого поверху.

— І наш обов’язок, як цитаделі правосуддя та порядку — запобігати будь яким злочинам та карати правопорушників, не забувай про це, — він моргнув. — Головне, щоб нас з тобою не спалили на цій авантюрі, — вже тихо додав Кросбі та засміявся приклавши вказівного пальця до губ.

— Так, напевно.

— Говорити буду я, а ти краще мовчи й роби розумний вигляд. Ось тобі блокнот, ручка є?

— Є.

— От і добре, будеш типу протокол записувати, — він знову моргнув.

Через хвилину перед їх очами стояла немолода жінка, на вигляд не старше шістдесяти років. Пов'язана хустка на голові приховувала сиве волосся, яке спадало за вухами. Від неї тхнуло пряним старечим смородом.

— Я вже відповідала на питання офіцера Гіллі, та і вас я теж пам'ятаю, — вона вказал на Коула. — Ви здається, щось шукали у гаражі, фотографували?

— Така моя робота, — відповів Алан.

— Чесно кажучи ми тут не для того, щоб відповідати на ваші питання. Питання буду задавати я. — відповів Раян.

— Грм, — викашлялась жінка. — Ну так задавайте. Не бажаєте чаю?

— Ні, у звіті написано, що у ту ніч ви майже не спали. Може, щось бачили? Щось незвичайне?

— Дайте подумати, ем-м. Згадати. — жінка підкотила очі догори. — Трішки часу все-таки пройшло з того дня. Ем-м. Містер Фрай любив свою машину. Завжди щось колупався у своєму гаражі, як тільки був на це час. Гарний, порядний чоловік, хоч і набагато старший за свою дружину. Я тоді прокинулась о другій ночі. Ну, самі знаєте навіщо. Вікна спальні у нас виходять прямісінько на подвір'я сусідів. Бачила, що горить світло у гаражі. Не звернула уваги та пішла собі до туалету. Старенька я вже, розумієте? Терпіти непереливки. А коли пішла до ліжка, зір у мене теж поганий, та ще й без окулярів була. Він щось котив чи товкав. Якось не вгледіла. Може, волок. До себе, до гаражу. Ніколи б і не подумала, що містер Фрай може з собою таке вчинити. Чемна людина була. Добросовісна.

— І вам це не здалося дивним? У такий час щось робити в гаражі?

— Я вже вам казала, він любив свою машину, може навіть більше, ніж дружину. Не знаю, тоді мені це не здалося чимось ненормальним чи підозрілим.

— А ви впевнені, що бачили саме містера Пенроуза? — наполягав Кросбі.

— Точно не хочете чаю? Я тільки-но заварила свіжий.

— Ні, місис Уітакер. Краще спробуйте пригадати, чи саме він був тоді на подвір'ї?

Погано бачить. Носить окуляри. Задалека відстань, щоб бачити чітко. Алан показав нотатку слідчому детективу. На що Кросбі лише злегка кивнув.

— Вже стільки часу минуло, мабуть, вже і не впевнена, — продовжила жінка після невеликої паузи. — Була би я в окулярах, то напевне б помітила, що це не він. А так — ні. Вибачте мене, будь ласка, якщо мої спогади вам нічого не дали.

— Не треба вибачатися, місис Уітакер, все нормально, — Раян поклав руку на її плече, вдивлявся в тьмяні блакитні очі, якими от-от хлине солоний потік сліз через підірвану дамбу. — Знаєте, Дороті, а давайте таки нам чаю! Ми з моїм колегою залюбки вип'ємо чашечку гарячого.

— Чудово! — вимовила жінка, а її зморшкувате обличчя натягнулось сухою посмішкою. — Вам з цукром?

— Ні, що ви без.

— Добре. Прошу вас, сідайте на диван, чи у крісло біля вікна. Там, авжеж, зазвичай мій чоловік сидить. Але думаю, він не образиться.

Простора вітальня, чиста. Обставлена антикварними меблями. Тонкі штори ледь здіймалися вітром, що заскочив через прочинене наполовину вікно. Високі дубові шафи щільно набиті книгами та журналами. На скляному столику розкішна мереживна серветка, біла. Вона була схожа на велику сніжинку. На полицях стояли покриті пилом люльки та старі фотографії. Усередині було доволі тихо, але Алан почувався тут не комфортно. Через пару хвилин Дороті принесла овальну тацю з трьома маленькими порцеляновими чашками та чайничком.

— Навіть дістала наш фамільний сервіз. Похизуватися. —усміхнулась вона. — Ще з часів першої Світової. На жаль, передати у спадок нема кому. У нас з Дональдом дітей немає. Може, у вас, детективи, є ще якісь питання?

— Гарний у вас сервіз. Шкода, що немає спадкоємців. — пдіграв Кросбі.

— Дякую, панове. А ви не хочете зняти оці чорні рукавички? — вона звернулась до Коула.

— Ні, — коротко відповів сержант.

— Є причини, — додав Раян.

— Так, авжеж, на це має бути причина, вибачте, що спитала.

— Ви давно тут мешкаєте? Скільки років знаєте сусідів? Я маю на увазі містера та місис Пенроуз?

— На цих землях жив ще мій прадід Кельвін Хорст. У шафі є його фотографія, єдина, яка зберіглася. А сусідів ми знаємо вже років п'ять. Можна сказати, вони нещодавно сюди переїхали. З Манчестера. Так я б і не сказала, що ми їх з Дональдом добре знаємо. Вітаємось щодня та і все. Ем-м Працював він на двох роботах, здається, вихідними завжди пізно ввечері виїздив, а повертався аж в понеділок. Напевно нічна зміна, я ніколи не цікавилась їх особистим життям. — місис Уітакер зробила невеликий ковток з чашки. — Дружина — Коні, тиха у нього, завжди вдома сиділа, пару разів бачила, що гуляла подвір'ям. Та і все.

Для людини яка не цікавиться особистим життям інших забагато говорить про «їх» життя. Алан мовчки протягнув блокнот до Кросбі.

— Ясно. До вас ми були у місис Пенроуз. Намагалися додзвонитися, достукатися у двері, але нікого немає вдома. І мобільний телефон у неї відключений. Може, ви знаєте, де вона?

— Я вже з місяць не бачила Коні, і світло ніколи не горить у будинку. Може, вона поїхала кудись з горя. Господи, хоч би не за своїм чоловіком. — жінка перехрестилась. — Бідолашна дівчина. Мені її так шкода, панове детективи. Але що ж тут зробиш, коли життя таке непередбачуване?

— Так, тут я з вами згоден, місис Уітакер. Ну, добре. Ми дізналися все що хотіли, тож час вертатися до відділку. Гарного вам дня. І дякуємо за гостинність. — вони удвох встали та повільно пішли до дверей.

— Будь ласка, рідненькі. Нехай вам щастить.

— До побачення, Дороті, — сказав Кросбі.

Чисте небо поволі затягувало сірою пеленою кучних хмар. Вони повільно набігали, заволочуючи обрій, наче пінисті хвилі, що крадуться піщаним узбережжям. Сонце стояло у зеніті, підсвічуючи частину лісу, коли інша вже ховалась під тінню загрозливого неба. Алан разом із детективом Кросбі знову вступили на некошений газон подвір'я Пенроузів. Раян заглянув у шпарину між половинками дверей гаражу.

— Автівки немає, значить поїхла.

— І вже давно, подивись на довжину трави навколо. Навіть слідів шин незалишилось, — зауважив Алан.

— Спробуємо роздивитись. Що у будинку?

Алан кивнув у відповідь. Вони обійшли навколо дерев'яну споруду та човгаючи пішли у сторону будинку.

— Пенроузи не такі вже й звичайні сусіди, тихоня-дружина та чоловік, який зникає на кожні вихідні. Куди?

— Може вона просто поїхала до рідні? Хто його знає?

— Можливо, — протягнув Кросбі.

— Можливо.

Повторив Алан, зупинившись біля брудного вікна. Приклав долоні до шибки, намагаючись вгледіти, що коїться всередині. Підніс правицю до лоба. Відблиски променів зникли, відкривши погляду криміналіста заставлений меблями та полишеними речами приміщення. Через скло ледь проглядався стіл, на якому стояли тарілки та скляний глечик з помаранчевою рідиною, покритою згори пліснявою. На кріслі — хаотично накидані речі. Шафа, заставлена книгами. У раковині — немита гора посуду.

— Всередині повний гармидер, — зауважив слідчий.

— Так, теж помітив. Де ж ви поділися, Коні? Так раптово?

— І не кажи.

Алан розвернувся та вгледів крихітне лице місис Уітакер за шибкою вікна на другому поверсі її дома, що миттєво зникло за закритою шторою.

— Подобається споглядати, Дороті?

— Цікава жіночка, даю гарантію, що вона професійна пліткарка, — хіхікнув Кросбі. — Може знову навідаємося?

— Чому б і ні?

— Стає цікаво, мені це подобається, — знову усміхнувся детектив.

Впевненою, швидкою ходою вони направилися до її дому. Алан постукав у двері, за якими почулися легкі кроки по сходах.

— О, це знову ви, панове? Щось забули? — спитала жінка з ледь помітним рум'янцем на щоках.

— Так, я забув у вас спитати, чи бачили, щоб хтось приїздив гостювати у містера та місис Пенроуз? Може, ви бачили когось? — Кросбі стиснув плечима.

— … — вона підняла очі догори, вдаючи, що намагається згадати. — Ви знаєте, ніколи не бачила, щоб хто-небудь будь-коли приїздив до них. Вони якось так самотньо жили. Удвох.

— Гм-м, — незадоволено видихнув Раян. — Ясно, добре. Дякую за співпрацю, місис Уітакер.

— Хоча… — вона зробила делікатну паузу. — Хоча знаєте, один раз все-таки бачила, як молодик один приїжджав до них, на спортивній машині. Марку машини не скажу, я в цьому не розбираюсь.

— Тоді чому ви вирішили. Що машина спортивна? — поцікавився Алан.

— Ну, вона вся така округла була, яскраво жовта.

— Можливо Порше, — слідчий звернувся до Алана.

— Як варіант.

— Може, ще щось згадаєте? — продовжив Раян.

— Ні, детективе Кросбі, це, напевно, все.

— Тоді бувайте, Дороті.

— До побачення, панове детективи.

— До побачення.

Коли вони підійшли до машини Раяна почало злегка моросити та піднявся вітер. Алан закурив та простягнув пачку до Кросбі.

— Не палю, друже.

— Якось все дивно, — сказав Коул натягуючи капюшон на голову.

— Та нічого дивного, вона звичайна пліткарка, обожнює чужу білизну. А от щодо удови Коні, то тут не все так однозначно, треба перевірити. Знайди родичів, вважаю, що вона знаходить у них. Переживати таке горе на одинці не дуже практично. Слухай сьогодні вихідний, і мені хотілося б повернутися до сім’ї. Як на мене нічого особливого в цьому випадку немає. А те що трапилось з тобою, думаю це просто наслідки стресу змішані з втомою.

— Можливо ти правий. Але на всіх трьох місцях злочину присутні фігурки маяка. Це їх об’єднує. Я це відчуваю.

— Якщо ти це відчуваєш так само як і зі справою у Бірмінгемі, може нам не слід? Та і якщо чесно, такий сувенір дуже розповсюджений. А в твоєму третьому випадку це взагалі ніяка не статуетка. Довбана картонна пахучка яку можна придбати у будь-якому магазині чи заправці. Ну таке, для мене цього мало, щоб відкрити всі ці справи наново та почати розслідування. І ще цей нещасний випадок з Нельсоном, його теж треба розслідувати, у шефа це пріоритет, пам’ятаєш?

— Так, авжеж.

— Гм-м. Ми ще можемо спробувати знайти її автівку, але це займе час.

— Це може допомогти, — згодився Алан.

— Так, можливо.

— Ну добре. Слухай, хотів запитати…

— Що? — Кросбі витер змокрілого лоба рукою.

— Ти не проти якщо я навідаюсь до родини Кліффордів? Це тут не далеко, біля місця, де я живу. Задам декілька питань. Розумію, це не в моїй компетенції та юрисдикції.

— Пф-ф, допитливий же ти Коуле. З тебе б вийшов першокласний детектив. — посміхнувся Раян. — Їдь, даю зелене світло, але обережно, зараз ми з тобою працюємо не дуже легально, м’яко кажучи.

— Згоден, — кивнув Алан.

— Ось, візьми, — він дістав своє посвідчення та простягнув до Алана. — На випадок якщо тобі не повірять, що ти справжній детектив. Назвешся моїм ім’ям.

Коул потягнувся рукою за посвідченням, але Кросбі різко забрав руку.

— У крайньому випадку, ясно?

— Так, ясно.

— Тримай. Поїду я. Ну, а тобі успіхів. Не зловживай. А то жопа буде нам обом.

— Угу, — мугикнув Алан у відповідь. — Гарного дня.

— Бувай.

Коли Алан дістався центра міста, пустилася довгоочікувана злива. Двірники фургону увімкнулися автоматично. Всередині салону тихо похрипував радіоприймач. Дороги були майже чорні. Блискучі струмочки тягнулися вздовж бордюрів, а опале листя, наче караван кораблів, пливло вузьким руслом течії. Через бокове скло краєм ока Алан побачив розмиту вивіску з біло-синім маяком. Його тіло умить напружилось. Руки сильно вчепилися у кермо, чорні нітрилові рукавички протяжно заскрипіли на відполірованій поверхні. Він видохнув, бо відчував, як дико пульсують жилки на скронях.

Білі двері двоповерхових апартаментів Джо на Хоувс Хілл все ще були заклеєні вже вицвілою жовто-червоною стрічкою. Лише один кінець майорів у слабких поривах вітру. Всі вікна закриті шторами, шибки брудні, посічені звивистими струмочками зливи. У сусідніх будинках вже горіло світло, господарі готувались до майбутньої вечері.

Алан підійшов до дверей ліворуч та натиснув кнопку дзвінка.

— Хто там? — почувся хриплий голос з домофону.

— Ем-м. Детектив Алан Коул, місис Кліффорд, у мене є до вас декілька запитань… — він не встиг договорити, як двері прочинилися. З'явився літній чоловік у товстенних окулярах.

— На жаль, нічим не можу вам допомогти, сержанте Коул, моя дружина, — його очі одразу намокли. — Роза, її немає більше з нами, вже з місяць як.

— Співчуваю вам сер, вибачте, що потурбував, я не знав, що місис Кліффорд пішла з життя. Не буду більше вам докучати. Ще раз прийміть мої співчуття.

— Дякую детективе, може я вам допоможу? Роза, завжди ділилася зі мною усім, хоча я це і не любив, але тепер сумую.

— Тоді, може, згадаєте, що вам розповідала дружина у той день, коли ще бачила Джо живим?

— Заходьте всередину, детективе, а то я якось вас неввічливо зустрів.

— Так, сер. Дякую. Я зроблю тільки крок за двері, щоб не бруднити вашу вітальню.

— Ну добре, Роза тоді розказувала, що бачила того вечора містера Неввіла у вікні, він щось чіпляв до стелі. Сказала, що він її навіть помітив та помахав рукою. Говорила мені, що напевно, він ремонтує щось. А потім і на другий день бачила один раз, а на третій день вона йому суп гарячий відносила, але ніхто двері не відкривав. Довго він не відкривав, тож Роза викликала швидку, подумала, що впав та без тями лежить там. А вийшло он як трагічно. Джонатана ми давно знали, вже років з десять. Порядний хлопчина такий був.

— Зрозуміло, містере…

— Чарльз, можете називати мене Чарлі, я не ображусь.

— Добре, Чарлі, може, ви ще щось згадаєте? Щось дивне? Незвичне для Джонатана?

— Зачекайте, детективе, повторіть ваше прізвище?

— Коул, сер. Алан Коул.

— О, господи.

— Що трапилось, Чарлі?

— … — чоловік протяжно видихнув. — Ваша мати, її часом не Сандра звали?

— Так, ви з нею були знайомі?

— Ви мене не пам’ятаєте? — спитав чоловік.

— Ні, вибачте, не пам’ятаю.

— Давно це було, працювали на фабриці разом. Вона була секретаркою у нашому офісі. Гарні часи були. Знаю, що вона вже давно померла. Тоді я прочитав це у некролозі недільної газети. А потім і на роботі нас сповістили про цю трагічну новину.

— Так, сер. Це було дуже давно. Так що? Ви спостерігали щось дивне за містером Неввілом? Щось підозріле помічали?

— Ну, я точно ні. Але я би знав, якщо Роза помітила б. А так — ні. Більше нічим вам не можу допомогти, детективе.

— Добре, Чарлі. Бувайте здорові. Співчуваю вашій утраті. Сер. На все добре.

— Здається ви весь мокрий. Може хочете чаю?

— Ні, зараз не на часі, — натягнуто посміхнувся Алан та вийшов з будинку.

— Що ж, тоді бувайте Алане.

Холодна злива знову змінилась на дрібну мряку. Вузеньку вуличку потрохи окутував млосний туман. Він посмикав дверну ручку Джо — закрито. Обійшов пів кварталу, щоб зазирнути на заднє подвір'я. Двері були замкнені.

Алан ще з'їздив до дома міс Фелпс, зробив коло навколо будинку, подивився на зів'ялі рози у порослому саду. Вже сутеніло, а сусідів не було вдома. За цілий день пошуків корисною видалась лише інформація про покійного чоловіка місис Пенроуз — дивні поїздки вихідними. Щось було підозріле у цьому. Та ще й удова зникла без сліду, якось швидко залишивши будинок, повний особистих речей.

Він повернувся до фургона, відкинув сидіння, ліг, заклавши руки за голову. Млявий дощ знову забарабанив по даху. Коул закрив очі, почувши десь вдалечині протяжний гудок потяга, який відлунням стих в густині туману. У кишені завібрував телефон. Сповіщення від Грейс.

Треба зустрітись.

— Не зараз, Грейс, — сказав Алан, поклавши телефон поруч на пасажирське сидіння. Він міркував. Довго. І не помітив, як швидко поринув у марево сну.

Алану снилась вітальня у їхньому домі, шафа з купою книжок, біля якої спиною до нього стояла постать у сірій кофті з капюшоном. Рука незнайомця повільно ставила мініатюрну фігурку біло-синього маяка на полицю, поруч зі скляною сферою, усередині якої червоний будиночок заметало снігом. Біля столу лежить закривавлене тіло його батька, а маленький Алан Коул тихо та з цікавістю споглядає на прибульця. Чоловік починає розвертатися, повільно, наче час перестав існувати навколо. Сухе обличчя ховалося в тіні капюшона. Щоки впалі, очі чорні, як ніч. В одну мить Алан зрозумів, що дивиться сам на себе, як у своє відображення в дзеркалі. Серце швидко забилось у грудях, руки тремтіли.

Задзвонив телефон.

— Це Кросбі, знайшли автівку.

— Що повтори? — перепитав Коул.

— Знайшли її автівку, сіре вольво, застрягло на трасі М6, в кюветі перед в'їздом у Галтон. На Фаундрі Лейн, це ліворуч від міста. Буквально з пів милі. Патрульні знайшли її з пів години назад.

— Ясно, я в принципі тут поруч, зараз під’їду.

— Сам буду через хвилин двадцять, може пів години. На трасі туман, майже ніхріна не видно. Дочекайся мене. А то до тебе буде забагато питань. Все-таки це вже не наш район, не забувай. Кінець зв'язку.

— Угу, буркнув Алан та завів фургон.

За вікном машини було вже темно. Молочний туман, густину якого розрізали яскраві промені фар, припав до землі. Дорога зайняла багато часу. Алан їхав повільно, пильнуючи попереду червоні вогники автівок. По обидві сторони шосе простягався темний ліс, наче примарні хоругви. Через деякий час, ліворуч, показалися тьмяні вогні маленького міста Галтон.

Алан Коул інколи поглядав на телефон, що вказував напрямок. Поворот був вже близько.

— Через чверть милі поворот праворуч, — сказав голос навігатора.

— Бачу, — пробубнів Алан.

— Виконайте поворот праворуч. Далі, через пів милі, ваше місце призначення буде ліворуч.

— Так, авжеж, — додав він.

Коли машина Алана виїхала на Фаундрі Лейн, останні ліхтарі, що горіли розсіяним жовтим світлом, залишились позаду. Високі сосни по обидві сторони дороги ледь проглядались, припорошені тьмяним світлом місяця. Туман вкривав асфальт тонким шаром невагомих хмар, що повільно пливли, підхоплені легким вітром.

Через кілька хвилин вже виднілися помаранчеві вогники припаркованих біля узбіччя машин.

— Ви прибули на місце призначення, — вимовив телефон.

Троє копів, серед яких вже був присутній детектив Раян Кросбі, стояли біля автівок, у всіх підняті комірці курток, з рота йшла пара. Алан поставив машину за кілька футів від них. Вимкнув двигун та вийшов.

— Добрий вечір.

— Та який вечір, вже ніч розгулялася на всю, чуєте, як сови вухають? Констебль Вінні Гарсія. Поступила інформація про покинуту автівку на узбіччі, тож це ми знайшли тачку. А це Анжела. — він показав пальцем на свою колегу.

— Алан Коул, дуже приємно.

— Навзаєм, — відповіла жінка.

— Машина зареєстрована на ім’я Коні Пенроуз, Кросбі сказав, що саме цю тачку ви шукали.

— Так, саме цю, — натягнуто усміхнувся Раян.

— У нас зараз зміна патрулів, через хвилин десять приїде інший констебль, якщо ви не проти.

— Не проблема, ми почекаємо, — кивнув Кросбі.

— Тоді ми поїхали.

— Бувайте.

Коли патрульна машина від’їхала Алан зауважив, що йому це не дуже подобається. Правиця вловила легкий тремор. Він нащупав пляшечку у кишені. Пальцями відкрив кришку, висипав кілька пігулок та взяв одну, швидко закинув до рота.

— Машина відкрита? — спитав Коул.

— Так, навіть ключі у замку запалу лишилися. Наче у поспіхах залишила автівку. Водійські двері зачинені не повністю так само як і багажник.

— Так, бачу, — відповів Алан та закурив. — Піду огляну машину.

— Будем діяти за протоколом, ніякого свавілля, дочекаємось констебля, — зауважив Кросбі.

— Так, сподіваюсь він швидко приїде.

Коли Алан докурив цигарку та викинув недопалок на протилежну сторону дороги лісосмугу освітили яскраві промені фар. Патрульна машина повільно під’їхала та зупинилась позаду фургона Коула.

— Мерзенна нічка видалась панове, — сказав опасистий офіцер зачинивши дверцята автівки.

— Так і є, — відповів Раян Кросбі.

— Зроби огородженя та вистав світлові маяки, — наказв Алан.

— Так, сер. Буде зроблено.

— Тепер зробимо первинний огляд? Тільки сходжу за ліхтарем і рукавичками.

Сіре вольво виблискувало тисячами дрібних крапель, наче тисячами діамантів, у світлі молодика. Алан відкрив двері та посвітив у машину, на пасажирське сидіння, на кермо, під яким звисали ключі. На дзеркалі заднього виду все ще висіла ароматична фігурка біло-синього маяка. Рукою він дотягнувся до ключів та провернув. Над головою одразу загорілось тьмяне жовте світло. У салоні було брудно. Під сидінням валялись порожні пластикові пляшки, упаковки від шоколадних батончиків, контейнери з-під їжі. У підстаканнику пуста бляшанка енергетику. На задніх сидіннях — розкидані речі.

Алан тяжко видохнув та закрив очі. Повільно стягнув чорну рукавичку. Все тіло пробрало дрижаками. Стало моторошно від того, що він може побачити. Рука злегка тремтіла, але рішуче тягнулась до зв'язки ключів у замку запалення.

Металевий, холодний дотик.

Ніч різко змінилась на вечір. Сіре небо сипало млявим дощем. Погляд зупинився на хащах лісу, де далеченько від дороги проглядалась ледь помітна стежка.

Перед очима Алана знову постала ніч, як тільки відпустив ключі. Він зачинив назад двері та обійшов машину. Відчув шкірою, яке насправді холодне повітря. Увімкнув ліхтаря. Яскравий білий промінь ковзав верхівками дерев, з яких позлітали налякані нічні мешканці. Почулося гучне вуханя сови. Алан спустився невеликим схилом туди, де починався густий ліс.

— Якого біса, чувак? — гукнув Раян.

— Нам сюди.

— Ти мене лякаєш, може ми це відкладем до ранку? Га?

— Просто повір, нам в ту сторону.

— Дідько! В яку халепу ти хочеш мене втягнути?

Вони йшли вузькою, ледь помітною стежкою, що вела у самі хащі. Алан чіплявся курткою за гострі гілки. Кросбі тихо проклинав вогке павутиння, що приліпало до обличчя. Через десяток пройдених футів Коул освітив прив'язану до молодого дерева ганчірку синього кольору. Десь далеко протяжно заскиглив вовк. У сусідніх кущах щось тріснуло. Алан швидко направив пляму світла туди, де почув звук. Дві маленькі червоні вуглинки зникли у супроводі тріску та шерудіння опалої листви. Позаду Алан почув як клацнув запобіжник на пістолеті слідчого. Він обернувся. На що Кросбі кивнув та помахав рукою у напрямку в якому вони йшли.

Стежка вела все далі у ліс. Тонка завіса туману над сирою землею наче була живою — дихала, повільно хвилюючись у невагомому потоці вітру. У темній глибині, десь за високими стовбурами височенних сосен, вони побачили самотній вогник.

— Вимкни ліхтаря, — прошепотів Раян. — Вперед, повільно, щоб зір пристосувався до темряви.

— Угу, — мугикнув Коул та стиснув декілька разів долоню у кулак.

Тепер вони йшли майже напомацки, вимкнувши ліхтар та зосередившись на жовтому миготінні. Серцебиття старшого криміналіста Алана Коула прискорилось, він відчував це набряклими венами скронь, пульсацією крові у руках. Через якийсь час він вже міг розгледіти обриси старого дерев’яного дому. У маленькому віконці горіло світло.

Присівши нишком вони повільно просувались уздовж вологої стіни будинку до шибки вікна, Кросбі затамував подих. Показав рукою сидіти низько, а сам обережно почав підійматися. Всередині занедбаної кімнати було майже порожньо. Тільки стіл та подертий диван. У ледь прочинених дверях суміжної стінки він побачив сходи в підвал. Він знову пригнувся, та зробив жест рукою, щоб Алан слідував за ним. Вони повільно рушили за ріг домівки.

На рівні землі маленьке віконце світилося у темряві ночі. Вони обережно підкралися ближче.

— Випий хоча б води, — казала світловолоса жінка, яку вони бачили спиною до вікна.

— Краще відпустіть мене, міс, благаю вас. Я нікому нічого не розкажу, я навіть не знаю вас, не знаю! Благаю! — хриплим схожим на дитячий голос благав хтось.

— Але ти знаєш мого чоловіка, ти бачила його. Він не встиг. А тепер маю це зробити я? Я ніколи не хотіла цього робити, ніколи! Чуєш, Сідні?

— Міс, будь ласка, я хочу додому, прошу!

— Ось тобі вода, пий. Я повернуся завтра зранку. Господи, я так не можу…

— Тоді краще вже вбийте мене…

— Ні! — крикнула Коні. — Я так не можу…

Кросбі розвернувся та майже побіг навприсядки. Алан слідував за ним. Детектив прочинив двері. Дерев'яна підлога скрипнула під важкими кроками. Він завмер. З-за дверей, що вели у підвал, доносились легкі кроки місис Пенроуз. Обома руками він вчепився у руків'я пістолету на націлився у бік дверей, вони прочинилися. Втомлений погляд удови змінився на страх.

— Місис Пенроуз, повільно, не роблячи різких рухів, підніміть руки догори та підходьте до мене. — він повільно встав, Алан зробив те саме.

— Це не я! Не я! — почала вигукувати жінка.

— Допоможіть! Будь ласка! Допоможіть! — доносилось з підвалу.

— Це не я! Я невинна! Я нічого поганого не зробила. Поки що не зробила. Я вагалась. Я хороша людина. Я так більше не можу. — з блискучих очей ринули потоки сліз.

— Поверніться спиною та встаньте на коліна, Коні, — приказав Раян.

— Я невинна! Невинна!

— Хто би там не був, будь ласка, допоможіть мені! — знову лунав дитячий крик.

Однією рукою детектив Кросбі дістав наручники. Притулив дуло пістолета до спини удови Пенроуз. Зімкну кайданки на тонких зап’ястках.

— Повільно встаньте та сядьте на диван! Негайно! — він тримав на прицілі жінку, а іншою рукою дістав рацію. — Диспетчер. Говорить детектив поліції Ланкаширу Раян Кросбі. Мені потрібна швидка на координати… — він кивнув Алану.

— Слухаю вас, детективе Кросбі, які координати, повторіть, — рипінням лунало з динаміку рації.

— Координати п'ятдесят чотири градуси нуль чотири хвилини, північ. Два градуси, сорок шість хвилин, захід. Затримана жінка, Коні Пенроуз, підозрюється у викраденні дитини. — сказав Коул на що Кросбі кивнув.

— Вас прийняв, зв’яжусь з вашим відділком, вони пришлють гвинтокрил за вказаними координатами. Офіцери поліції вже прямують до вас. Кінець з'вязку.

— Прийняв. Кінець зв'язку. — підтвердив детектив, знову подивився на жінку, яка втупила свій погляд у дерев'яну підлогу поглянув на Коула. — Краще сидіть тут та нікуди не йдіть. Навіть не рипайтесь. Ви у мене під прицілом, а у лісі блукають вовки. Не хочу, щоб вас розтерзали на шматки. У мене, у нас, — уточнив Раян, — До вас буде багато питань пізніше.

— Я вже прийшла, детективи, — прошепотіла Коні.

— Алане, перевір підвал. Там окрім дитини більше ж нікого немає? Так, Коні?

— Клянусь, нікого немає, — крізь сльози видавила місис Пенроуз. — Там тільки дитина…

Алан пішов до дверей у підвал, вхопився за перило та повільно спускався униз.

У маленькому приміщенні тхнуло сирістю. Білява дівчина років дванадцяти була прикута за правицю наручниками до іржавої труби. Брудне худе тільце лежало на тонкому матраці, скручене у позу маленького людського плоду. Налякані очі ледь відкрились, почувши кроки Алана.

Дівчина спочатку посунулась до стіни. Присіла, ухопивши колінця тонкими ручками. Із впалих очей покотилися сльози. Алан обережно та повільно підійшов до неї.

— Ти Сідні? Вірно? Не бійся, я поліцейський, Алан Коул, з Ланкаширу. Я зараз зніму з тебе ці кляті кайдани, добре?

Дівчина нічого не сказала, лише кивнула декілька разів головою.

— Зараз я тебе звільню, — повторив Алан та обернувся навкруги у пошуках ключів. Вони лежали на столі, виблискували у тьмяному світлі, в декількох метрах від нього.

— Все буде добре, — тихо сказав Коул та провернув ключ у кайданках.

Якийсь час дівчина сиділа непорушно, вивчаючи Коула, але потім знову сіпнулась, почувши згори інші голоси.

— Алане, ти там як? Га? — гукнув басистий голос Кросбі.

— Все добре! Зі мною дівчинка, їй потрібна медична допомога! — крикнув Алан.

Сухі, покриті синцями руки обхватили шию Алана. Голова врятованої дівчинки припала до плеча. Він відчував, як здригається її тіло у тихому плачі.

— Ти врятована, все буде добре! Не хвилюйся! — він огорнув крихке тільце та гладив її по голові, пальці торкнулися теплої щоки. А за вікном вже чувся гомін гвинтокрила, що підлітав до будинку схованого, серед темного лісу.