Сувенір

Відкусаний ніс

[Ланкашир, наші дні]

Зима панувала у маленькому містечку. За вікном кабінету Алана Коула сипав сніг. Вкривав тонкою білосніжною пеленою все навкруги. Рвучкий вітер фальшиво посвистував під дахом відділку. А вузенькими вуличками снували заклопотані буденними справами люди, закутані у теплі пальта та шарфи.

Стіл сержанта був повністю завалений паперами. Унизу, на підлозі, все ще лежали коробки зі старими справами про самогубців округу. Алан сидів, відкинувшись на спинку крісла. Поперек пекельно болів, так само, як і голова. Хвилі мігрені час від часу накочували без попередження. Очі червоні, втомлені.

З останніх подій минуло понад три тижні. А справа Сувеніру так і не зробила жодного кроку вперед після того, як вони викопали з землі причину того чому вбивця обрав Кері Фелпс. Алана дратувала відсутність інформації. Відсутність доказів. Відсутність прогресу. І кількість часу, що невпинно залишався у минулому, гортаючи наступний день.

Вчора, коли їхав додому, він бачив Грейс, яка трималась за руки з якимось вилупком у картатому шарфі та окулярах. Вона посміхалась, йому навіть здалося, що дівчина щаслива. Без нього. Та і куди сорокарічному Алану змагатись з хлопцями на десять років молодше. З відсутністю сивини, сухого, зморшкуватого обличчя та фобії торкатись чужих речей, що з новою силою бомбардувала підсвідомість старшого криміналіста. Його колегу, Нельсона, якого він тимчасово підміняв, виписали з лікарні, він продовжував реабілітацію вдома і планував вийти за два тижні на роботу. Це значило, що Алан скоро повернеться до своїх стандартних обов’язків та втратить привілеї менеджера сцен злочинів. А значить і втратить владу. Все летіло шкереберть. Причетність Джонатана Невілла до ґвалтування дівчинки не можливо було довести без додаткового допиту Сідні.

Він прочинив вікно та висунувся назовні, закурив. Крижане повітря щипало носа, обличчя кололо тисячами невидимих голок. Алан зробив ще дві великих затяжки та викинув недопалок на подвір'я відділку. Зачинив вікно. Смачно шмигнув носом й почав розтирати долонями неголене обличчя, що поросло густою бородою з тонкими смужками сивини.

Знову занурився у м’яке крісло, поклав руки на поверхню стола та почав нервово вистукувати барабанний дріб пальцями. Алан загнав свій розум у глухий кут лабіринту, який створив невідомий вбивця. Шлях заблокований з усіх сторін, куди не повернись — суцільна стіна, вимощена мертвими тілами людей та тварин.

«Жодної зачіпки… Тільки фігурки маяка на знімках. Три трупи, три вбивства. Зґвалтування. Скелети тварин».

— Та жодної, чорт забирай, зачіпки! — закричав на всі печінки Алан. — Жодної! Трясця!

Задзвонив робочий телефон, змусивши його схаменутись.

— Слухаю, — сухо відповів він.

— Алане, для вашої команди криміналістів є робота, — сказала координаторка.

— Я і так в роботі, — просичав Коул.

— Самогубство у Карнфорті, Хейзлмаунт Драйв тридцять два, команда коронерів вже на місці…

— Грейс…

— Що? — спитала координаторка.

— Нічого, займусь цим особисто.

— Зараз надішлю точні координати. До зустрічі Алане.

Місяць, який надав головний констебль для розкриття всіх трьох справ закінчувався у наступний понеділок. Від цієї згадки пульс старшого криміналіста прискорився, вени на скронях набрякли. У роті утворилась Сахара. Лівиця почала неконтрольовано сіпалась. Погляд застилала сіра завіса. Знову. Ще трішки і втомлене тіло Алана вимкнеться.

Він глибоко вдихнув, намагаючись побороти втрату свідомості у своєму кабінеті. Права рука залізла у кишеню та дістала помаранчевий циліндрик з-під ліків. Пальці судомно копирсались всередині.

— Чорт! — вигукнув Алан та висипав вміст барильця на стіл. Остання довгувата пігулка закружляла у танку відчаю. Він схопив її пальцями та насилу проковтнув. Озирнувся навкруги у пошуках води. Кулер порожній. Сержант різко встав, похитнувся від швидкого зростання тиску, втримався за стільницю. Струснув головою, яка відразу ще дужче заболіла. Відкрив вікно, набрав білого снігу у долоню та запхав до рота. Сніжинки танули на зубах, на язику. Холод, здавалося, заморожував щоки. Скривившись, він проковтнув воду, що утворилась у роті. Горло почало саднити.

— Грм, — прокашлявся Алан та зачинив вікно. — В біса це все.

Він нерішуче підійшов до дверей. Вдягнув куртку взяв свою валізу з інструментами та вийшов з кабінету. Подивився на каламутно-білі двері головного констебля. На секунду йому здалося, що він почув голос Харта, мудака з Престона. Видихнув та пішов сходами вниз. Промайнув чергового. Вийшов за двері відділку.

Похмуре небо все ще сипало дрібним снігом, який повільно ховав все навколо під тонкою вуаллю. Вітер вгамувався. Десь за містечком, ледь чутно прогудів потяг.

Алан сів у фургон, вставив ключі у замок запалення. Викрутив підігрів салону на тридцять градусів. Почекав, поки прогріється двигун. Через декілька хвилин сніг на капоті почав повільно танути. Вікна автівки запотіли.

«Хейзелмаунт Драйв тридцять два. Хто, в біса, придумує назви вулиць?» — машина рушила з місця.

Дороги були вкриті місивом брудного снігу, що майже розтанув. Двірники повільно ковзали вітровим склом, збираючи в свої обійми дрібні крапельки води.

Маленький віддалений район Міллхед простягався уздовж нескінченних залізничних колій, де повільно снували у всі сторони світу каравани товарняків. Навіть у тихому салоні автівки крізь м'яке шарудіння радіоприймача чувся сталевий гуркіт сотні коліс.

Стук-стук. Стук-стук.

Припорошений снігом мінівен коронерів вже стояв припаркований біля невеликого двоповерхового будинку з червоною покрівлею, що ледь просвічувала крізь тонкий шар снігу.

Алан дістав з бардачка нове помаранчеве барильце, повне пігулок та пару рукавичок. Зняв старі, вдягнув новенькі, чорні, сухі. Перевдягнувся у Тайвек. Він за цим сумував. Вимкнув двигуна та вийшов з машини. Сніг приємно хрумкотів під ногами. Старший криміналіст Алан Коул підняв комірець куртки, прикривши шию від крижаного вітру. Замружився, приглядаючись до постатей, які погано було видно крізь білу завісу хуртовини, що раптом здійнялась перед ним.

— Доброго вечора, офіцере! — вимовив констебль, що стояв у дверях.

— Та не дуже, — відповів Алан.

— Журнал.

— Так, авжеж. Тримайте.

— Чому коронери всередині будинку? — грубо запитав Коул.

— Я… Хуртовина ж піднялась, не мерзнути ж їм на вулиці. На другий поверх ніхто не піднімався, сер. Чекали на вас.

— Ясно, ти теж можеш зайти. Мені ще один труп не потрібен.

— Так, сер. Дякую, сер. — сказав констебль, забрав журнал й швидко прослизнув усередину будинку. Алан попрямував за ним.

— Містер Гакслі, давно не бачились. Грейс.

— Привіт, — беземоційно відповіла жінка.

— О! Які люди! Так, так. Давненько не бачились Алане. Як життя? — привітався старий знайомий.

— Нормально. Що там у нас?

— Суїцид, жінка шістдесяти років. Домівка зареєстрована на ім’я Холі Фелпс. Попередня оцінка медиків — передозування барбітуратами. — відповів констебль, що вмостився у дальньому кутку кімнати.

— Холі Фелпс? — спитав Алан та відчув, як у руках прокидається легкий тремор. Чи то від почутого ім'я, чи то від бісового холоду.

— Може вже зачиниш двері для початку, тут і так дубак? — спитала Грейс.

— Я зачиню, — махнув рукою Гакслі. — Цьогоріч зима щось ранувато, — зауважила він потираючи руки.

— Гакслі, жертву звуть Холі Фелпс? Мені не почулося? — повторив питання Алан.

— Так, Холі Фелпс, а що?

— Пам'ятаєте молоду жінку, яка порізала собі вени уздовж рук?

— Смутно, якщо чесно, — відповів Гакслі.

— А я згадала, — шмигаючи носом сказала Грейс. — Це її мати?

— Так, скоріше за все вона, це якщо вона нікому не здавала будинок в оренду, — кивнув Алан.

— Нічого собі, на моїй практиці такого ще не було. Жах якийсь. Мати та дочка. Куди цей блядський світ котиться? — спитав Гакслі.

— Не знаю, — видихнула Грейс, намагаючись не дивитися Алану в очі.

— Ну йди оглядайся, роби свою справу, Алане, тільки швидко. Хуртовина посилюється, а нам всім потім ще їхати назад до міста. Хоч би не застрягнути по дорозі. — зауважив Гакслі.

— Не розумію чому ви тут так рано? До біса, піду працювати. Як закінчу покличу.

— Ми будемо тут, мерзнути та скрежетати зубами, — вимовив Гакслі та випустив клубок пари з рота.

Жовте світло невеликого коридору мляво освічувало стіни. Тхнуло аміаком та лайном. Лише одні двері з трьох ледь прочинені у середину. Алан стиснув кулаки, розслабив та розправив пальці.

Він зупинився перед дверми. Вдягнув капюшон та маску. Штовхнув двері рукою. Неприродньо широко відкритий рот міс Фелпс був вкритий засохлою піною. Очі скляні, тьмяні, відблискують світлом настільної лампи. Ніс у засохлій крові, наче відкусаний кимось. Верхня губа вкрита струпами. На щоках довгуваті подряпини, тонкі. В кімнаті смерділо смертю.

— Можливо пацюки, — тихо вголос сказав криміналіст.

Алан склав руки за спиною та оглянувся навкруги. Визначив єдиний чистий маршрут. Оцінив температуру в кімнаті. А поміж тим він пильно шукав глиняну статуетку біло-синього маяка. Але замість неї знайшов листа, що лежав на тумбочці, ліворуч від ліжка, та чотири помаранчеві баночки — порожні і знайому картонну коробку. Коул вже знав, що в ній. Він дістав фотоапарат з кейсу й зробив крупні плани кімнати. Подивився крізь вікно, де сніжна хуртовина все посилвалась.

Алан змінив лінзу та підійшов до ліжка. Сфотографував труп. Баночки з-під ліків та листа на тумбочці. Знову змінив лінзу та поклав фотокамеру в кейс. Повернувся до тумбочки, взяв у руки листа. Відкрив. Охайний почерк міс Фелпс плив у деяких місцях, де вона проронила сльози.

З цими думками у голові я не можу жити. Я не можу прийняти те, якою ти стала. Моя люба крихітко, Кері. Пробач мені. Пробач мені за те, що не бачила, якою ти росла та якою стала. Це моя вина. Моя…

Але я пробачаю тобі, моя люба Кері, ти була моїм сонцем, моєю зіркою. Та часом і зірки іноді гаснуть. І я згасну разом з тобою. Моя донечка, моя крихітка. Ти мій світ, ти була моїм світлом. І я піду вслід за тобою. Я пробачаю тобі. І корю себе. Я б воліла ніколи не знаходити те, що знайшла. Але це вже в минулому. Вороття немає. Я пробачаю тобі, моя люба донечка. Ми скоро з тобою зустрінемося. Чекай на мене…

Унизу листа ще один напис, вже не такий рівний та охайний.

У цій коробці зло. Зло знищило нас.

Алан склав листа, повернув назад на стільницю тумбочки, подивився на закляклі очі міс Фелпс. Він був розчарований, розбитий.

За вікном задував крижаний вітер, скрипів під дахом, шкрібся стінами будинку. Завивав внизу у холодному коминку. Сніг засипав все навкруги. Ховаючи дороги та машини під товстою, білою ковдрою. Алан вийшов з кімнати та спустився сходами. Подивився на вітальню. На широкому дивані, закинувши ноги на бильце, давав хропака Гакслі. Грейс сиділа у кріслі біля вікна, дивилася на хуртовину, закутана у жовту ковдру.

— Я закінчив, — порушив тишу Алан.

— Рада за тебе, Гакслі спить, — прошепотіла вона, не відвертаючись від вікна.

— І що тепер?

— Чекати, поки закінчиться хуртовина, дивись не розбуди його, а то почне бубоніти. Я піду підготовлю все для транспортування.

— Ще встигнеш, дивитися там немає на що. Її лице хтось обгриз. Щоки всі у подряпинах. Думаю, це справа щурів.

— Фу-у. Ненавиджу щурів! — просичала Грейс. — Але в цьому ти помилився. Подивись під ноги Гакслі.

Алан присів, примружився, уважно вивчаючи білу пухнасту пляму під ногами чоловіка. Очі кішки ураз заблищали зеленим світлом, від раптовості сержант позадкував, зупинився. Ще пильніше придивився до мордочки кота. Біла пухнаста шорстка навколо рожевого носа була вифарбована багряним.

— Кіт понад добу нічого не їв. Його змусили обставини, — тихо сказала Грейс.

— Таке я бачив тільки в кіно, — зауважив Алан.

— Хе-х, не ти один. Я і сама злякалась, коли він вискочив з-під столу. Холодно тут. Може, коминок розпалимо? Що скажеш?

— Я не проти, — втрутився констебль.

— Угу, і по бокалу вина, — видавив Коул.

— Запрошуєш на побачення, Алане Коул? — посміхнулась Грейс.

— Ви заважаєте мені спати, — буркнув крізь ніс Гакслі й перевернувся на інший бік.

Спантеличений Алан закляк на місці, він не розумів, чи це ще один жарт, чи вона дійсно так думає та хоче. Він видохнув та задумався. Заплющив на секунду очі.

— Ну так що? Я піду на кухню пошукаю вина, а ти поки розпалиш коминок, щоб зігрітися? Ми тут на довго застрягли.

— Ну, так, — довгувато промовив Алан.

— Я тебе зламала, латексний хлопчику. Зламала! — посміхнулась Грейс та пішла на кухню, потираючи руки.

Вогонь весело потріскував у коминку. Горло зігрівало сухе червоне. Голова Грейс ніжно притулилась до плеча Алана Коула. Серце пришвидшилось. Він повільно обійняв її за плече. Вдихнув аромат волосся. Відчув тепло її тіла. Він боявся поворухнутися, щоб не злякати гордівливу та чарівну Грейс.

— А тебе не бентежить, що нагорі валяється труп міс Фелпс з відгризеним носом? — спитав Алан.

— Та ні, це навіть романтично, — відповіла Грейс. — А тобі так зручно?

— З тобою мені завжди зручно, Грейс.

— Круто, може, тоді ти вже поцілуєш мене, Алане Коул?

Алан розплющив очі та подивився на Грейс, що сиділа біля вікна.

— Я жартую, Алане, ми ж на роботі, та й в загалі у будинку, де на другому поверсі мертва жінка з відгризеним носом.