Сувенір

Остання зупинка

[Ланкашир, наші дні]

— У тебе все гаразд, Коуле? — спитав Раян.

— Начебто все, як і завжди. Чого ти питаєш?

— Хто така Грейс?

— Дівчина, що щойно вийшла за двері з двома іншими, з тугим хвостом на голові.

— Ти впевнений, що у тебе все добре? Тому що серед тих трьох бугаїв з начисто виголеними обличчями жінок не було. Не виспався сьогодні? Мішки у тебе під очима, наче з картоплею.

— Не було жінки?

Детектив Кросбі кивнув у відповідь та потягнувся похлопати детектива по плечу, але швидко згадав ситуацію, що трапилась кілька хвилин тому у кабінеті графолога, та зупинився.

— Схоже, що не все так гаразд, як я думав, — ледь відкриваючи рота, промовив Алан.

— Розкажи мені про цю наліпку більше, де ти її взяв? Є підозрюваний? Чи підозрювана, якщо покластися на висновок Патті?

Алан наче і не чув, що спитав Раян, він повністю занурився у власні думки, мимоволі прокручуючи останні півтора роки свого життя в пам’яті. Він опустив очі у підлогу, збагнувши, що все, що він зробив до цього моменту немає ніякого сенсу, все це лише гра у хованки, марна гонитва за привидом. За весь цей час він не зробив жодного кроку вперед, жодного. І скоріш за все, ким би не був чи не була, ця примара, він ніколи не зможе загнати її в куток, не зможе спіймати цей невловний привид Туманного Альбіону.

— Все це марно, Раяне.

— Що ти маєш на увазі? І ти не відповів на моє питання. — сказав Кросбі, спершись руками на відполіроване поруччя.

— Який сенс ганятись за привидом? Тим паче, цю справу забрали, тут ми без силі.

— І що з того? Ти так просто здасися? Опустиш руки та будеш плакатись у хусточку? Ідучи по слідам цього виродка, ми розкрили стільки справ, і тепер ховаєш голову у пісок, як страус-страхопуд? Я був іншої думки про тебе, чуваче. Думав, хлюпати носом це не твоє.

— Я не хлюпаю носом. Дідько! — майже перейшов на крик Алан. — Це просто довбаний глухий кут. Ні зачіпок, ні підозрюваних, нічого, тільки порожнеча, стрес та безсонні ночі. І ще вона...

— Вона?

— Грейс.

— Вона якось стосується справи? — повернувши голову у бік Алана, спитав Раян.

— Ні, вже ні. Петті розвіяв мої підозри.

— Патті.

— Начхати, хоч Папа Римський. Наліпка була останньою зачіпкою. І я дуже сподівався, що вона непричетна до цього.

— Схоже, у тебе під підозрою всі довкола, так може і дах потекти, розумієш?

— Я нещодавно був у психотерапевта, тож з дахом у мене більш-менш все добре. І якщо не опускати руки, то що робити далі?

— Жодної гадки, чуваче, покладись на своє сприйняття, використовуй свій талант на всю потужність. Впевнений, у тебе все вийде. Якщо буде потрібна допомога, то ти можеш на мене покластися. Повір, я не підведу. Це лайно треба розплутати, поставити жирнючою крапку у кар'єрі цього самосудця.

— Дякую, — зітхнув Алан.

— Слухай, я знаю, що ляси трясти — не потяг розвантажувати, але якщо тобі потрібна буде допомога — звертайся у будь-коли. Ми з тобою гарна команда. Тож. Час повертатися до справ, Алане, всім нам. Я поговорю з Едмундом, скажу йому, що ти дуже сумуєш за роботою криміналіста. Хоч тільки і два дні пройшло. — він посміхнувся.

— Спробуй, — видихнув Коул. — Що ж… До зустрічі, Раяне.

— Бувай.

Молочний серпанок все ще заповнював навколишній простір. Легкий вітер затих, хмари не рухались, гілля дерев застигли у часі. Алан Коул поспіхом спустився зі сходів, дістав з кишені ключі та сів у машину. Правиця нервово сіпалась, лівою рукою він автоматично поліз до кишені за пігулками, потім згадав, що їх немає. Хвиля гніву прокотилася тілом. Встромивши ключ у замок запалювання, він зі злості провернув його так, що зламав, залишивши частину ключа у замку.

— Сука! Ще й цього не вистачало! Паскудство! — вилаявся Коул та сильно вгатив по керму. — Блядство!

Ззовні машини було тихо та безлюдно. Якщо б Алан не знав, котра зараз година, він би ніколи в житті не здогадався, що день закінчився і почався вечір. Він вийшов з фургону та закурив, жадібно вдихаючи кислий аромат цигарки. Подивився на телефоні, де найближча зупинка автобуса, та повільно почовгав дорогою до церкви, чий гострий шпилик ледь проглядався крізь густину туману.

Поки він йшов поруч з почорнілою загорожею церкви, високі ліхтарі зайнялися світлом, що гострими конусами спадало додолу, віддзеркалюючись у вологому асфальті тисячами маленьких вогників.

— Алане? Алане Коул? — окликнув його тонкий, дівочий голос.

Він зупинився та озирнувся. Довгими сходами церкви спускалась дівчина. Вона ледь посміхнулась зустрівшись з примруженими очима детектива, та одразу ж опустила погляд. Підійшла ближче й охопила своїми тонкими руками Алана, прилинувши чорнявою головою до його грудей.

— Я так рада тебе бачити, Алане, — тихо промовила вона, ще дужче притуляючись тілом до грудей.

— Привіт, мала, — видавив з себе детектив Коул, бо не знав, що сказати. — Здається, ти стала вищою.

— Ну так, трішки підросла, — відпустивши Алана сказала Сідні. — Ти мені вчора наснився. — її щоки взялися рум'янцем. — Це певно доля дала можливість нам знову зустрітися.

— Напевно, — буркнув під ніс Коул. — Ти взагалі як?

— Мені... Я нормально, все ще звикаю до суспільного життя. Хоча інколи бісить, що батьки занадто мною піклуються. Я розумію це, розумію їх почуття, але ж я вже доросла. І хочу жити, не дивлячись назад. Забути...

— Ясно.

— А ти не дуже любиш розмовляти. Мовчазний. Але гарний.

— Ну, що зробити. Слухай, ти вибач, але я поспішаю назад до Карнфорту, автобус прибуде через, — він подивився на годинника. — через шість хвилин, а мені ще пішки треба пройти пару кварталів. Мені треба йти. Хоч мене вдома ніхто і не чекає.

— Щось погане трапилось? — спитала дівчина.

— Все нормально, просто відсторонили трішки від роботи. Ну, і… — він зробив паузу. — Був радий тебе бачити, Сідні. Бережи себе.

— Авжеж, Алане, — вона знову обійняла його, а потім поклала руку на груди. — До зустрічі, Алане. — посміхнулась вона.

— Бувай, мала.

Детектив Алан Коул вже пройшов з пів сотні ярдів, як знову почув позаду себе голос Сідні.

— Зачекай, Алане! Зажди!

— Що таке, мала? Щось трапилось? — спитав він дівчину, зупинившись перед черговим світлофором.

— Фух, давно я не бігала, — важко дихаючи, промовила дівчина.

— Впевнена, що все добре? — він знову подивився на годинника.

— Так, все гаразд, забула тобі дещо віддати. Ношу це з собою вже пів року з надією зустріти тебе. Тримай.

Сідні простягнула трішки подерту часом листівку, зав'язану синьо-білою стрічкою, з написом «Алану Коулу», адреса не була зазначена.

— Ну все, я побігла додому, сподіваюсь тобі сподобається! — усміхнулась вона, на що Алан теж невимушено усміхнувся.

— Дякую, мала, — буркнув він, поклав листа до внутрішньої кишені, подивився на зелене світло світлофора та продовжив свій рух до зупинки.

Навколо починало темніти, жовті ліхтарі, здавалось, загорілися ще яскравіше. На зупинці покірно сиділо декілька людей в очікуванні свого рейсу. Алан став поруч та закурив, випускаючи угору їдкий дим , що миттю зливався з туманом. Автобус приїхав за розкладом.

Вмостившись у пластикове крісло, Алан вдивлявся у вікно, де швидко плинули розмиті пейзажі, а очі інколи сліпило яскраве світло фар автівок. Раптом задзвонив телефон, від чого лівиця детектива почала нервово сіпатись.

«Грейс Швидка».

— Так, Грейс, щось трапилось? — спитав він.

— Де тебе носить? Я вже разів п'ять дзвонила, абонент поза зоною. Ти вирішив відключити телефон?

— Дивно, телефон увімкнутий, був завжди у кишені, пропущених від тебе не було.

— Взагалі я дзвоню тобі, тому що прийшли аналізи твоїх псевдо пігулок, і я, чесно кажучи, була в шоці.

— І що там? — Алан швидко обвів салон автобусу поглядом.

— Псилоцибін, знаєш, що це таке?

— Так, звісно, це щось на кшталт галюциногенів. Хочеш сказати, що я весь цей час приймав таке лайно? — він знову огледів салон.

— Так, це препарат, що викликає галюцинації. Його використовують для лікування, у дуже малих дозах.

— І яка доза була у мене?

— Вісімнадцять міліграм, Алане. Це небагато, в середньому у фармації використовують дванадцять, але доза, що ти приймав, значно більша, тож зі стовідсотковою гарантією можу сказати, що ти галюцинував, і часто. Псилоцибін не токсичний та не викликає звикання, прийом цього препарату викликає лише галюцинації та відчуття викривлення простору-часу. Але якщо приймати довгий час, то галюцинації можуть виникати і без вживання. Ти за собою такого не помічав?

— Ти наче з енциклопедії читаєш.

— На питання відповідай!

— Точно не знаю, можливо декілька разів, але...

— Що але?

— Я списував це на стрес.

— Зараз у тебе все нормально? Привидів не бачиш?

— Я?

— Ти! — гаркнула у слухавку Грейс.

— Я нормально, тільки тремор знову у лівій руці прокинувся, треба пігулки.

— Тобі краще лягти у лікарню.

— Можливо, — буркнув під ніс Алан.

— Можливо, ти інколи такий дурень Алане!

— А ти як?

— Я нормально, все ще ображена на тебе, так що бувай, — на іншому кінці почулися короткі гудки.

«Дідько».

Праворуч у вікні промайнули ледь помітні вогні Галтона. На небі трішки розвиднилося, молодий місяць вискочив з-за пишних кучугур хмар, підсвічуючи своїм холодним світлом густу пелену туману, що простягалась по безкрайнім полям.

Мимоволі Алан згадав про подарунок Сідні. Поліз правицею до внутрішньої кишені, щоб дістати згорнутого листа, але той зачепився за куточок шва. Різкий біль прокотився тілом Коула від кінчика вказівного пальця і аж до самих п'ят. А потім розум поглинула темрява, крізь яку він почув сухий кашель, а потім побачив. Побачив, що рука старої жінки простягає зігнутого навпіл листа, цього листа, листа Сідні. Каламутні очі виблискують слабким млявим світлом лампи. Сухі, тонкі губи починають ворушитися.

— Ти маєш віддати це йому, моя люба. Він зрозуміє. Побачить.

— Так, бабусю, — каже тонкий, знайомий голос.

— Ти така сумна, крихітко моя. Так боляче на тебе дивитись. Хотіла би я сказати, що час лікує. Але це буде брехнею. Час не лікує, він лише плине і тільки при великому бажанні можна змусити час стерти з пам'яті людини спогади про те, що вона хоче забути, те, що б вона хотіла ніколи не знати, не бачити. Час не лікує, він лише дає можливість зіграти у хованки зі спогадами, які роблять людину нещасною. Час не лікує, він невпинно плине крізь простір, крізь викривлену призму сприйняття його присутності у житті людини. Час не лікує, час — це невиліковна хвороба, що пожирає свідомість та тіло зсередини. Як і мене. Він космічне чудовисько, що створює ці спогади, спогади про минуле. А спогади живлять наші докори та сумління. Вони спричиняють радість та сум. Час та спогади змушують людину жалкувати про те, що було зроблено, або те, чого не зроблено. Час — наш корабель у просторі, спогади — важкий якір, що ми тягнемо по імлистому дну нашого життя. Тож, люба моя, не треба обертатися назад, твій час зараз, у цю хвилину, у цей момент. Не тягни тягар спогадів позаду себе, відпусти, іди далі. Адже у тебе попереду все життя...

— Остання зупинка! Гей! Гей! Чоловіче! Кажу, що це остання зупинка! Чуєш? — горлає на всі печінки водій автобуса.

Алан розплющив очі. Ліворуч яскраві вогні залізничної станції, легкий гомін сталевих коліс, а вгорі чисте зоряне небо. Він повільно дістав листа, який у лівому куточку всотав його кров. Стиснув лівицю в кулак, до болю. Розправив. Потягнув тоненьку стрічку та відкрив.

На пожовклому папері був зображений біло-синій маяк, що ковзає своїм могутнім променем серед чорних хвиль океану. А внизу — чотири строки, чотири знайомі строки написані дуже охайним, наче теплим почерком.

В ночі крізь туман мій сяє вогонь,

Він промінь, що ріже моря блискучу долонь.

Він кличе, він стогне крізь морок і сон,

Гукає відлунням самотній Самсон.

— Гей! Чуваче! Ну все, виходь вже! Чуєш?

— Та, чую! — гаркнув Алан й вийшов з автобуса.

Легкий туман розсіявся, наче й ніколи не заповнював простір навколо. Вітер відносив у далечінь сталевий гуркіт коліс потягу, а протяжний гудок ховався відлунням у темній діброві лісу, що ледь майоріла над низьким дахом будівлі залізничної станції.

Алан присів на лавку та закурив. Його думки плутались між собою, грали у хованки з втомленим розумом. Він намагався зрозуміти побачене, проаналізувати крихке видіння, що повільно розчинялось у його пам'яті.

«Може, це все одна велика, неймовірно реалістична галюцинація? Може, я просто сплю? Може, я в комі? Лежу непорушно на лікарняному ліжку з десятком підключених до тіла трубок? Може я взагалі помер, а це моє персональне пекло? Дідько! Якого біса все навкруги стає тільки складнішим? Прокинься, просто прокинься, Алане!»

— Срань!