"Каселона". Природний добір

Матіса переступила поріг і з грюкотом зачинила двері.

– Давайте відверто, – сказала, помахуючи планшетом. – Я попросила в Імодалісу вашу медичну карту, щоб зрозуміти, хворий ви на всю голову чи просто дурень. Випадково чи навмисно, але мені надіслали все. Абсолютно все. Ви знали, що інформація про ваші дитячі кошмари, юнацькі фантазії та дорослі бажання зберігається в базі даних? Повний лайс. І в що я влізла?

– То ви прийшли виконати мої бажання, доку? – не дослухавши, Атрік кинувся в контратаку. – Чудово, я якраз із душу. Музику ввімкнути?

– Ви хочете смерті чи змін? – тон Матіси не змінився.

– Хочу напхати черево, відіспатись і когось…

– У вас з’явилася геніальна ідея, але їй чогось не вистачає? – перебила Матіса. – Ви розумієте, що за королем Іможеном стоїть планета, закон та традиції, а за вами немає нікого? Чи відчуваєте, що у вас є козир, але сумніваєтеся в його реальності? Я вивчала вас усю ніч, Атріку, і не збираюся зупиняти. Може, домовимось? Я не розповім капітанові про причини, що привели вас на «Каселону», а ви…

– А я?..

– Ви розповісте про причини, які привели сюди мене.

Атрік ніяково кашлянув. Під прямим поглядом світлих очей докторки Лью він почувався незатишно. Здавалося, вона дивиться не на людину, а на піддослідний об’єкт у природному середовищі існування. Сам Атрік, препаруючи книжковий образ Райса, бачив у ньому особистість, і відсторонене сприйняття Матіси боляче дряпало самолюбство.

– Ідею мою не озвучите, доку? Геніальну? Ну, щоб я перейнявся власною геніальністю і розм’як як еліанин після спарювання.

– Еліанка. Вагітна.

– Що?!

– Під час формування плоду деякі тверді тканини еліанок розм’якшуються, щоб полегшити виношування потомства. І оскільки ми вже розібралися з вашою мужньою геніальністю…

– Залишилась ідея. – Атрік плюхнувся назад на ліжко і закинув ногу на ногу. Мабуть, він був задоволений ненавмисним поворотом розмови. Принаймні докторка Лью начебто зрозуміла, що перед нею – не лабораторний щур. – Мені стало цікаво.

Матіса торкнулася планшета, і на екрані з’явилося зображення круглолицього чоловіка років п’ятдесяти, одягненого в чорний мундир із золотими еполетами, вузькі штани з яскраво-червоними лампасами та високі блискучі чоботи.

– Іможен Кастенікс Великий, сімнадцятий король Імодалісу. Поліцейські психологи вирішили, що саме його ви звинувачуєте у своїх бідах і тому є загрозою для суспільства. Вам рекомендували не наближатися до столиці ближче ніж на тисячу кілометрів, за появу в радіусі п’ятиста метрів від палацу ви отримаєте десять років у колонії Рніс без права на апеляцію. Судячи з деяких малопомітних ознак, ви не зовсім ідіот, тому на рожен не полізете. І у вас є досвід роботи з правозахисниками… Певна, ви знаєте: короля не можна притягти до відповідальності за те, що відбувається з його підданими, так само як і Іможен не може заборонити будь-кому в будь-який момент покинути планету і змінити громадянство.

– Конституцію я знаю напам’ять. – Атрік позіхнув, закинув руки за голову і постарався всією своєю розслабленою позою продемонструвати нудьгу. – Основні постулати навіть на грудях наколов. Ідея де?

Матіса скривилася, вимкнула планшет і зміряла співрозмовника пронизливим поглядом.

– Ідея в галасі, – сказала з натиском, без ніяковості роздивляючись його футболку. – Якщо довести, що наказ про викрадення Коте Ріни король віддав особисто, його заарештують згідно з міжсистемним правом.

– Не заарештують. – Віра деяких людей у справедливість вражала. – Не в цій реальності.

Лікарка роздратовано штовхнула ніжку ліжка. Промахнулася, вмазала капцем по кісточці Атріка – і геть-чисто проігнорувала його обурене шипіння.

– Я консультувалася з юристом, – повідомила тоном, яким зазвичай кажуть: «Сніданок на столі».

– Короля не заарештують, бо мешканці Імодалісу розберуться з ним раніше. – Навряд чи юрист вказав Матісі на очевидний сценарій розвитку подій. – Їм потрібен законний привід.

– Почитайте історію! – розлютилася вона. – Монархії п’ятсот років, за цей час було чотири серйозні спроби перевороту та десятки локальних заворушень. Нікому не вдалося повалити владу! Знаєте, чому? Це не просто королівство. Планета належить Іможену Великому, з кожним мешканцем у нього договірні стосунки. Хочеш жити на Імодалісі – дотримуйся правил, ні – скатертиною дорога, ніхто не тримає.

– Гроші тримають. – Мова зайшла про особисте, і зображати байдужий тон з кожною миттю ставало важче. – Дві третини населення за все життя не назбирають грошей на космічну подорож, половина з них навіть борги предків виплатити не в змозі.

– Це їхні проблеми! – Матісу, схоже, щось в історії Імодалісу теж зачіпало за живе. – Формально вибір є! Грубо кажучи, планета і король ідуть у комплекті, а піддані – на контракті. Якщо хтось надумає влаштувати революцію, це буде замахом на приватну власність. Міжнародне право такого не вибачає! Організація Об’єднаних Систем миттю пришле допомогу і придушить повстання!

Атрік беззвучно вилаявся. За кого ця жінка його має? Піддані Імодалісу знають про наслідки непокори з пелюшок – і водночас знають, що у кожного правила є виняток.

– Чули притчу про собак, Матісо?

– Яку притчу?

– Один собака загриз господаря, і його пристрелили, а інший загриз – і став улюбленцем мільйонів людей. Різниця у тому, що перший показав агресію на прогулянці, а другий – коли господар збирався вбити людину. Жінку. Вагітну. З трьома дітьми, чоловіком-інвалідом, братом-священиком і старими батьками. Та не лізьте в пошуковик! – Атрік не витримав, сів нормально, глянув на співрозмовницю прямо. – Це галанетівська байка про межі допустимого.

– Короля бити зась, а короля-злочинця можна? – пирхнула Матіса. – Боюся, насправді це не спрацює.

– Ще й як спрацює, особливо коли є повнолітній спадкоємець. Суть криється в дрібницях. Не розумієте? Проблема Імодалісу – не монархія, а монархи. Іможен Великий зникне, а його місце займе молодий принц Енлан. Це не суперечить міжнародним законам, тож усі будуть задоволені.

– Ви серйозно? – Матіса ледь не впустила планшет. – Нічого ж не зміниться!

– Зміниться.

Атрік справді вірив у це. Хотів вірити. А що йому залишалось? Він втратив усе, крім надії і ненависті.

– Ні, не зміниться! – наполягала Матіса, шалено виблискуючи виразними очима з краплиною зверхності в погляді. – Це як вибори на Оніксі! Партій багато, програма одна!

– Зміниться, Матісо. Я точно знаю.

Вона аж рота відкрила від подиву.

– Ви ж доросла людина, – сказала тоном, яким вмовляють пенсіонерів не вірити шахраям. – Як можна покладатись на обіцянки політиків?

– Я три роки дробив алланіт поруч із цим політиком! – гаркнув Атрік, втративши терпіння. – Якщо хтось і здатен піти проти вікових традицій, то тільки принц Енлан.

– Чудово. Я на одному кораблі з психом, – промимрила Матіса і вискочила в коридор. – Він, бачте, вірить… Лайс!

«Угу, псих я, а не та, що від злості забула, навіщо приходила», – Атрік знизав плечима і взявся за комп’ютерну мишу та клавіатуру.

Найімовірніше, докторка скоро наробить шуму своїми теоріями… Райс напевно озвіріє, але назад не поверне – у нього на Імодалісі особисті інтереси.

Шкода, що не вдалося порозумітись. Доведеться діяти без підтримки, а це загрожує новим ув’язненням. Чи розіграти єдину козирну карту? Та ну, не спрацює… Райс не дурень, щоб спокуситися на обіцянку грошей. Зараз такі часи, що без гарантій ніхто рідній матері не повірить.