"Каселона". Природний добір

***

/Імодаліс/

Галапедія небагато розповідала про острів Тікоміту. Розташований у південній півкулі, населення мало, з визначних пам’яток – заповідник птаорі, з проблем – культ Сестрички Лу, що був визнаний релігією, а тому захищається Міжгалактичним Законом «Про свободу віросповідання».

На офіційному сайті інформації знайшлося більше.

Історія освоєння оригінальністю не відрізнялася. Тікоміту відкрили разом із материками, але активно колонізувати почали після встановлення монархії. Незабаром на острові виявили поклади рідкісних металів. Йому пророкували долю промислового району, проте через деякі «природні особливості» у шахтах надто часто траплялися нещасні випадки. Видобуток припинили на невизначений термін, наразі намагаються відновити.

Більшість території Тікоміти не отримує достатньої кількості опадів, ґрунти бідні, містять багато заліза. Сільське господарство не розвинене, проблема нестачі продовольства дуже серйозна, часто трапляються пожежі.

Рельєф слабо виражений, перепади висот невеликі. Узбережжя скелясте, але вглиб острова тягнуться рівнини. Озера сильно мінералізовані, повноводних рік немає, малі періодично пересихають. Основне джерело прісної води – свердловини, пробурені ще за часів розквіту шахт. Вони у поганому стані й вимагають капітального ремонту, якому заважають (хто б сумнівався?) сектанти, тому питна вода для місцевих жителів – дороге задоволення.

Тікоміта – як величезний заповідник. Був. Крім птаорі та імолюціусів, нікого привабливого для широких мас на острові не залишилося, хоча в минулому його ендеміки дали б змогу захистити не одну сотню дисертацій. Дев’яносто відсотків тваринного світу зникли в період промислового буму, рослинний поки що тримається, але, кажуть, це ненадовго.

Головне джерело доходів остров’ян – алланітові кар’єри на південному узбережжі. Родовища алланіта є і на заході острова, проте там видобутком займаються в’язні з колонії суворого режиму номер вісімнадцять.

На першій сторінці сайту Тікоміти висіло попередження про те, що берегова лінія острова дуже скеляста, любителям водного транспорту потрібно причалювати лише у спеціально обладнаних бухтах, статистика розбитих кораблів додавалася. Не надто вражаюча, але Сем очікував, що Раїна та її похмурий бородатий приятель невизначеного віку, що взяв яхту на буксир, попрямують до нормального причалу.

Куди ж там! Суденця йшли одне за одним по звивистому лабіринту рифів, скель і мілин, причому якщо яхта рухалася більш-менш рівно, без пошкоджень обшивки, то старенький тягач немов вирішив кидати виклик усім підряд перешкодам і раз у раз скреготів дном по невидимих підводних хребтах.

– Зате нема зайвих очей, – пояснила Раїна, помітивши скептичний погляд Сема. – Ми намагаємось обходитися малою кров’ю. Наші причали не знайдуть ні королівські шавки, ні кейки.

Це звучало розумно, Сем теж не хотів показувати свою скрізь розшукувану фізіономію представниками влади.

З моря берег здавався безлюдним і неживим. До самого горизонту тягнувся високий сухий чагарник, покритий залишками жовто-коричневого листя. Галанет запевняв, що в період дощів кущі оживають і навіть цвітуть, але Сему не вистачало фантазії, щоб це уявити. Тільки-но ступивши на землю, він надломив одну з гілок. Усередині вона була порожня, і через кілька секунд випустила невелику краплю тягучого, як сироп, соку.

Під ногами шурхотіли грудки рудої глини. Сонце вже поспішало за обрій, і тонкі, хрусткі під підошвами трави відкидали довгі тіні на стежку, вкриту коротким, давно відмерлим «мохом».

– Що це? – Раїна йшла попереду і ступала повільно, тому у Сема був час на цікавість. – Не схоже на рослини.

– Мурахи Аазена, – тихо відповів її знайомий, що, як і лайс, відгукувався на «Гей, ти». Ім’я його не звучало жодного разу – заінтригований, Сем навмисне прислухався до чужих розмов. – Вимирають колоніями. Це через кейок, їм заради реалістичності прописали руйнування мурашників. Тсс… Не подобається мені тут… Птахи мовчать, хоч мають лементувати над мурахами. Мурашині яйця для них делікатес, особливо зараз, у пору гніздування.

– А ви… – ризикнув заїкнутися Сем.

Спроба провалилася: друг Раїни натягнув каптур камуфляжної водонепроникної куртки зі зрізаними нашивками на самі очі, підтягнув широкі шорти з накладними кишенями і, демонстративно відвернувшись, поспішив уперед. Навіть спіткнувся кілька разів, бо не дивився під ноги, й ледь не залишився без стоптаних кросівок з численними латками.

Сем озирнувся на трійцю братів, що застрягли біля яхти. Вони зволікали – наче чекали сигналу, що шлях вільний.

– Мої хлопці не люблять несподіванок, – підтвердила здогад Раїна. – Ось ми з ним, – кивнула на свого безіменного друга, – старі хворі пенсіонери, в нас нічого нема, крім болячок, а молодь скрізь у ціні. До речі, де твоє звірятко? Здається, кейок нових випустили. Загризуть маленького.

Лайс, ніби відчуваючи, що мова про нього, промайнув у кущах. З несамовитим тріском він тягнув чиюсь тушу, вдвічі більшу за нього самого.

– Або не загризуть. – Раїна провела тварину довгим поглядом. – Тихо! Там засідка!

Сем не бачив і не чув нічого підозрілого, але повірив їй беззастережно.

– Що робити? – запитав, зупиняючись.

– Нам іти вперед, тобі назад. – Знайомий Раїни сплюнув собі під ноги. – Туристи кляті… Дім є, а вдома не сидиться…

Вони з власницею яхти пройшли метрів тридцять, коли попереду вимкнувся маскувальний щит і промені вечірнього сонця заграли на обшивці невеликого поліцейського флаєра. Він стояв, угвинтившись у чагарник, і попереджувально моргав сигнальними вогнями.

– Турист, значить? – прошепотів над вухом хриплуватий жіночий голос.

Сем смикнувся, різко обернувся, стукнувся ліктем об коротке дуло казенного бластера і відскочив. Поруч була худа похмура жінка середніх років у повному бойовому обмундируванні, і ні її зловісно примружені очі, ні шрами на досить привабливому обличчі, ні палець правої руки на спусковому гачку, ні електронні наручники в лівій не обіцяли порозуміння.

– Сержантка Гаїна Край, наголос в імені на останньому складі, – відрекомендувалася вона. – Далека родичка тієї, – махнула зброєю убік Раїни, – але не радуйся особливо, туристе, між нами нічого спільного, крім прізвища та кількох генів. Квиток пред’яви, будь ласка.

Сем слухняно простягнув руки. Гру закінчено, а перевіряти, який на смак пісок з дохлими мурахами, не хотілося.

– Якщо в тебе немає довідки про те, що розумом ти як мій трирічний онучок, гумор твій ми оцінюватимемо у відділку, – гаркнула представниця Імодалісу. – Квиток!

Сем потягнувся до кишені по ідентифікаційну картку. Тільки-но побачивши її краєчок, Гаїна розлютилася.

– Ти! Жартівник!.. Документи мені тицятимеш? Швидко давай квиток, чи накажеш пику твою сканувати, пташино прилітна?!

– Та не пройду я ні сканування, ні перевірку документів, – неохоче сказав Сем. – Арештовуйте вже, я не збираюся бути застреленим під час затримання.

Гаїна сховала бластер у кобуру й махнула наручниками як іграшкою.

– Нахабний, так? – промовила з незрозумілою злістю. – Погратися хочеш? Так це можна влаштувати. Тебе за що заарештувати?

– За вбивство принца Енлана. – Який абсурд – робити за поліцію їхню роботу. – Нізащо не повірю, що вас не попередили.

На засмаглому до чорноти обличчі жінки відбилося сильне розчарування.

– Марті! – голосно крикнула вона. – Ти це чув?

Флаєр, приминаючи чагарник і вимащуючи трохи припорошені пилом боки липким соком, підлетів ближче. Двері піднялися, зсередини по пояс висунувся рум’яний молодик з нерівною борідкою.

– Справу століття розкрито, сержантко? – спитав перебільшено урочисто і розгладив сорочку на грудях жирними від печива руками. – Прийміть мої щирі вітання. Сподіваюся, в нагороду вам дадуть генеральські погони, а мені – пончик з повидлом.

– Не блазнюй, Марті, – обсмикнула хлопця Гаїна. – Знаєш цього гумориста? – вказала на Сема. – Дуже пика знайома, але чіпати базу заради нього, сам розумієш, не хочеться.

– А це не той, що торік разів тридцять зізнавався у змові проти короля? Шеф сказав гнати його в шию, нехай не облизується на державну їжу, а йде працювати. Багато таких розумних розвелося. Як колонія потрапила під контроль Міжгалактичної комісії, то цим неробам там курорт.

Сержантка мало не обмацала Сема очима.

– Ні, не він, – винесла вердикт. – Цей пом’ятий, але пристойний. Вгодований. Чистий. Стовідсотковий турист. Що, так важко показати квиток? – звернулася до Сема.

Він мовчки простягнув ідентифікаційну картку.

– Ти впевнений, що я маю це побачити? – з підозрою поцікавилася Гаїна.

– А ви впевнені, що ви з поліції? – не витримав Сем.

– Турист, – в унісон видали сержантка та Марті. Прозвучало це з явним полегшенням. – Що, безбілетник? – наставницьким тоном запитала Гаїна.

Сем охоче змирився з місцевими дивацтвами і кивнув.