"Каселона". Природний добір

***

/Імодаліс/

Після Онікса-12 Сем знав, що язик лайса нагадує мокрий наждачний папір, і зрадів болючим дотикам до свого обличчя більше, ніж якби йому повідомили про виграш у лотерею. Це означало, що нічого не закінчено. Якою б не була реальність, Олександр Райс поки живий і перебуває…

Кхм. Щоб це визначити, треба було розплющити очі, а на них стояла кігтиста лапа пухнастої кульки, що стала помітно важчою.

Сем ворухнув рукою, не сподіваючись ні на що добре. М’язи затерпли, отже, він зв’язаний. Але стяжка на зап’ястях несподівано легко розійшлась, і тіло звело судомою від раптової волі.

– Твою ж… Гей, ти! Киш!

Лайс втік без нагадувань. Відстрибнув, залишивши слід пазурів, і щось зацвірінькав.

– Відчепись… – Обличчя опухло, шия не слухалась, язик ледве ворушився. – Мене наче душили? Взагалі чудово… Де ми? Що це за смітник? Ох ти ж!..

То був чудово обладнаний будинок принца. Був – бо в ньому не залишилося жодної цілої речі. Нутрощі надсучасної техніки валялися на відірваних, побитих і погризених панелях, від пачок знищених напівфабрикатів рябіло в очах, наповнювач меблів покривав навіть стелю, скло нестерпно блищало в променях південного сонця.

Порожнеча на місці вікон та вхідних дверей, три дірки у західній стіні, одна – у східній. Якась труба біля самого порога, калюжа чогось розплавленого під зіжмаканим як аркуш паперу металевим столом, мерзенний тонкий звуковий сигнал (уціліло ж щось, подумати тільки!) і сморід спаленої шерсті.

Інші деталі Сем вловити не міг. Голова йшла обертом, все навколо коливалось і змішувалося, створювало фантасмагоричні картини і погрожувало звести з розуму.

Чогось не вистачало, це факт. Чогось важливого. Елементу, без якого все навколо не мало сенсу. Ключової фігури.

Енлана.

– Гей, ти! – Сем, намагаючись встати, ще глибше подряпав і без того подерту руку. Відкинув шматки стяжки, гидливо зірвав з шиї зашморг, глянув на відірваний комір сорочки, що тримався на нитці, і нарешті відчув, як болить геть усе. – От якби ти розмовляв… Що тут було? Артобстріл?

Лайс повернувся задом і зашурхотів великою пачкою дієтичних чипсів. «Мінус сорок калорій на сто грамів продукту», – обіцяв яскравий напис. Від специфічного хімічного запаху накочувала нудота.

– Кинь гидоту! Кинь!

Лайс притиснув здобич до черевця короткими передніми лапами і неприродно великими стрибками помчав назовні. Коли він пробігав повз, аромат добавок вдарив у ніс аж надто сильно. Сем закашлявся, зігнувся в три погибелі і помітив у себе під ногою рукав з емблемою яхт-клубу, щедро заляпаний кров’ю.

– Чорт… Тільки не кажи, що ти з’їв принца, малий.

Лайс обернувся біля дверей. У небесно-блакитних очах тварини читалася така образа, що Сем повільно обмацав свою голову, шукаючи ознаки струсу чи лоботомії.

– Не дивись так. І без тебе знаю, зі мною не все гаразд. Скільки часу?

Наче у відповідь на буденне питання зовні почулися стогони і прокляття.

– Краще б ти його зжер… Чесно, я б не сварився.

Лайс моргнув і вийшов у сліпучу спеку з виглядом «я запам’ятав це, кепе».

Намагаючись не зачепити калюжу незрозумілого походження, Сем за допомогою зім’ятого столу повернув собі подобу вертикального стану – нехай жалюгідну і нестійку, як на ілюстраціях до теорії еволюції, зате це різко підвищило самооцінку і покращило напрям думок.

«Поруч зі мною все руйнується. У всіх сенсах…» – але безжальне сонце наближалося, і десь там, під його променями, чекала мета. Вона не вимагала роздумів. До неї вели інстинкти.

Ґанок був чорний від гару, поріг видертий і відкинутий під уже погаслі кущі, двері перетворилися на нерівні згустки металу. Неглибокі ями покривали все в полі зору, на відстані шуміли налякані птахи, а лайс витанцьовував навколо притисненого шматком стіни Енлана і запопадливо поглядав на господаря, ніби чекаючи підтвердження наказу. Поряд лежало понівечене вибухом тіло птаорі, щедро нашпиговане сміттям.

– А я думав, що сьогодні не мій день. – Вразливий стан принца повертав Сему сили швидше, ніж будь-який відомий світові стимулятор. – Погано, що спека нестерпна. Я налаштований на довгу розмову.

– Скоро сектанти повернуться, – палко заговорив Енлан. – Вони не очікували побачити тут людей, але й свідків не залишать. Птаорі – їхня священна війна, та навіть найвідданіший фанатик не піде добровільно в копальні. І поліція вже в дорозі, сигнал не міг не спрацювати. У вас мало часу, Олександре.

– У вас, принце. – Пересушене повітря не дозволяло дихати нормально, і Сем трохи запинався, та й поняття «сектанти» і «неймовірно потужна зброя» не хотіли складатися в одне речення. – На сонці ви довго не протягнете, а причин вам допомагати у мене немає. Хоча зачекайте, я не встиг поставити одне просте запитання. Дасте відповідь? Є невеликий шанс, що мені перехочеться вас убивати.

– Сектанти прийдуть по нас, – торочив своє Енлан, ніби не помічаючи, що його вкрито бетоном як ковдрою. Імпланти, напевне, допомагали триматись. – Вони не пощадять ні вас, ні вашу шавку!

– Я сьогодні вже двічі помирав, і нічого, живу собі потихеньку. Вам так не пощастить, гарантую.

– Ви тупий?! – Принц рвонувся до Сема і з несамовитим стогоном впав назад. – Сектанти припливли, щоб полювати на птаорі! Троє! Вони регулярно чистять заповідні зони. Ці мерзотники побачили мене! Напали! Програли! Обстріляли бунгало з флаєра! Вони зависли десь неподалік, глушать галанет і чекають на допомогу, бо якщо точна інформація про учасників інциденту потрапить до поліції, їм гарантовано довічне ув’язнення.

Сем потер шию, на якій місця живого не було, і поспішно відсмикнув руку, побоюючись, що Енлан сприйме цей рух як прояв слабкості.

– Нічого особистого, – сказав з неприємною гримасою, – але на вашу долю мені начхати. – Та чому ж голос як чужий, а в горлянці навіть повітря стає каменем і ріже як по живому? – Хочете вижити – назвіть ім’я, а ні, то шукатиму вихід без вас.

– Виходу немає! – розпачливо викрикнув принц.

– Не страшно, я до такого звик. Гей, малий! – адресувалося лайсу, що влаштував собі явно не перший перекус м’ясом птаорі. – За мною! Нас ніхто не бачив. Знайдемо укриття, пересидимо локальну війну і втечемо з цієї поганої планети.

– Я відправлю поліцію вашими слідами, – в тоні Енлана не чулося ні переляку, ні зловтіхи. – Ви не врятуєтеся.

Принц знову спробував вибратися з-під стіни, але було видно: кожен рух завдає йому нестерпного болю.

– Коли? – Сем навис над ним, питаючи себе, наскільки далеко готовий зайти. – Ще одного обстрілу ви не переживете. Якщо, звісно, до нього доживете. Здається, птаорі завжди раді поласувати кимось пораненим. Здорове харчування потрібне для виживання, а тутешня популяція, самі розумієте, на межі вимирання. Ви не поспішайте, думайте. Я зачекаю хвилин п’ять.

«І краще б тобі погодитись, бо в жодному разі я не зможу залишити тебе на вірну смерть. Я ідіот, уявляєш?» – Сем примружився, розглядаючи бліде до білизни небо. Він давно вже не намагався орієнтуватись у часі за світилами незнайомих планет, але стара звичка іноді нагадувала про себе.

– Я не зраджу її. – Енлан важко дихав, його квадратна фізіономія вкрилася хворобливим багрянцем. – Мені щиро шкода, Олександре, але я не відповім на ваше запитання. Це неможливо. Вона не винна, що все так обернулося. Їй зіпсували життя, цього вже не виправити.

– Я зіпсував? Коли? Лист любовний невчасно доставив? Перевіз партію бракованих презервативів? Затримав доставку ліків до психіатричної лікарні? Що я зробив не так?!

– Нічого. Розумом вона це розуміє, але їй треба когось звинувачувати, щоби не померти від безмежного горя. Вам просто не пощастило. Кх… Кх… На вашому місці міг бути будь-хто, кх…

– «Селестина»? – Сем не уявляв, що ще могли б йому інкримінувати всерйоз, а «Селестина» – у кожній бочці затичка. – Справді? Той проклятий круїзний лайнер зачепив навіть Імодаліс?

– Кх…

На губах принца з’явилася кров, і Сем зрозумів, що час дійсно закінчується.

Він озирнувся, шукаючи щось, що зійшло б за важіль. Розум нагадав: підняти міцну стіну без справжніх інструментів середньостатистична людина навряд чи зуміла б і за звичайних обставин, а в нинішньому побитому стані навіть намагатися не варто, але Сем умів посилати здоровий глузд куди подалі.