"Каселона". Природний добір

– Він хоче влаштувати державний переворот! – Лікарка і не підозрювала, що мала всі шанси познайомитися з металевою підлогою рубки. – Справжній псих!

– На «Каселоні» ніхто нічого не влаштує, а Імодаліс – не наша проблема, – заспокійливим тоном почав Сем.

– Його ж стратять! – Очі Матіси були як блюдця. – У них досі є смертна кара. Це огидно!

– На щастя, Імодаліс дозволяє зліт і без техніка, і без медика, і навіть без пілота. – Сем не відчував відповідальності за чужу дурість. – Не турбуйтеся, ви повернетесь додому вчасно, як і прописано у контракті.

– Повний лайс! До вас не доходить? Ви везете людину на смерть!

– Атріку Реббіту не заборонено відвідувати Імодаліс, про що мене поінформували довідками із семи відомств, включно з державною канцелярією. А якщо хтось безмозкий настільки, що полізе в зашморг лиш на зло королю, я не заважатиму природному добору, – крізь зціплені зуби пояснив Сем свою позицію, що насправді звучала дуже коротко: «Та байдуже».

Матіса почервоніла. Прикусила губу і войовничо вперла кулаки у боки:

– Ви повинні висадити його на космічній станції біля Астри.

– Залишити без грошей на перевалочному пункті? – Сем не розумів логіку таких ось «рятувальників». – Чи не милосердніше одразу пристрелити?

– Ви сплатите пеню за розірваний контракт.

– І не подумаю.

– Я куплю йому квиток назад на Мебіс! – вибухнула гнівом докторка Лью. – Задоволені?

– Я задоволений, – блиснув зубами Атрік. – Я зможу обміняти його на квиток до Імодалісу, ще й пива вип’ю на лишок.

– Та ви тут усі ненормальні! – нарешті втямила Матіса. – Геть усі!

– Коли ви просилися на корабель, вас це влаштовувало, – підморгнув технік і повернувся до Сема як до найкращого приятеля. – Пам’ятаєш, капітане? Вона так благала, що серце кров’ю наливалося.

– Обливалось, – механічно поправила Матіса.

– Справді, обливалося. Наливалося дещо інше, хе-хе. А тепер ми чимось вас не влаштовуємо, доку? Протверезіли, і герої стали жабами? Буває.

– Не зі мною.

Атрік вичікувально дивився на Сема. Не діставши підтримки, знизав плечима і стишив голос:

– Я до останнього не хотів це казати….

– І не кажи, – обірвав Сем. Він і близько не уявляв, що в голові у техніка, але розумів одне: краще обійтися без цих знань. – Розходимося, не перетинаємось і живемо дружно… поки живеться. Якщо комусь цікаво, на Імодалісі ви обоє залишитеся на кораблі до відльоту. Питання та заперечення не приймаються. Можете йти.

Матіса присоромлено опустила очі і рушила до виходу.

– Пошукайте свіжі новини зі своїм ім’ям, доку, – мстиво запропонував технік, не поспішаючи за нею. – На вас чекає багато дивовижного та пізнавального. Ви ж нічогісінько не пам’ятаєте, хіба ні?

Поки двері зачинялися, протяжне зітхання Матіси луною неслося коридором.

– Замовкни і зникни, Атріку! – гаркнув Сем, втрачаючи терпіння. – Імодаліс так танцює навколо тебе, наче ти і є опальний наслідний принц. Мені на це начхати. І на тебе начхати. Я не збираюся ні в чому брати участь. Спричинятимеш проблеми – сидітимеш під замком весь термін найму, зрозуміло? І не смій зачіпати лікарку, мені на борту трупи не потрібні, їх надто дорого ховати!

– Капітане! – Технік помітно образився. – Я ніколи в житті на жінку руку не піднімав.

– Зате Матіса Лью різала і живих, і мертвих, і залялькованих, і кіберпротезованих. Стеж за язиком. Поки ти думаєш, що вражаєш усіх своєю дотепністю, вона тримає палець на кнопці паралізатора.

Атрік зневажливо хмикнув, але на двері все ж глянув.

– Не працює її паралізатор, – поділився новиною, впевнившись, що вони зачинені. – Поки вона валялася без тями, я його до країв наповнив клеєм. Дешево і сердито, га? Ти ж не думав, що я дозволю скаженій кралі розгулювати тут зі зброєю? Відтепер ми в безпеці, кепе. Що, й не подякуєш?

– Тобі часто б’ють морду? – запитав Сем, хоч і знав відповідь наперед.

– Та не дуже. – Технік не здивувався, лише потер ламаний ніс і облизнув шрам на губі. – Я б’ю частіше. А що?

– Ми з «Зарою» не любимо людей, – довірчим тоном зізнався Сем. – Взагалі всіх. Гучних і нав’язливих – особливо, брехливих і нахабних я одразу спускаю з трапа. Раніше тут була Катя… Та сама, так. Вона відповідала за комунікацію і могла вплинути на нас із комп’ютером. А зараз Катя далеко… Вловлюєш, до чого я веду? Притихни, Атріку. Ти – колишній зек, а не налякана дівчина у стресовій ситуації. Коли дуріє лікарка, мені її шкода. Вона може хоч на голові танцювати, ти – ні. Якщо я вважатиму тебе загрозою, штраф не випишу і премії не позбавлю. Все ясно?

– Абсолютно, – скривився технік. – Баби понад усе, істерички особливо в пошані… І це я кажу не про злючку Матісу. Але тебе розумію, капітане. Твоя викрадена лялечка як із вітрини секс-шопу, я б…

Сем не відразу усвідомив, що вдарив Атріка в підборіддя. Кулак стиснувся ніби сам собою, рука рвонулася вгору, перш ніж мозок опрацював те, що сталося, і запропонував багато нелітературних слів для характеристики ситуації.

Технік відсахнувся, втратив рівновагу і привалився до панелі управління. На його губах з’явилася кров, але Реббіт через силу посміхнувся.

– Та ти романтик, капітане. – Він перевірив язиком, чи не хитаються зуби. – Лицар у блискучих обладунках. Відважний герой, що захистив честь леді й під прицілом бортового комп’ютера напав на беззбройного. Медаль чекаєш?

Совість занила. Сильно. Неприємно. Справедливо.

Сем давно вже не зривався, але от халепа, втратив самовладання. Після викрадення напарниці нерви як струни… А найприкріше полягало в тому, що технік явно підставився навмисне. Він же зі шкіри пнеться, намагаючись добитися незрозуміло чого!

– Не чекав я від тебе такого, – з нещасним виглядом поскаржився Атрік. – Ти мене розчарував. Я до тебе з усією душею, а ти…

– Можеш хоч головою об стіну побитися, відчувати провину я не буду. Геть звідси!

– Та йду я, йду… Перечитаю одну розумну книгу і, мабуть, запишусь у фанати авторки. Так перекрутити реальність не кожен зможе… Але принцип я зрозумів, дякую за науку. Кожен дивиться зі своєї дзвіниці… Дуже дотепно, повір.

– Щезни!

– Це тому що я не безсоромна блондинка, а людина, яка хоче зробити кращим якщо не весь світ, то хоч одну маленьку загублену планету? Так, я також шукав про тебе інфу. Ти цікавий екземпляр.

Сем втратив контроль. Геть-чисто. Він погано стримувався навіть коли йшлося про «кіберлялечку Катю», що належала до його сьогодення, була жива й здорова і могла постояти за себе, але «безсоромна блондинка» – це пекельне минуле, що не відпустить ніколи.

«Селестина», Ванда, смерть та провина… Справжня, а не та, якою намагається спекулювати технік. Таким не жартують і не виправдовуються. І такого не вибачають.

– Ти перейшов межу, Реббіте.

– Та невже? Зате ти мене нарешті почув, кепе. Я стрибав навколо тебе як блазень, і все без толку, а як згадав твою розпусну дружину, одразу піднявся до рівня співрозмовника? Кого з нас це характеризує, га?

Сем штовхнув Атріка до стіни, притиснув передпліччя до його горла, глянув у незворушні очі і прошипів:

– Побачу поза каютою – уб’ю.

– Не вб’єш. – Технік і не думав чинити опір. – Ти охолонеш і зрозумієш, навіщо я повторив брехню з галанету.

– Може, тому що ти – ненормальний виродок? – Хотілося знищити його повністю, викреслити зі світобудови, завдати стільки болю, що й не уявити. – Зникни. – Сем неохоче забрав руку. – Більше попереджень не буде.

Атрік пересмикнув плечима і попрямував до виходу. На порозі обернувся:

– Для мене Імодаліс – це особисте і болісне. Як покійна дружина для тебе, капітане. Про нього можуть говорити будь-що, правди серед цього дуже мало. Я люблю свою планету і ненавиджу тих, хто перетворив її на в’язницю. Ти мене не зупиниш.

– Я поверну тебе на Мебіс, а все інше – не моя справа.

Технік посміхнувся і обережно прикрив двері. Його задоволена фізіономія ще кілька секунд маячила перед внутрішнім поглядом Сема, заважаючи видихнути і повернутися до справ.

«Це особисте», – бухало в голові.

Чортів Атрік! Нічого для себе, все для суспільного блага. Як же це дратувало!

У далекому минулому Сем також був активним ідеалістом. Ліз, куди не просять, зголошувався добровольцем, являв собою зразок свідомого громадянина… Реальність добряче його віддухопелила і вибила майже всю дурість.

«Майже» – бо якась сила й досі штовхала на необдумані вчинки. Взяти хоча б нещодавній випадок із докторкою… І той факт, що Сем легко міг уявити себе на місці Реббіта.

«Нізащо. Поверну Катю – і до побачення», – але в куточку планшета блимнуло нове повідомлення.

«Любове моя, я чекаю тебе! Не затримуйся! Зірки співають усе рідше, місяць іде, години летять! А ще мені снився поганий сон! Над тобою зійшла небезпечна зірка!» – писала напарниця.

Останнє речення вона виділила жирним шрифтом.

– Це про Астру? – запитав у простір Сем, потираючи руку над медичним браслетом і роздумуючи, а чи не перервати експеримент, якщо головний експериментатор поза зоною доступу. – Добре, що вже не треба приземлятись. Хоч щось тішить.

У коридорі пролунало дике виття, і стало ясно: Всесвіт вимагає рівноваги, за кожну мить удачі доведеться розплатитися сповна.