"Каселона". Природний добір

***

Як не дивно, Всесвіт не встиг підготувати нову підлість. Небезпечний сектор було подолано за вісімнадцять годин. Втрату двох сенсорів і пристойні вм’ятини на обшивці Сем вирішив вважати платою фортуні за сприяння.

– Кепе, «стрибати» коли будемо? – Атрік весь цей час стирчав у машинному і, схоже, справді розбирався у своїй справі. – Відтепер ти мій герой, тому я поділюся з тобою старою прадідівською мудрістю.

– Обійдусь. – Сем мріяв про одне: дошкандибати до каюти і не заснути по дорозі.

– Шкода… Тоді ти не дізнаєшся, що за гіперстрибок у систему Імодалісу дають штраф із шістьма нулями або три роки активного фітнесу з киркою для алланіту, не плутати з аланітом.

– Мені не відключили галанет, Реббіте. І я знаю, що від кордону до планети повзти днів десять.

– А ти в курсі, що можна стрибнути до маленької запиленої Веєри, яка ніби як дипломатична зона і від якої до Імодалісу тридцять годин польоту? Штраф – двадцять тисяч, але економія палива покриє його з надлишком.

– Я знаю, що там спочатку стріляють, а потім штрафують.

– І знаєш, що розумні люди не пруть напролом як дикуни, а домовляються? Дипломатія, гей! Пошукай у словнику, що це таке.

Сем вимкнув зв’язок і пообіцяв собі, що обміркує слова Атріка на свіжу голову. Спочатку кілька годин сну, потім – таблетка стимулятора, і працездатність відновиться разом зі здатністю щось вирішувати.

– Капітане! – гукнула його Матіса.

Він вдав, що не почув. Це могло зачекати. Та все могло почекати, крім…

– Лайс! – Втома присоромлено причаїлася, поступилася місцем агресії від усвідомлення того, що поки Сем вирулював як проклятий з аномалії, інші займалися дурістю. – Якого біса він тут робить?! Хто його випустив?

Невелика дірка, прогризена у дверях каюти-клітки, натякала на те, що шукати винних не треба.

– Хіба сторожові так можуть? – Лікарка прибігла на крик і теж побачила це неподобство. – Я читала… – Вона не договорила. – Я ще почитаю.

«Історія йде по колу», – Сем зовсім не засмутився – сил не вистачало.

І то правда, чому він вважав, що чиновники Онікса чесніші за дрібного шахрая, який пів року тому познайомив «Каселону» з дикими лайсами? Усі однакові.

Нікал Лютик дав Каті яйце дикого лайса під виглядом дорогого декоративного. Кровожерне дитинча вдалося вигнати на Онікс-12, в природне середовище існування. А тепер якась державна природоохоронна організація урочисто вручила Олександру Райсу яйце дикого лайса під виглядом сторожового. Журналісти наробили зворушливих репортажів, «Каселона» залишила систему назавжди… Претензій не буде.

– Ходімо, звірюко, погодую. – Сем махнув пухнастій жовтій кульці рукою, кличучи за собою на кухню. – Вкусиш мене – вирушиш за борт, ясно? Стрибнеш на голову – обріжу пазурі.

Лайс ображено змахнув довгими густими віями і шмигнув назад у дірку – наче налякане щеня сховалося в будці.

– Йому там нудно одному, – промовив незнайомий, дуже тихий і невпевнений голос.

– Абсолютно згоден, їсти людей набагато веселіше, – відгукнувся Сем. – Заряджає енергією на весь день.

Про те, що треба обернутися і хоч подивитися на поповнення на борту, він подумав, лише витягнувши з морозилки упаковку далеких від натуральності псевдом’ясних пельменів швидкого приготування і кинувши їх у окріп. Лайсу згодиться. Вони всеїдні, можуть перетравити і пластик, але на дитинчаті краще не експериментувати. Голодний лайс – катастрофа. З іншого боку, і перегодовувати не можна. Ці монстри швидко набирають вагу, а дверні отвори на «Каселоні» вузькі.

«Я серйозно думаю тримати дикого лайса на кораблі? Шаленство Атріка заразне», – Сем почекав кілька хвилин, разом із тим зробивши собі велику чашку кави, потім злив із пельменів гарячу воду і дістав із придбаного Катею набору «Все для вашого улюбленця» пластикову миску з намальованою кісточкою. Повагався, поклав її назад і витягнув бляшаний тазик.

– Я можу доглядати за маленьким, – знову нагадав про себе несміливий голос. – У мене колись було кошеня…

«Приходить дівчинка в цирк і каже: «Я дресируватиму кобру, бо в мене була гусінь», – але Сем якимось дивом промовчав.

– Я дуже вдячна вам за порятунок, інтане Райс.

– Олександр. – До пельменів не завадило б додати якусь зелень, проте знайти її було непросто. – Мене звуть Олександр, а не Інтан. – У кутку холодильника виявилася консервація. Мабуть, на перший раз нормально. – А ви?.. – На «десерт» Сем узяв корм для домашніх лайсів і нарешті обернувся. – Як ви почуваєтесь? – запитав співчутливо, бо дівчина, що стояла за три кроки від нього, нагадувала привида.

Коли він витягав її із рятувальної капсули, то не звернув уваги на зовнішність. Не до того було. З усіх боків скалилися неприємності, розглядання потерпілих мало сенс відкласти до кращих часів. Дві дівчини, одна молодша і легша, друга старша і більша, руки й ноги на місці, одягнені в якісь сірі піжами. Якби Сем зустрів їх у натовпі, то не впізнав би.

Але тепер він бачив, що молодша пасажирка «ерки» хворобливо худа, ще трохи – і можна говорити про анорексію. Шкіра бліда, з жовтуватим відтінком, на щоках ні кровинки, а губи неприродно яскраві, як намальовані. Довге світле волосся звисало ламаною соломою, але зберігало сліди безжальної завивки. Вкриті блідо-рожевим лаком нігті розшаровувалися і тріскались. Очі дівчини почервоніли, на лівому не вистачало половини верхніх вій – ніби висмикнув якийсь збочений акуратист. З темними бровами теж було щось не так, проте без підказки Сем навряд чи зрозумів би, що саме.

– Дякую за турботу, інтане Райс… капітане Райс… – Співрозмовниця не витримала пильної уваги і опустила погляд. – Ви дуже люб’язні. Я хотіла б якось компенсувати… емм… ваш час і роботу.

– А ім’я своє назвати не хочете? – Досвід Сема підказував: часто прагнення до праці обернено пропорційні продуктивності. – Зв’язатися з рідними та друзями? Підібрати найближчий рейс туди, куди ви прямували «еркою»?

– «Принцеса», – прозвучало ледь чутно. – Її звали «Принцеса». А я… Називайте мене Фанні. Фанні… емм…

– Пізніше придумаєте. – Створювалося враження, що дівчину хитає як під час штормової погоди, і мучити її розпитуваннями не хотілося. – Повертайтеся до медпункту, Фанні, там вам допоможуть.

– Але я здорова!

«Угу, звичайно», – Сем знизав плечима і поніс їжу лайсу. План дій на найближчі години давно був готовий і не містив люб’язностей із людьми, які навіть своє ім’я сказати не можуть.

– Я буду корисна, інтане… капітане Райс! Я вмію прибирати, прати, готувати, робити три види масажу, співати, грати на семи музичних інструментах, дбати про…

– Спати вмієте? – грубувато перебив Сем.

Після довгої паузи (він встиг і сходити до лайса, що мирно спочивав на подушечці, пошитій із зоозахисної футболки Реббіта, і навіть підійти до власної каюти) на житловий поверх добралася Фанні і відповіла у своїй невпевненій манері:

– Напевно так.

– Тоді йдіть до себе і спіть. – Терпець урвався. – Хочете ще наказів? Не лізьте до лайса і тримайтеся подалі від Реббіта. Це лисий з татуюваннями. Є питання?

Вона дивилася, широко розплющивши очі, і мовчала. Смугаста футболка медички висіла на ній мішком, легінси трималися дивом, кеди шльопали під час ходьби. Бачити цю оду виснаженості не вистачало сил.

Сем переступив поріг і… Повернувся. Подумки вилаяв себе (вічно йому треба влізти не в свою справу!) і махнув Фанні, наказуючи йти слідом.

– Що це? – Вона озвалась аж біля трюму.

– Наша приватна катівня.

На яку ж іще відповідь очікували її нажахані очі?

– А…

– Півтори тонни шоколаду, – зволив пояснити Сем і мимохіть торкнувся медичного браслета. Той чомусь реагував на цей куток вантажного відсіку писком і короткими, на вигляд агресивними написами еліанською мовою. – Он від тої стіни і поки стоять коробки. Вибирайте, що сподобається, це не доставка, а так… Гостинець від одного надто хитрого замовника. Ми з командою вже шість місяців цим харчуємось, і досі живі.

– Вибачте, я не люблю солодке, – винувато зауважила Фанні. – Мені дуже прикро.

– Усі так кажуть, а потім скаржаться, що ваги зламано.

Дівчина завмерла перед купою ящиків як загіпнотизована.

– Точно, – пробурмотіла здивовано і наче радо. – Це ж так просто! Елементарно! Дешево і сердито! Спасибі, інтане Райс! Ви мене врятували.

Сем запідозрив, що подякували йому аж ніяк не за шоколад, проте не вимагав роз’яснень навіть щодо «інтана». Навіщо? У пам’яті і без того крутилося щось підозріле про правила звертання у злочинному середовищі Астри та найближчих до неї світів, а додатково засмучуватись не хотілося.

– Смачного, – побажав Сем за можливості добродушно.

Нагадав «Зарі» про сторонніх на борту (дві звичайні дівчини, одна ледве стоїть на ногах, друга ще в медпункті – простіше кажучи, загроза нульова) і вирушив на чесно заслужені кілька годин перепочинку.