"Каселона". Природний добір

– Що не так?! – Лікарка помітила підвищений інтерес до своєї персони. – Я не оскаржуватиму санкції!

– Віднесіть паралізатор у каюту, і настане мир у всьому світі.

– Ви ж не натякаєте, що боїтеся три-єрної іграшки? – Паралізатор почав рухатися, бо Матіса надумала показати його з усіх боків. – На неї навіть дозволу не треба, можна купити будь-де, були б гроші!

– І все ж це зброя. Не спрямовуйте її на мене.

– Ви справді боїтеся?!

Сем боявся, та ще й як! Насамперед того, як відреагує на уявну загрозу капітанові оновлена і неприродно агресивна «Зара». І, звісно ж, того, що викине Атрік, який вже почав ворушитися.

– Не стійте біля ключових точок самооборони системи, Матісо.

– Іноді зависає? – І хоч би тінь занепокоєння!

– Дуріє! – гаркнув Сем, передчуваючи біду.

«Зірниця» не підвела. «Потенційно небезпечний об’єкт» вона розпізнала не відразу, натомість заходи вжила як у період атомної війни.

– Так і хочеться сказати: «Ну я ж попереджав», – пробурмотів Сем, рятуючи проектор від другого безтямного тіла, що повільно осіло на килим. – «Заро», продовжуємо. Давай берегову лінію та усі мегаполіси. Ого! – На голографічній проекції спалахнули дванадцять яскравих крапок. – Залиш тільки помірні широти. – Кількість великих міст скоротилася вдвічі. – Уже щось… Так, далі працюємо навмання. Шукай «спів зірок» у будь-яких контекстах.

На підлозі протяжно позіхнув Атрік, погладив довгий ворс килима і втупився в стелю – на лампу, що іноді миготіла і яку Сем планував замінити найближчим часом.

– Це шоу, – підказав авторитетним тоном. – Проводиться в Арлонській області. Там три мегаполіси, їхні «зірки» змагаються щороку. Допомогло?

– Дуже.

Технік встав і, прямуючи ближче до проектора, переступив Матісу без найменшого співчуття.

– Чоловіча солідарність, так? – кивнув на неї, ще й змовницьки підморгнув. – Я оцінив, кепе.

– Збій системи, – пробурчав Сем. – Непередбачені обставини.

– А я про що? Ніхто не підкопається.

– «Зірниця» б’є паралізатором усіх, хто… – Сем затнувся. Правильно було б: хто їй не подобається. – Хто порушує техніку безпеки.

– Я тільки за! – азартно погодився Атрік, хоч видно було: не вірить жодному слову. – Ще є питання про Імодаліс? Я там тридцять років відбув, знаю планету як облуплену.

– П’ять.

З фізіономії техніка наче стерли посмішку, натомість додали густих тіней під очима і глибоку складку біля губ.

– Ні, кепе. – Він дивився не на проектор – на один з постерів, де серед неприродних яскраво-зелених дерев ховалися тигри, а небо палахкотіло синім від надлишку блакитної фарби. – На Імодалісі різниці між життям у колонії та на волі немає. Їжа трохи відрізняється, це правда. У колонії краща, на безкоштовній робочій силі не заощаджують. Ну і повітря чистіше… А в іншому правила однакові. Контроль є скрізь: вдома, на роботі, у галанеті… Думаєш, однострій та бластер – це страшно? Ні, страшно – це коли замовляєш у галамаркеті диван, робиш помилку в габаритах і за годину до доставки розумієш: прийде махина на десять сантиметрів довша, ніж вся твоя квартира. Зв’язуєшся з оператором, пояснюєш ситуацію, а у відповідь: «Ваше замовлення було відредаговано три дні тому, товар точно відповідає житловим умовам, плануванню та кольору шпалер». Емм… то про що я? Про географію, так. Є ще загадки?

Сем не витримав, переніс Матісу в крісло і накрив пледом, що зазвичай у складеному стані виконував роль подушки. Чи краще в медпункт до приладів, що підкажуть, чи з нею все гаразд? Килим м’який, але хтозна… У доктора будь-яких наук голова – найважливіша цінність.

– Іди в каюту, Атріку. Відпочивай.

– Якщо я правильно пам’ятаю, тобі треба місто, де популярні водний та повітряний спорт, рівень смертності дуже високий, є цілодобові розваги, багато смогу і цвіте щось гарне? – технік наче не чув пораду.

Він розглядав плакати на стінах і здригався щоразу, коли бачив живу істоту зі списку «Сто найогидніших створінь Галактики». Каті продали їх зі знижкою. Ото було радості!

– І є якийсь символ, пов’язаний із часом чи годинником. – Сем уважно подивився на Реббіта, і той врешті відвернувся від стіни, відповів чесним поглядом праведника, який ніколи в житті не читав чуже листування. – До того ж там багато олевії.

– О! Ось воно! – Технік підняв указівний палець вверх. – Олевія!

– Рідкісна рослина?

Якщо так, на кораблі напевне є її зображення. Невже це натяк?

– Генномодифікований живучий бур’ян, на порятунок від якого мерія Максієни витрачає чверть бюджету щороку, – заперечив Атрік. – Бачиш, як усе просто? Завдання вирішено. А чому твоя кіберподружка не написала про це прямо? Блог не цензурують, навіть прив’язка до місцевості є. Навіщо цей шифр як у її романі? Тобто я нічого не маю проти тої книжки, чесно не маю, але…

– Так цікавіше, – відрізав Сем і вимкнув голографічну платформу. – В довгих нудних перельотах вельми цінується креатив. «Заро», відкрий медпункт. – Він підняв Матісу разом із пледом і поніс у коридор. – Обнови драйвера для нового діагноста і знайди інструкцію не еліанською!

– Я хочу вивчити еліанську. – Атрік примудрився йти поряд, і це дратувало.

– Вітаю, можеш номінуватись на премію «Розумник року».

– Що не так, кепе? Я тебе чимось образив?

Сем промовчав. Не казати ж, що технік уже в печінках сидить? Вони зустрілися тільки сьогодні, але Реббіт за кілька нескінченно довгих годин зумів стати головним дратівливим фактором на кораблі. Найгірше полягало в тому, що він був компетентний, не переходив ту хистку межу, що відокремлює базікало від повного лайна, і мав воістину непробивний характер.

Ввічливі зауваження Атрік пропускав повз вуха, натяки чи то не розумів, чи ігнорував, а посилати його прямим текстом заважала совість – нема за що, бачте. Персональна неприязнь – не привід зриватися. Сем підозрював, що не протримається й кількох днів, проте поки що без особливих успіхів тренував терпіння.

– Слухай, я тут дещо згадав. Твоя кіб…

– Катя, – крижаним тоном виправив Сем.

– Так, твоя…

– Катя.

– А я як сказав? – Атрік обігнав Сема і пішов спиною вперед. – Подружка твоя, кажу, не в Максієні. Вона востаннє говорила з Королівського саду Версани. На задньому плані фіговина така страшна стояла, бачив? Пам’ятник Іможена Великого у стилі елі-арт. Еліанське мистецтво, ніколи не цікавився? Аж дух захоплює! А Версана – столиця Імодалісу, розташована за п’ять тисяч кілометрів від Максієни. То чому твоя кі… Катя посилає тебе за неправильною адресою?

Якби ж Сем знав! Він не сумнівався: пояснення скоро будуть, але навіть хвилини невідомості зводили з розуму.

– До речі, вдень тут коридором яйце котилося. – Атрік першим увійшов у медпункт і відштовхнув каталку, що загороджувала шлях. – Я думав, це якийсь надсучасний гаджет чи іграшка, але «Зірниця» назвала його лайсом. Це правда, кепе? На борту справжній лайс із Онікса?

– До вилуплення йому ще два тижні, тож проблем не буде. – Сем положив Матісу на ліжко і ввімкнув інопланетний біоконтролер, розсудивши: якщо щось піде не так, система заволає і еліанською мовою, і зрозумілою для екіпажу. – Він іноді втікає з інкубатора, але біля сходів я поставив бортики.

– А біля інкубатора їх проставити не варіант?

– Для нормального розвитку тварина має рухатись. – Сем сам не вірив, що сказав це вголос. На що він перетворюється? – Головне – жодних стресів, інакше у лайса почнуть вироблятися гормони небезпеки, і тоді весело буде всім.

– Залоскоче? – зареготав Атрік.

Сем його розумів, і це теж бісило.

– Вилупиться раніше, а це майже стовідсотково нестійка психіка, перенапруження емоцій, загострення інстинктів. Побачиш яйце – не чіпай, зрозуміло? Це наказ!

Технік кивнув із похмурим виглядом. Схоже, він не безнадійний… Або байдужий до тварин.

Сема влаштовували обидва варіанти.