25.3
– Кхе-кхе.
Він різко розплющив очі і підхопився за старою звичкою, тому що Емі стояла поряд.
– Можу продати планшет, – без довгих передмов сказала вона. – Ці, – махнула на похмурого Кея біля вантажівки, – вам тільки голову поморочать і залишать ні з чим. У них конспірація, вони свої іграшки не дають нікому.
– А ви не боїтеся?
– Це татів. Йому більше не треба. За п’ять тисяч віддам.
– За п’ять можна купити новий.
– Не на Тікоміті. Домовилися?
Сем кивнув.
– У мене квиток замість карти, – попередив неохоче, підозрюючи, що на цьому угода перерветься.
– Знаю, тому й запропонувала. Мені теж не хочеться пояснювати податківцям щодо незаконної торгівлі, але туристи – як священна корова, їх дозволяється доїти без пощади.
– Дякую на доброму слові.
– Звертайтеся. Ну то що, йдемо дивитися товар?
Кей подавав з-за вантажівки якісь знаки, але Сем їх проігнорував. Галанет був не капризом, а засобом для виживання, та й п’ять тисяч – справжня дрібниця у справі життя та смерті.
– Не бійтеся, не пограбую, – хихикнула Емі. – Я поряд живу, у сусідньому бараку, а термінал для платежів є на заправці наприкінці вулиці. Туристи до нас нечасто заходять, але старий Люк не втрачає надію обібрати хоч одного з них.
– Звучить заманливо.
– Та в нас усе підряд манить як поле семицвіту навесні. Це наркота, як цвіте, навколишнім селищам дахи зносить. Він… О… О! О ні!
Дівчина зблідла, захиталася, схопилася за живіт обома руками. Сем кинувся допомагати їй, хотів посадити на ґанок, але вона протестуюче замахала головою.
– Я впораюся, – вичавила крізь зуби. – Мені треба потерпіти ще два дні. Це не дуже довго.
– Що з тобою?! – Від машини мчав Кей. – Тривога не хибна?! Стривай, я напишу Раїні!
– Йди геть! Я вже двічі народжувала! Це не… Ой! Це не воно! Ой, мамо!
Сем розвернув хлопця до вантажівки:
– Не стій стовпом, заводь.
– Не заводь, я нікуди не поїду! – заволала Емі. – Мені нікуди їхати!
– Є куди. У лікарню. – Сем дивувався власній холоднокровності, тому що, згідно з сучасними популярними фільмами, чоловік у такій ситуації має психувати і метушитись як безглузде цуценя. – У вас води відійшли.
– О Боже!!! Не може бути! Я ж випила пігулку!
Тільки цього не вистачало!
– Яку, Емі? – прозвучало доволі злякано.
– Від пологів! «Сондарс»! Лікар мені їх порадив, коли зрозумів, що не відкараскається від примусових робіт! О боже, боже, боже!
Сем полегшено перевів подих.
– «Сондарс» – це слабке заспокійливе з ефектом плацебо. Він вам не зашкодить.
– Ой! Навіщо ви це сказали? Тепер я точно не зможу терпіти!
Кей підігнав вантажівку до самих сходів, і Сем, подумки чортихаючись, абияк запхав Емі на переднє пасажирське сидіння, хоч дівчина й активно опиралася.
– У вас є лікарні для туристів? – запитав, подумки називаючи себе ганчіркою.
– Ми маємо все для туристів! О-о-о! Я туди не поїду! Краще пристрельте мене!
– Заплатите моїм квитком і уникнете реєстрації.
– Мене заарештують за крадіжку! Матусю рідна, як же боляче! Минулого разу було краще!
– Я заплачу за вас своїм квитком. – Сем застрибнув у кузов і стукнув кулаком по кабіні. – Давай!
Кей завів мотор – і вимкнув.
– Паничу, слухай… – Висунувся з вікна. – Здається, вона народить прямо зараз. Емі така. Як кролик. І вона каже, що, мабуть, перейми почалися вночі, але це не точно.
– Кроличка-а-а!
Сему урвався терпець. Він зіскочив на землю, ривком відчинив двері кабіни і викинув Кея назовні. Зайняв його місце, повернув ключ…
– Куди їхати? – запитав Емі. – І пристебніться, дороги у вас ніякі.
Вона зі стогоном поклала на панель приладів свій планшет з розгорнутою електронною мапою і вже розрахованим маршрутом.
– Двадцять хвилин? Потерпіть, за десять доїдемо.
– На цій колимазі й пів години не вистачить. О-о-о… Та що ж за тортури такі?!
– Десять хвилин, – повторив Сем з упевненістю, якої зовсім не відчував. – Глибоко дихайте, не хвилюйтесь… Або розкажіть про правила розмноження на Імодалісі, щоб не думати про біль.
– Не думати?! Це не зламана рука, вашу ж… О боже, я зараз здохну! Ви! Дивіться тут! Уважно! У вас на батьківщині такої дурості, як у нас, немає! Боже, та за що це мені?!
«А мені за що?» – Сем вирулив із двору і поклявся собі, що вкладеться в обіцяний час, навіть якщо доведеться штовхати машину вручну, бо слухати відчайдушні крики не було сил.
– Кожна сім’я має народити та виховати або просто виховати мінімум двох дітей. – Емі відкинулася на спинку сидіння і почала дихати спокійніше. – Або, зрозуміло? Ніхто силою народжувати не змушує, можна всиновити сироту. Поки ти цього не зробиш, то сплачуєш податок на бездітність, і з віком він зростає, а потім пенсія виходить удвічі меншою, ніж була б за стажем. Самотні платять податок у фіксованому розмірі довічно, з пенсією та сама фігня. Не лякайтесь, я зараз голосно кричатиму. Стежте за дорогою! А-а-а! Ненавиджу все!!! Хочу кесарів розтин!
Сем стиснув кермо міцніше. Пальці тремтіли, голову захопила одна-єдина думка – хоч би поліція не зупинила за божевільну їзду.
– Контрацепція… пристрельте мене… поза законом… Повна стерилізація також. Аборти заборонені. Залетиш – усе… Навіть школяркам не можна. І після сексуальних злочинів ніяк. Тільки за медичними показаннями та за рішенням суду, але лікарів за це гноблять так, що вони часто замовчують ризики, а суд навмисне затягує справу на місяці. Звісно, якщо йдеться про головну інженерку алланітного заводу… Та як це терпіти?!! Головну інженерку рятуватимуть, бо вона – цінна частина суспільства, країна вбухала пристойно грошей у її освіту та практику, а від якоїсь там прибиральниці важливо отримати потомство, сама вона – дешевий матеріал. І жодних генетично неповноцінних дітей, такий плід знищується відразу, без відома батьків, їх потім просто ставлять перед фактом. Тут можна зрізати шлях! Я сказала, що можна! Праворуч! Через подвійну! Сьогодні так можна! У-у-у…
Сем не послухався, продовжив рух згідно з мапою та правилами, і не прогадав – з бокової вулички несподівано вискочив пікап і, сигналячи як ненормальний, повихляв через перехрестя.
– Колись… Коли все тільки починалося… Мамо, роди мене назад… Коли заговорили про борги предків, багато поселенців вирішили не мати дітей. Взагалі. Дали обітницю. І вгадайте, що почалося?
Сем намагався вгадати, чи є сенс їхати на червоне світло, але все ж таки невиразно щось промимрив.
– На Тікоміті була одна лікарка. С-сучка! Боляче ж як! Дуже віддана королю та Імодалісу лікарка, зрозуміло? Потрапляєш до неї у відділення з легкою жіночою хворобою – виходиш із пузом. І все. Здохни, але народи, ти ж жінка, пам’ятай своє місце та призначення. У це довго не вірили, вагітних зневажали за відступництво, поки Лу Ісві, медсестра з того ж відділення, не розповіла правду. Лікарка відбулась доганою і продовжила множити населення, щоправда, вже не так масово, а Лу вигнали з роботи. Її взяли до парамедиків, а потім вона робила підпільні аборти, щоб дівчатка не труїлися зіллями, і рятувала породіль із тих, що не приносять доходу. Двічі сиділа за шкідництво, у сорок три була розстріляна… Це нормально, що в мене все минуло-о-о?!! Боже, я ж і справді народжую!
– Я помітив. – Сем бачив по карті, що лікарня прямо перед ним, але будівлі попереду мали однаковий вигляд. – Куди далі?
– Я народжую, щоб ти здох!
Він припаркувався біля маленької аптеки, натиснув на клаксон і не відпускав його, доки звідкись не вибігли дві дівчини в білих халатах.
– Там, – махнув на пасажирське сидіння і важко зліз на землю, ледве не промахнувшись повз підніжку.
– Все буде добре! – радісно усміхнулася одна з медсестер за кілька секунд. – Будь ласка, нікуди не йдіть і приготуйте документи, скоро реєструватимемо!
«Щоб я здох…» – Сем притулився до кабіни і гостро пошкодував, що не курить, не п’є і не вживає «вжик». Іноді від ясної голови самі проблеми.
З оглушливим ревом поруч зупинився недофарбований скутер.
– Як вона?! – вигукнув забруднений свіжою фарбою з ніг до голови Кей.
– Як кролиця.
– Я ж казав! – прозвучало з гордістю. – Не хвилюйся, паничу, я привіз документи Крини. Трохи підмажемо твоїм квитком, і все буде прекрасно.
– Для кого?
– Для всіх! Ти не думай, що я невдячна скотина. Тримай. – Кей витягнув із задньої кишені шортів маленький планшет із сильно подряпаним корпусом і урочисто передав його Сему. – Каппа-5. Старенький, має сімдесят років і ще стільки ж пропрацює, якщо батарея не здохне. Кажуть, вони понад століття не живуть. Галанет ловить добре, але поповнити рахунок доведеться за кілька днів.
– Спасибі.
– Це не подарунок, а оренда. Виїжджатимеш – повернеш.
З’явилася каталка. Емі відвезли до відділення, Кей пішов за нею. Сем гукнув його, віддав свій чудодійний квиток, а сам сів на бордюр подалі від камер відеоспостереження і, тамуючи подих, увімкнув планшет.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!