"Каселона". Природний добір

«Краплю везіння, ну ж бо!.. Будь ласка, лише трішечки!» – і удача не підвела, хоча це стало ясно лише через багато годин, коли втомлений до неможливості Сем добрів до пропускного пункту (вантажівка заглухнула намертво всього через два квартали від лікарні), виявив там неабияке скупчення поліції та людей у цивільному, поліз в обхід крізь усюдисущі липкі кущі й наткнувся на давно протоптану стежку, де чекав Кібер з так і недофарбованим скутером.

– Не радуйся завчасно, – буркнув хлопець, накидаючи на голову капюшон сірої спортивної куртки. – І тут блокпост є. – Він із гидливою міною відкачав чорні штанини, заляпані глиною аж до колін. – Там стоїть Юк. Він майже чесний, хабар бере лише натурою. О, а ще він гей, ги-ги.

– Та мені вже байдуже. – Сем, пройшовши під палючим сонцем кілометрів двадцять, надихавшись пилу і розплавленого асфальту, падав з ніг від утоми і голоду. – Подумаєш, напад на поліцейського… Я ж покійник. Захочуть повісити ще одну справу – нехай спочатку воскресять, але тоді лайна спливе… Багато хто захлинеться.

– Ти гальмо, а не покійник! – визвірився Кібер, явно зачеплений повним ігнором своїх дурнуватих жартиків. – Ми віддамо Юку скутер і підемо своєю дорогою. Я відведу тебе на поле Кривоногої Мері.

– Криворукої.

– Іди слідом. – Кібер котив скутер тихіше, ніж Сем ступав. – Опусти голову, дивись під ноги і не зли Юка. Він з мамою посварився і три дні не ходить на заняття для приборкання гніву.

– Начебто вони допомагають. – Сем погано уявляв, що робитиме у космопорту. Забарикадується на кораблі і зв’яжеться з посольством на Веєрі? Це за умови, що галанет не заглушать. – Марнування часу.

– Ну, не кажи. Бабуся рік ходила щовечора.

– І як?

– Поки її не було вдома, нас ніхто не бив. Можеш не сопіти так голосно? Юк хлюпиків не любить, ще психане.

– Подивився б я, як цей Юк на своїх двох перетне пів міста, – огризнувся Сем.

Кібер надовго замовк, потім сказав тихо, зовсім іншим тоном, без сміху чи зверхності:

– Нема у Юка ні своїх двох, ні навіть своїх трьох, кейки в дитинстві відірвали. На ньому всі хрест поставили, а мати нормальну роботу покинула, до нас перейшла і виходила. Він тому й у геї записався, що дівчачої компанії соромиться, кукси ховає як проклятий, ладен горло собі перегризти, аби тільки уникнути уваги й не чути насмішок як у дитинстві. Ти ж помітив, як Імодаліс ставиться до калік? Ніяк, отож-бо й воно, планеті не треба нахлібники! Ну і щоб на роботу взяли, бо з його сімейною історією взагалі нікуди офіційно не поткнешся, особливо в поліцію. А так Юк підвищує соціальний рейтинг відділку, бо у нас містечко невелике, людей у поліції обмаль, ні расової, ні орієнтаційної різноманітності нема, а на одній лиш ґендерній далеко не заїдеш. Капітану за це щороку догани ліпили, наче він особисто винен, зате тепер туристи нарешті задоволені. Бачиш, і від туристів є поміч! Все, пригальмуй, он там флаєр під маскуванням. Та не витріщайся туди, я його теж не бачу. Запах відчуваю.

Чагарник закінчився. Попереду виднілася прогалина, заросла високими травами, на якій зрідка височіли тонкі безлисті дерева. Сутінки опускалися швидко, але вдалині ще розрізнялися якісь занедбані будівлі та ґрунтова дорога. Сем згадав учорашній вечір і всерйоз задумався, чи не вибрати початковий план щодо Юка й обзавестися зброєю. Зважаючи на все, поліцейський не чекає небезпеки, застати його зненацька буде легко.

Кібер викотив скутер на відкрите місце, акуратно поставив і відійшов.

– А не дорого? – не витримав Сем, бо на Тікоміті будь-яка техніка була скарбом.

– Та ні, я лише покришку замінив, – відмахнувся хлопець. – Ну і підфарбувати не завадило б, але це почекає. Стривай, ти думав, я за тебе свій скутер віддаю? Ну, герой… Юку! Ти де?

За спиною Сема затріщали кущі. Він обернувся – і мимоволі відступив.

Темна постать поліцейського височіла як гора. Він був на добру голову вищий за Атріка і значно масивніший у плечах. Уніформа обтягувала тіло Юка як друга шкіра і мало не лопалася, коли він ворушився.

– Я зайнятий, Кібере. Внаслідок непереборних біологічних причин змушений залишити блокпост на невизначений час, – пробасив поліцейський, чию фізіономію приховував шолом зі щитком. – Буде дуже прикро, якщо моїм тяжким становищем скористаються злочинці, але нічого не вдієш, таке життя.

– Одужуйте. – Сему доводилося задирати голову, і від цього він почувався незатишно.

– Скажи бабці, щоб зайшла до моєї матері. – Юк дивився тільки на Кібера. – Вона їй рецепт якийсь обіцяла. А скутер забери, я на роботі.

– Він все одно без палива, – безтурботно відмахнувся середній із братів Край.

– Каністра за флаєром, флаєр намацаєш сам. Раджу поквапитись і не підставляти морду з північного боку, там камера справна.

– Люблю тебе, Юку, – вищирився Кібер.

– Пішов ти… – беззлобно відмахнувся Юк. – Про бабку не забудь.

– Серйозно, брате, ти найкращий! Дай я тебе поцілую, солоденький, – почав блазнювати зухвалий онук Раїни, вочевидь, знаючи, що достойного відкоша не дістане, бо з таким здихлем, як він, ніхто не захоче зв’язуватися.

– Я тут все ще без штанів, Кібере, – втомлено зауважив поліцейський. – За себе не відповідаю.

Втім, агресії в його тоні не було.

– Не страшно, – скалився й далі братик Край, – заради твого щастя я готовий піти на деякі жертви.

Кущі затріщали з подвоєною силою.

– Кібере ти мене не спровокуєш, – буркнув Юк, залишаючись на місці. – Ніхто не спровокує. У моїй групі нова психологиня, заняття з нею реально допомагають.

– Дочка Охри-механіка, що тільки вступила на перший курс? – глузливо підхопив онук Раїни. – Ну-ну. Три тижні як психологиня, саме те, що треба.

– Ти нічого не розумієш у медицині! – прозвучало як відчайдушне виправдання. – Ти дурна безмозка тварина, яка лізе, куди не кличуть!

Кібер примирливо розвів руками й усміхнувся вже без насмішки:

– Та гаразд, братику, не соромся. Злий ти якийсь сьогодні. Може, в тебе там не вистачає туалетного паперу? Ні? Ну то не стій стовпом, а швидше закінчуй свої брудні справи й покажи моєму новому другу, які круті штуки на протези тобі зробив Кей. Цей турист дивиться на нас як на печерних людей і ніколи не повірить, що в нашій майстерні будь-яка електроніка стає… е-е-е… корисною, певне.

– Кібере, – промовив Юк майже ласкаво, – запам’ятай: ти тут один. І тікай. Просто тікай подалі від міста. Твого друга немає. Якщо він десь і є, то сам собою. Я зрозуміло пояснюю?

Поки середній із братів Край обмінювався з Юком люб’язностями, Сем знайшов каністру з паливом і залив повний бак. Якщо вірити мапі, звідси до поля Криворукої Мері кілометрів сорок, має вистачити з лишком.

– Кібере!

Хлопець обернувся:

– Га?

– Спасибі за все і вибач за вантажівку та скутер.

– А зі скутером що не так?

Сем, уявляючи себе мало не професійним викрадачем (втретє за день, майже звичка) і дивуючись, що ще здатний на хлоп’яцтво, відсалютував, сів на скутер і, не вмикаючи фар, помчав у далечінь.

Мотор торохтів як ненормальний. Здавалося, на його різкий, оглушливий у нічній тиші звук мають збігтися і поліція, і птаорі, але дорога була порожня, лише в небі зрідка виднілися вогні повітряного транспорту.

Яскраво світив місяць – той самий, північний, про який згадувалось у фейкових листах Каті. В його примарному світлі добре виділялися затягнуті олевією калюжі та присипане піском сміття.

Сем намагався об’їжджати небезпечні ділянки, але одного разу не впорався з керуванням, зачепив краєчок зелені. Начебто й не провалився, колеса пройшли ямою глибиною сантиметрів десять, але смердючий фонтан вистрілив як на замовлення. З головою не накрив, і на тому спасибі, проте на спину шльопнулося чимало товстого листя і білих істот, а бризки не залишили на одязі жодної чистої латки.

Наступну калюжу Сем зачепив зумисне, просто заради наукового інтересу. Порадувався, що поруч немає Каті (вона одразу стрибнула б у самісіньку середину, щоб перевірити, що станеться), обзавівся шматком бруду на голові і припинив експерименти.

Але якийсь глузливий вищий розум вирішив, що справжній дослід має пройти за всіма правилами.

Хвилин через п’ятнадцять дорогу перегородив невисокий насип. Легка перешкода, проте в його тіні наступну яму Сем помітив занадто пізно.

Тугі струмені води вдарили звідусіль одночасно. Вертлява, на дотик немов гумова істота вмазала по відкритих для лайки губах, мокрі шорсткі гілки хльоснули по очах.

Кермо вивернулось, у руках залишилася лише саморобна обмотка. Скутер понесло кудись угору, Сема – вниз, у несподівано глибоке місиво. Секунда паніки – і він з’ясував, що, по-перше, сильніший за рослину, яка ховалася на дні; по-друге, розуму вона не мала – смикалася лиш у відповідь на подразник; по-третє, хоч смердюча каламуть і доходила до колін, та під підошвами було твердо.

– Я не втоплюся за два кроки від дому, – пробурмотів Сем, вибравшись із калюжі і витрусивши з кишень білястих «вугрів». – Уже близько, і тоді…

Він хитнув головою, позбавляючись налиплої олевії та зайвих думок. На «тоді» план закінчувався. Хотілося вірити, що вдасться щось придумати, але надія згасала з кожним зустрічним поліцейським.

Вони не бачили Олександра Райса, бо він – проблема для всіх. Насамперед для Каті, але її на «Каселоні» поки що не було, а до інших Сем не настільки звик, щоб не ризикнути.

Попереду з’явився новий (перекопана земля ще й не просохла) дорожній вказівник. «Королівський космопорт Тікоміти, 10 км» – повідомляв він.

Сем на мить пошкодував, що покинув скутер. Той, звичайно, не заводився, але якщо поколупатися в моторі…

Угу, поколупатися при світлі місяця і без інструментів. Дуже допомогло б.

За годину вода з одягу стекла, а бруд залишився. Куртка задубіла, довелося її зняти і трохи пом’яти. Де саме вона загубилася, Сем гадки не мав і повертатися на пошуки не збирався. Майка теж не вбереглась від грязюки, але хоча б на дотик вона була м’якою та еластичною і не дряпала ребра під час ходьби. Штанам дісталося найбільше. Незважаючи на інтенсивне чищення, щокроку з них сипалися шматочки глини. На їхнє місце осідала дорожня пилюка, вбирала вологу, і знову з’являлася кірка. Черевики перетворилися на суцільну грудку землі. Сем оббивав їх до знемоги, але до них липло все, навіть шматки кори з придорожніх кущів.

Місяць надовго сховався за напівпрозорі хмари, і це ніби дало сигнал навколишньому світу. Звідусіль полилися звуки дикої природи. Деякі з них різали і слух, і нерви. Добре, що далеко попереду вже проглядалися вогні, очевидно, космопорту. Поруч із цивілізацією монстри не водяться. Сем дуже сподівався, що вони про це знають.

Він трохи перепочив і продовжив шлях. Настирливий внутрішній голос товкмачив, що сили закінчуються, але Сем йому не вірив. Навіть коли ноги підкосилися метрів за триста від пропускного пункту, флаєра з мигалками та яскравих прожекторів, Сем вважав, що це підсвідомість підказує, мовляв, не лізь на рожен, герою, а нумо повзком у кущі до огорожі. Кібер казав, її ще не добудували. І чудово.

«Я майже дійшов», – Сем виліз подалі від дороги, виявив попереду рівнину і два остови розбитих транспортників, помітив зграю дронів…

І корабель. Великий, сучасний, не із простих.

Він височів у центрі поля, заважаючи нормально роздивитися довкола. «Каселона» напевно ховалася в його тіні.

«Космічна яхта принца?» – зігнувшись, Сем попрямував уздовж периметра, щоб оцінити ситуацію, і завбачливо впав, коли промінь прожектора майнув поряд.

А може й не тому…

Хтось біля в’їзду випустив у небо кілька сигнальних ракет. На мить вони повністю висвітлили поле Криворукої Мері. Крім яхти та зруйнованих транспортників у космопорту Тікоміти не було жодного корабля.