"Каселона". Природний добір

– Я можу зімітувати симптоми чуми з Нтарі-Дато. – Матіса йшла поруч і сипала ідеями. – Або викликати справжню еліанську спористовіяність.

– Я можу зробити значні внутрішні пошкодження та струс мозку, – не відставала Ар Лі На.

– А я нічого не можу… – підвивала в тон їм обом Фанні. – Я марна-а… І жебрачка-а… І страшна-а…

Якщо раніше Атрік дивився новини планет, де існували гареми, з тихою заздрістю, то тепер його переповнювало співчуття. Три дбайливі жінки в обмеженому просторі – це вже нестерпно. Він боявся навіть уявити, як це – мати десять люблячих дружин. Не дивно, що середня тривалість життя в тих місцях досить низька, незважаючи на високий економічний та соціальний рівень.

У рубку ввійшли всією компанією – Матіса була впевнена, що без нагляду Атрік влаштує акт показового самогубства методом образи короля та Імодалісу, Ліна безуспішно намагалася накрутити себе до стану «справжньої» асіанки, ну а Фанні пленталася за ними хвостиком без певної мети.

– «Заро», давай найголовніше. У сенсі, Рай… Ну ти й… Краще б кіно так швидко завантажувала.

До уточнення наказу на головному екрані корабля з’явився худий спітнілий тип у позбавленому індивідуальності кабінеті. Не назвавшись, він подякував за сприяння та повідомив, що на «Каселону» зараз підніметься «людина для ґрунтовної розмови».

– А де та кришталева куля, в якій ви видивляєтесь майбутнє? – Матіса не помилилася – побачивши імодаліських чиновників, Атрік активно почав вганяти себе в труну. – Не пригадую, щоб я погоджувався когось пустити.

– У вас шлюз відкрито, – з милостивою посмішкою сказав далекий співрозмовник і витер кістляві руки об лацкани чорного піджака. – Дякуємо.

– Я зачинив шлюз! «Заро»?!

– Ви, мабуть, наказали закрити, – чиновник сяяв тихим щастям, – але це не робиться за секунду. У вас там трап трохи заблоковано живою матерією, тому бортовий комп’ютер не може виконати наказ. Які ж розумні ці сучасні машини, згодні? Життя для них понад усе.

– Живою, щоб вас перекосило, матерією?!

– Службовцями космопорту. Ваш комп’ютер дуже наполегливо просить їх піти, але ми ж обоє розуміємо, що машина не нападе на беззбройну людину.

– Хтозна… – Атрік вивів на менший екран зображення із зовнішніх камер. – У налаштуваннях «Зірниці» прописано, що електрошок – це не зброя, а паралізатор взагалі панацея від усіх бід. Шлюз уже зачинено. До побачення.

– Приємного дня, – розплився у неприємній посмішці співрозмовник і перервав зв’язок.

Такої легкої капітуляції ніхто не очікував. Десь крилася каверза… Ще й асіанка раптом виявила здоровий глузд і почала повчати, мовляв, Імодаліс не показує явної агресії, пішов на діалог, то треба не ставати в позу скривдженого долею лотоса, а вислухати пропозицію.

Якби очевидне озвучила Матіса, Атрік мовчки визнав би її правду і дав би собі нездійсненну обіцянку надалі не дуріти під час спілкування з корумпованими мордами в дорогих костюмах. Серед них, напевно, є хтось чесний. Треба уявляти, що перед тобою саме він, рідкісний і унікальний, і жити стане простіше.

Але лікарка – як надійний, вірний, трішечки ненормальний приятель, що ховається під маскою привабливої (для тих, хто під час спілкування з нею встигає помітити це раніше, ніж біорізноманіття її тарганів), розумної (та сама історія з тарганами) і заповзятої (тут таргани програють на всіх напрямках) жінки, а Ліна – виклик. Вона притягувала тілом і відштовхувала характером. Від неї віяло такою дикою пристрастю, що Атрік часом почувався ходячою тестостероновою бомбою, а потім асіанка відкривала рота – і реальність боляче била по маківці.

Ліна немов уособлювала збірний жіночий образ із галанетних анекдотів про тупих хамок. Вона лізла, куди не просять, порушувала особисті кордони і аж сяяла від щастя, бачачи чуже невдоволення. Це зводило з розуму. Розбіжність між гарною оболонкою і гнилим вмістом була настільки різкою, що якоїсь миті Атрік почав сприймати будь-яку дію асіанки з негативом. Навіть якби вона раптом стала взірцем доброти і скромності, він навряд чи позбавився б неприязні.

– Хочеш шлюз відкрити, дипломатична ти наша? Імодаліс охоче з тобою поспілкується. Ти сильна, алланіт зможеш дробити нарівні з мужиками.

– Хвилин за десять. – Ліна залишила на дверях рубки чітку вм’ятину – слід п’яти пальців. – Переодягнуся на випадок, якщо зовні зустріну справжніх чоловіків, а не істеричок у штанях. До речі, ханаїлотіси чудово розвиваються і всередині організму. Живи щасливо з цим знанням.

Вона вийшла, похитуючи стегнами активніше, ніж зазвичай, але в Атріка потемніло в очах і він не зміг сповна оцінити це видовище.

– Чудово і недовго, – з жалем зауважила Матіса. – Всього хвилин сім. Реббіте, тобі не здається, що внизу щось відбувається?

«А, може, копальні – це не так і погано? Там є лише робота, їжа та сон. Добра їжа… як для в’язниці. І тиша. Іноді це безцінно», – проте внизу точно щось гуркотіло, і це була не асіанка – вона грюкнула дверима власної каюти досить голосно, щоб сповістити про свій поганий настрій увесь космопорт.

– Піду гляну. – Атрік приречено нажав кілька кнопок, але не виявив нічого підозрілого ні на зовнішніх камерах, ні на камерах вантажного відсіку та шлюзу. – Може, ще один лайс вилупився. Або десять. Або під нами бурять свердловину. «Заро»! Ти щось бурмочеш чи це динамікам знову настав кінець?

«Зірниця» чіткіше повідомила, що витратила всю ємність батарей паралізатора, але потенційно небезпечний об’єкт не знешкоджено, бо жоден заряд не потрапив у ціль, і попросила дозвіл на використання шокера поблизу пасажирів, а саме Юналі Солай.

– «Заро», тобі в голову напекло?! Ти про що?

– О боже, це прийшли по мене! – скрикнула Фанні і сховалася за Атріка, навіть обхопила його за талію тонкими рученятами і піднялася навшпиньки, виглядаючи з-за плеча. – Мене відстежили! Я знала! Знала, що маячок у мені не один! Це не могло закінчитися так просто!

Матіса закотила очі, але промовчала. Дістала з кишені розфарбованого кольоровими плямами халата портативний паралізатор і направила на двері.

– Реббіте, камери зі сходів та коридору, – наказала тихо.

– «Заро», камери зі сходів і коридору, – повторив за нею Атрік.

У двері ввічливо постукали. Стулка прочинилася.

– Дозвольте? – вибачливим тоном промовив чоловік з асіанським татуюванням на скроні. – Мене звуть Мак Сим Лян, я спеціалізуюся на залагодженні конфліктів усіх рівнів складності. На превеликий жаль, у частини екіпажу «Каселони» виникли труднощі з діючою системою громадського порядку Імодалісу.

– І прислали вас? – Матіса хмурилась, але не поспішала використовувати паралізатор.

– Так.

– Хочете поговорити про це?

Щось у погляді асіанина змінилося:

– Хочу, докторко Лью. Чи можна називати вас Ліндою?

– Навіщо?

– Це ім’я вам дуже личить. – Він був еталоном чарівності. – Воно таке ж жіночне, як і ви, люба лікарко.

Губи Матіси розтулилися, щоки порозовіли, очі опустилися. Атріку стало неприємно від її схвальної реакції на грубі лестощі. Мак Сим Лян, навпаки, переступив поріг, розправив плечі і впевнено простяг руку до паралізатора.

Докторка як зачарована поклала пристрій на його широку долоню – і відразу натиснула кнопку активації.

– Не всім дано бути Ліндами. Звичайна Мотя теж жіночна! – прошипіла в здивоване обличчя асіанина. – Реббіте! У нас є секунд сто! Досить витріщатися!

– А що робити? – Атрік розумів, що поводиться дивно, але нічого не міг вигадати. Жителя Асіо не зв’яжеш ременем і не замкнеш у рубці – він її рознесе, а без електроніки корабель не підняти.

– Або давай ніж, переріжемо йому горлянку, – кровожерливо зашипіла Матіса, – або вибачайся перед Ліною!

– Щоб вона перерізала?

– Щоб вона притримала кілера, доки відкриється шлюз! – Матіса вкотре активувала паралізатор. – Чого чекаєш?! Він навіть не падає!

– Доку, спокійно. Це не мафія прийшла по Фанні. Я бачив цього асіанина в новинах, він із палацу.

– Це особистий убивця твого Іможена, довбню! Той, хто організував викрадення Каті! Інформація надійна відсотків на вісімдесят п’ять!

– Кхе-кхе. Вибачте, що перериваю…

Атрік замахнувся суто інстинктивно і навіть не здивувався, коли Мак Сим Лян перехопив його кулак.

– Ну, я ж вибачився, – докірливо сказав асіанин. – Будь ласка, лікарко, заберіть паралізатор. Мені імплантовано блокатори, але я дуже не люблю лоскоту. Ви маєте рацію, люба Мотю, я той, хто вирішує питання різними методами, але вам боятися нічого. І в мене є пропозиція, від якої ви, Реббіте, не зможете відмовитися. Готові її вислухати?

– Начебто є вибір, – прозвучало більше з відчаєм, ніж зі злістю.

– Звісно, ні. Був би, якби я не полюбив Кітті. Ех, як усе було б просто і швидко… Але з почуттями не посперечаєшся, тому ми підемо складним шляхом. Не сумуйте, Реббіте. Мені доручено вас порадувати, а я ніколи не провалюю завдання.