2.3
Швидкий огляд каюти показав: це не темниця, є доступ і до коридору, і в галанет. В електронній скриньці чекали кілька листів, найсвіжіший інформував про те, що о п’ятнадцятій нуль-нуль Матіса Лью стала членом екіпажу космомаршрутки під назвою «Каселона» і зобов’язується пропрацювати на посаді корабельного медика щонайменше один рейс. Чомусь текст був написаний еліанською.
Перед цим посланням миготіло п’ятнадцятихвилинне відеозвернення від колишнього начальника. Дивитися його повністю відповідальна дівчинка Мотя не стала, проте зіставила слова «переслідувачі вас не потурбують» і сльози на опухлій фізіономії кривдника, і зробила приємні висновки.
– Гаразд. – Холодна вода творила чудеса. – Все на краще. Один рейс – це легко. О-о-о! Та якщо я ще колись доторкнуся до пляшки, пристрельте мене!
На стіні ввімкнувся екран. Червоним шрифтом на чорному тлі з’явилося нагадування про те, що інспектор чекає, причому настрій у нього вельми поганий. На тест відведено лише пів години, і цей космопортський паразит уже запустив таймер.
– Повний лайс… – У пакетах виявилися саме такі речі, які зазвичай носила Матіса. Чеки запевняли: за них сплачено з її банківського рахунку. – Ось і я зустрілася з похмільною амнезією… Але чому я в піжамі?
Роздумувати було ніколи. Бортовий комп’ютер сипав тривожними повідомленнями, заважаючи спокійно вдягнутися. Що це за система? Напевно, теж стара як світ.
– Годі! – Матіса запхала паралізатор у кишеню джинсів, розгладила квітковий принт на футболці. – Я здам цей іспит із заплющеними очима!
Вона покинула каюту, твердо збираючись показати себе з найкращого боку і відновити свою репутацію. Розумниця-Мотя навіть у страшному сні не могла б зізнатися, що чогось не знає чи не пам’ятає. Вона – не алкоголічка, за свої дії відповідає завжди, хай і відбулися вони без її свідомої участі.
«Це буде корисний досвід», – ось би ще згадати перебіг недавніх подій!
До речі, де тут кают-компанія?
«Жах. У них сходи. А ліфт? І пасажирів не чути… У що я влізла?» – Матіса досягла кінця коридору і завагалася. Вона ніколи не літала на «маршрутках», але щось підказувало: треба йти вниз.
– Дівчино, майте совість! – пробасив хтось саме звідти – точно не чоловік, що заходив до каюти. – Виліт за три години, а ця портова міль тільки й шукає привід, щоб нас затримати!
«Вони не знають мого імені?» – майнула абсурдна думка.
– Гадаєте, образи допоможуть, Атріку? – звертання зірвалося з язика зовсім випадково, наче підсвідомість намагалася на щось натякнути.
– Мені не страшно, я вже все. Програма за минулий рік, жодного питання не змінили. Багато теорії, для допуску її вистачає, а симулятор ніякий, не гайте на нього час.
Матіса несподівано відчула, що потрапила у знайоме середовище. Коли йшлося про тести, задачі, питання і тому подібне, всезнайка-Мотя вискакувала на перший план, вимагаючи підкорити чергову вершину і отримати марний, але приємний для самолюбства приз, і чим більше труднощів стояло на шляху, тим солодшою була перемога.
Бортовий комп’ютер гаркнув, що інспектор піде за п’ятнадцять хвилин. Рівень складності підвищився, і Матіса аж розцвіла. Хтось сумнівався у її професійних навичках? Ну-ну! Вона запросто набере сто балів зі ста, вразить усіх на «Каселоні» і запам’ятається екіпажу як зразок зібраності та відповідальності. На кораблі забудуть про її алкогольну ганьбу. Точніше, нічого не зрозуміють! Все йде за планом, і крапка. Треба дотримуватися цієї версії подій, а потім узагальнити наявну інформацію і зробити висновки.
Матіса з усмішкою спустилася сходами, штовхнула найперші двері.
– Здрастуйте, – привіталась до похмурого чоловіка у м’ятій формі. – Почнемо іспит?
Він відповів недовірливим пирханням.
– Гаразд, дівчино, мінімум я вам зарахую, – кинув зверхньо. – Невдалий день?
– Запускайте програму!
Інспектор пересмикнув плечима і відвернувся.
– Тринадцять хвилин, – сказав глузливо. – Не страшно?
Страшно? Ха-ха! Матіса відчувала щось схоже на щастя, хоча ніколи в житті в цьому не зізналася б.
Час зупинився, реальність зникла. Існував лише корабельний екран, на якому миготіли елементарні питання. Блок перший – найлегший, другий трохи складніший, у третьому трапилось завдання з каверзою… І симулятор. Атрік мав рацію, з симулятором виникла проблема. У його налаштування закралася помилка – або чийсь злий умисел.
Жоден лікар не зумів би за півтори хвилини впоратися з відкритим переломом стегна, маючи лише огризок бинта і скальпель. Чи пропонувалося виявити кмітливість? Наприклад, використати сторонні предмети? Але ж вони нестерильні! Хоча… Сенс у тому, щоб зупинити кровотечу і зафіксувати перелом, а не думати про майбутнє пацієнта.
Завдання відразу ж набуло десятків варіантів вирішення, і життя заграло новими фарбами.
Поруч щось діялося. Шурхіт, розмови, зміна освітлення… Інспектор начебто зник. Перевірка скінчилась? Матіса збиралася переконатись у цьому після того, як протестує останній варіант.
– Кхе-кхе.
Та в чому ж підступ?! Чому безглузда програма видає помилку?
– Кхе-кхе-кхе!
Ще раз. Має вийти!
– Дівчино, ми злітаємо. Пристебніться, будь ласка, до крісла.
Комп’ютер повідомив: сота спроба успішна, пораненого врятовано, але час давно сплив, тому симулятор не зараховується і екзаменований отримує лише дев’яносто дев’ять балів.
– Що?! Та це повний лайс!
– Дівчино!
Матіса закрила програму і обернулася. Поруч стояв бритоголовий здоровань у новій спецівці і дивився з підозрою.
Вона мимоволі скривилась. «Обличчя без інтелекту», – кажуть про таких типів. Квадратна щелепа зі шрамом, широкий, багаторазово ламаний ніс у ластовинні, товсті, несхвально стиснуті губи, вузькі очі кольору запиленої сталі, бичача шия, ще й татуювання на додачу… Типовий передвісник біди з поганого району.
– Ви хто? Атрік?
Він кивнув:
– Завжди вважав, що моє ім’я запам’ятовується просто.
– А моє?
– Матісанеірелінда Кранкоєра Синотанда Мерінельта Лью? Це у вас написано в ідентифікаційній картці. Запам’ятати, в принципі, теж можна.
Матіса була вражена. Її повне ім’я правильно і без запинки могла вимовити лише бабуся, та й то тому, що склала його саме вона з кличок своїх шістнадцяти кішок.
– Хочете сказати, і в контракті я так підписалася? – Підозри щодо викрадення почали повертатися.
– Гадки не маю. Контракт ви заповнили еліанською, але держреєстратор прийняв його нормально, а розбиратися з перекладом було ніколи, інспектор чекав. То як вас називати?
– Матіса. – Світ повернувся до норми. – Матіса Лью.
– А чому не Лінда?
– Тому що лайс!
Це дурне питання дратувало з початкової школи. Не всім судилося бути Ліндою, Ірен, Мері, Неллі, Рані чи Санні. Дівчинка Мотя також має право на існування!
– Ви любите лайсів? – Атрік незрозуміло чому усміхнувся. – Я, мабуть, теж.
Назву онікського хижака Матіса використовувала замість лайки і найменше очікувала почути у контексті «любити». Але це могло зачекати. Уваги вимагали інші питання. Головне з них: що було вдень?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!