"Каселона". Природний добір

Головною темою дня було офіційне визнання принцеси Аофанії законною дочкою та спадкоємицею Іможена Великого. Іосія обурювалась і погрожувала судовими позовами, але її ніхто не сприймав серйозно. Імодаліс святкував незрозуміло що, а світ запасався попкорном. Не лише через сімейні чвари у стилі мильних опер, а й тому що перший етап королівського добору завершився.

Ніхто не в курсі, в чому він полягав і як проводився (подейкують, король особисто відвідував претенденток у порядку живої черги), але список учасниць значно скоротився. Залишилося лише десять дівчат, причому тих, ставки на перемогу яких були один до сотні. На них чекають конкурси, тести, завдання… Загалом, їхні пригоди розважатимуть народ протягом наступного року.

Родзинка проєкту полягає в тому, що жодна з відібраних учасниць не прагне стати королевою, але контракт підписали всі, тому очікуються змагання на найгірший результат. Публіка в передчутті потіхи, піарники щасливі – намічається безкінечний скандал.

Також місцеві ЗМІ чимало уваги приділяли інтерв’ю принцеси Аофанії, присвяченому її складним стосункам з Олександом Райсом.

Позиція редакцій разюче відрізнялася. Райс був або неоціненним героєм, або моральним виродком. Репортерів, які наважилися припустити, що він – звичайна людина, яка прийняла нестерпне рішення у скрутний момент, у коментарях клювали за відсутність чіткої громадянської позиції.

Аофанія скрізь виставлялася жертвою: або нещасною страждальницею на межі нервового зриву, якій можна пробачити все, або незламною шукачкою правди.

– Це не паралельна реальність, – підсумував Атрік. – Методи Імодалісу не змінилися ні на йоту. Комп’ютере, ще щось важливе? Та не потрібна мені наука! І спорт не треба. Політика? Кримінал?

Заповідник «Птаорі» закритий для відвідувачів, стосовно його керівництва відкрито кримінальне провадження, але рахунок для пожертвувань бідним звіряткам працює – у світі повно тих, хто не вірить очевидному і готовий фінансувати хоч залізницю в пекло.

Затримані на Імодалісі члени злочинного угруповання з Астри почали давати свідчення. За співпрацю їм пообіцяли пом’якшення покарання.

– Отже, розстріляють крізь подушку. – Атрік не з чуток знав місцеву систему правосуддя. Вона любила чорний гумор. – Комп’ютере, стоп. Що там унизу таке маленьке і непомітне?

«Чорнокрилого Садівника спіймано», – запевняв скромний заголовок.

У статті розповідалося, що небезпечного маніяка затримали під час спроби покинути Імодаліс. У нього виявили незаперечні докази: особисте листування з жертвами (не з усіма, але це справа часу); пір’я, генетично ідентичне знайденому на місці злочинів; сотні викривальних фотографій та відео. Також у заарештованого немає алібі.

Ім’я вбивці – Мак Сим Лян. Про те, що до затримання він був правою рукою короля і виконував усі його брудні доручення, не згадувалося.

– Як завжди, історія для народу зляпана красиво, – засмутився Атрік. – Навіть я повірив би, якби не зустрів Макса особисто. Цей покидьок убивця, але не маніяк. Ех, Максе… Чим ти насолив Іможену? Мабуть, Аофанію звабив, раз із тебе зробили чергову сенсацію. Бідолаха. Краще б тебе чесно кілером назвали. Думаю, правда спричинила б більше ажіотажу, ніж це… Комп’ютере, я можу десь залишити коментар? Напиши, що Чорнокрилий Садівник – вигадка. Його створили, щоб прибирати людей, неугодних Іможену Великому. Комп’ютере? Повернись, я ще не закінчив!

Але екран зник, і ні накази, ні прохання, ні обіцянки не давати волі язику його не повернули.

Потяглися довгі години нудьги, які лише зрідка переривали лікарі, медсестри і санітари. Вони не мали схильності до балачок, проте з дівчатами Атрік умів знаходити спільну мову.

Ну чи вірив, що вміє.

Але ж іноді це працювало!

З’ясувалося, що пацієнт Реббіт лежить у найкращій палаті і про нього дбають як про спадкового принца. Основна мета інтенсивного лікування: транспортабельність. На завтрашній ранок заплановані фінальні тести, «Каселоні» подаровано портативний регенератор і сучасний біоконтролер, а лікар Арук Аї готовий супроводжувати Атріка в будь-який пункт призначення за рахунок Імодалісу.

– А наша докторка? Мені її вистачить.

Медсестра пообіцяла передати цю радісну новину лікареві Аї, що вже попрощався із сім’єю й чекає вильоту. З лікарняним комп’ютером вона нічого зробити не могла, він завис намертво, але принесла з дитячого відділення ігровий планшет і порадила розминати пальці, бо протезування – складний і непередбачуваний процес. Персоналу влетить, якщо на завтрашніх тестах елітний пацієнт не покаже добрий результат. Це як контроль якості роботи.

До комп’ютерних ігор Атрік ставився байдуже, проте втягнувся і неохоче перервався на вечерю, хоч вона й складався з харчової пігулки та чистої води.

А після заходу сонця, у заборонений для відвідувачів час доби, завітав сам герой поточних стрічок новин – схудлий, покритий уже пожовклими синцями і майже загоєними подряпинами, невдоволений геть усім, як зазвичай у хакі з ніг до голови (заради розмаїття, цього разу кольору мокрої пустелі), вічно похмурий і небагатослівний.

– З воскресінням, Реббіте, – сказав тоном, яким посилають до біса.

– І тебе, кепе, – не залишився в боргу Атрік. – Важко було?

– Як завжди. – Райс надто уважно оглянув палату, навіть із вікна чомусь визирнув. – Відклади іграшку, поговорити треба.

– Гарантую, тут усе прослуховується.

– І камер щонайменше дві, – погодився Райс. – Тому зберися! Спочатку про важливе. Фанні клянеться, що ти будеш її першим чоловіком, Ліна теж має намір довести почате до кінця.

Атрік смикнувся від згадки про недавнє.

– Сподіваюся, не до мого, – пожартував зніяковіло, намагаючись відвернути увагу від свого стану.

– Це ви між собою розберетеся. – Райс був серйозний. – А докторка Лью тобі дещо передала. – Він зашарив у кишені. – Стривай, мале зовсім.

– Капсулу з отрутою на випадок, якщо Ліна прийде по мене? Не треба, я готовий до будь-яких тортур.

– Щось від паразитів. Тобі так спішили повернути товарний вигляд, що відновили спалене волосся на скроні якимись косметологічними організмами. Лікарка сказала, ти собі скальп знімеш, якщо їх упізнаєш. О, є. – У широкій руці Райса з’явився невеликий балончик розміром як губна помада. – Очі заплющ, я розпорошу. Здохнуть за п’ять хвилин.

Атрік дивом утримався від того, щоб не видерти з корінням усе волосся, навіть своє власне. Зупиняло його одне: сором. Чомусь поруч із Матісою боятися ханаїлотісів було нормально, поруч із капітаном – ні.

– Готово. – Райс працював на совість і витратив увесь вміст балончика. – Ти як, Реббіте? У тебе тиск стрибає. Мені прийти пізніше?

– Опівночі? Не треба, кепе, я готовий послухати про твою справу життя і смерті. Що? В тебе ж інших не буває.

Райс із шумом видихнув, заклав руки за спину і відійшов до вікна.

– Сьогодні гарна ніч, – сказав байдужим тоном. – Надзвичайно вдалий час для зльоту.

– Кидаєш мене? – Це, як не дивно, засмучувало. – Розумію, кепе. Що ж, щасливої дороги.

– Реббіте, поки ти частина екіпажу, я відповідаю за тебе. «Каселона» повністю готова до відльоту, і єдина ланка, якої бракує, – це ти. Завтра тебе відвідає лікарська комісія, але мені дали зрозуміти, що це необов’язковий момент. Якщо ти надумаєш піти зараз, ніхто не зупинятиме.

– А якщо я не хочу йти взагалі?

Райс прочинив вікно, впускаючи в палату віддалений шум міста, і висунувся назовні. Мовчав він довго. Дивився вдалечінь, тримаючись за горло, іноді покашлював, але не обертався.

Атрік не витримав першим:

– Кепе, я не жартую. Ти й раніше знав, що моя мета – Імодаліс. Я залишаюся.

– Ти повертаєшся до команди. – Голос Райса звучав глухо. – Коли закінчиться контракт, роби що хочеш.

– Не будь дріб’язковим. Правила – не твій стиль, кепе.

– Реббіте, ти хочеш повернутися. Слово честі, тобі треба саме це.

– Кепе…

Райс засмикнув фіранки, ненароком обірвавши одну із них, і швидким кроком підійшов до ліжка.

– Атріку, – сказав проникливо, – зрозумій: деякі битви не можна виграти силою духу. Ти маєш покинути Імодаліс. Питання в тому, станеться це сьогодні чи завтра. Особисто мені обридла ця планета, сил щось чекати вже немає. Упевнений, ти теж мрієш повернутися до нашої дурк… у наш згуртований професійний колектив.

– Кепе, що я пропустив? – прямо запитав Атрік, відчуваючи, як колотиться серце в передчутті новин. – Вибач, але натяки до мене не доходять.

Райс зітхнув, поклав руки йому на плечі, вп’явся пальцями як кліщами, завдаючи болю.

– Реббіте, ми всі тебе дуже любимо, – повідомив задушевно. – Нам тебе не вистачає, розумієш? Некомплект. Гаразд, нумо по-іншому. На борту чотири приголомшливі дівчини, і їм усім потрібне міцне чоловіче плече.

– Не справляєшся, кепе? Нічого, сили прийдуть із практикою.

Райс натиснув так, що Атрік подумки завив.

– Ти ж знаєш, що я тебе взагалі не зношу? – прозвучало лагідно.

– Так, кепе. Тому ти мені й подобаєшся. Протилежності притягуються.

– Але я тут, – продовжував Райс, посміхаючись як божевільний кровопивця з реклами нового рорайнського серіалу на сайті лікарні. – Як гадаєш, я прийшов, бо турбуюся про твоє здоров’я?

– Звичайно, кепе! Вельми вдячний за турботу. Ти мені руку відірвеш, до речі, а пришивати її довго і дорого, але загалом суть я вловив. Добре, домовились. Я вимагаю негайної виписки, а твоя кібердів…

– Катя.

– Кепе, охолонь! – Атрік відчував: ще трохи – і він справді закричить від болю. Це заважало шкіритись у відповідь. Та й думати заважало, якщо чесно. – Я готовий до співпраці, а ти?

– Реббіте, ти зробиш величезну послугу всьому світу і мені особисто, якщо скористаєшся своїм правом пацієнта і відмовишся від подальшого лікування. Натомість я пообіцяю тобі все що завгодно.

– Як щодо поцілунку?

Від несподіванки Райс розтиснув пальці й відступив на крок.

– Носить же земля таких недоумків… – буркнув, скривившись. – Я ж сказав, що готовий на все, але жити після цього ти будеш недовго і болісно.

– Домовилися, кепе. – Атрік дивився в сірі очі навпроти і відчував, як по спині тече липкий холодний піт. – І останнє питання. Що за поспіх? Чим сьогодні відрізняється від завтра?

Райс нахилився до його вуха, поворушив подихом волосся на скроні й виплюнув ханаїлотіса, що в мертвому стані став легшим за пил і потрапив на губи під час вдиху.

– Завтра ця клята планета вибухне, – прошепотів ледь чутно. – Як ти і мріяв, Реббіте, все розлетиться на частини, зміниться і перебудується. Коли це станеться, я хочу бути на іншому кінці Галактики. А ти?

– А я натиснув би кнопку детонатора, – мрійливо промовив Атрік.

– Гаразд. – Райс усміхнувся і випростався. – Натиснеш. Або подивишся, як натискають, а то там черга вже довга, і всім хочеться взяти участь.

– Кепе… – У Атріка защипало очі, бо нічого приємнішого він ніколи у житті не чув. – Не вважай це лестощами, але ти краще за всіх знаєш, чого хочуть самотні соціально ображені чоловіки. – Як завжди в мить безмежного щастя з губ полилася добірна маячня. – Кепе, рука! Кепе, я ж і раніше так жартував! Кепе, не треба! Навіть армія нтарі-до не знущається з поранених, вони милосердно починають жерти їх із голови. Кепе, я буду слухняним, клянусь! Кепе, не смій! Не викидай мене у вікно! Я все підпишу. Комп’ютере, електронні бланки! Розумник який, одразу ввімкнувся і вгадав, що саме треба. Кепе… Двадцятий чи який там поверх! Мені й справді страшно, поверни мене в ліжечко. Спасибі. Будемо грізно мовчати й далі, так? Ех, кепе, як же я за тобою скучив… І оскільки ми знову друзі навіки, пропоную організувати шашлик і сувору чоловічу розмову про життя. Кепе, я ж тебе не ображаю, правда? Що ти там бурмочеш? Та ти що, довічні копальні за навмисне вбивство – це не краще, ніж рейс зі мною! Я засмучений… А тобі нерви підлікувати не завадить, і будеш хлопець хоч куди. І, кепе… Нас же не мило просять забратися з планети, а ввічливо і дипломатично викидають стусаном під зад?