"Каселона". Природний добір

***

/«Каселона»/

Матіса вважала, що бачила у своєму житті все. Вона спілкувалася з псі-формою еліан, брала участь у ритуалах корінних жителів Оро-моро, їздила на конференцію з питань відродження раси віандійців, тікала від харходо, що вийшли на полювання, і навіть оперувала касту п’ятої статі системи Нгурі.

Це було у межах норми. Про це розказували на лекціях, писали у навчальній літературі, питали на іспитах. Якби на «Каселоні» виявилася вагітна трійнею еліанка, докторка Лью не розгубилася б і не злякалася б.

Але звичні цілі залишилися у минулому. Перед Матісою постало завдання, яке в нинішніх умовах не мало вирішення. Як за кілька днів повернути людині здоровий глузд без психологічних практик та сильнодіючих препаратів? Цьому не вчили в академії.

Ось навіщо лікарів змушують давати клятву рятувати і не шкодити? Багато хто повторює її на автоматі і забуває, щойно покинувши стіни альма-матер, але правильна дівчинка Мотя сприймала цей ритуал серйозно і дотримувалась як у роботі, так і в повсякденному житті. Вона не могла проігнорувати дитину на проїжджій частині, алкоголіка в кучугурі снігу, майбутню матусю з сигаретою, довбня, що азартно преться під розстрільну статтю… Раніше це тримало в тонусі, а тепер зводило з розуму!

Матіса кипіла як наповнений до країв чайник. Вона звикла не брати випади пацієнтів близько до серця, але стикатися з нездійсненною місією було боляче та прикро. Незважаючи на всі зусилля, мозок записав Атріка в поточні завдання і відмовлявся знімати уявну позначку «потрібна допомога».

На сходах мигтіло освітлення. Матіса роздратовано штовхнула перила і, наперекір обережності, швидко спустилася на житловий поверх. На краю свідомості забриніла ідея про те, що треба було б і справді пошукати згадки свого імені у всесвітній мережі, але краще зробити це на спокійну голову. Якби сталося щось серйозне, поліція чи адвокати вже закидали б повідомленнями, а відеоролики на кшталт «дивна дівчина читає під дощем» уже звичні.

Біля каюти стояло «курча» – маленька жовта кулька на тонких ніжках, з густого пуху якої виглядав широкий шкірястий дзьоб. Матіса прислухалася до себе, шукаючи підозрілі симптоми, проте інших галюцинацій не було.

Дивно. Вона нещодавно бачила щось схоже і не сумнівалася: підсвідомість робить недвозначний натяк.

– А-яу? – сказало «курча» і відкрило непропорційно великі блакитні очі.

– Атрік. – Пам’ять підкинула потрібну картинку. – Футболка. Ліга зоозахисників. Ось воно!

Неможливе здійснилося. Завдання набуло вирішення. З позаминулого року на Імодаліс не пускали ні «зелених», ні «живих та умовно живих», ні «ксенозахисників» та подібних до них, бо кожен їхній приліт закінчувався локальними заворушеннями та арештами.

Техніка зупинять прикордонники і протримають на одній із космічних станцій до повернення «Каселони». На відміну від сміховинних погроз Райса влаштувати всьому екіпажу кімнатний арешт, це реальність. Можна дихати вільно і святкувати маленьку перемогу. За наступні кілька тижнів у світі помре на одну людину менше.

– Думаєте про мене, доку? – пролунало від сходів.

Матіса обернулася. Вона не помилилась – на Атріку красувалася заборонена на Імодалісі емблема, навіть особистий номер читався чудово, незважаючи на пошарпаність футболки та розтягнуті лямки комбезу, що частково її прикривали. Триста сімнадцять альфа сто одинадцять альфа п’ятсот сорок вісім тире нуль дев’ятнадцять. Легко запам’ятати, перевірити в базі й запастися доказами, які не залишать техніку жодного шансу на розстріл.

– О так. – На губи лізла усмішка тріумфу. – Саме про вас.

Атрік нахабно оскалився у відповідь і розкрив обійми:

– Завжди до ваших послуг, люба Мотю.

Лямка його комбеза зсунулась, повністю відкривши малюнок на футболці.

– А-яу! – зраділо «курча» і, як м’ячик-стрибунець, спружинило від самого порога Матіси на груди Реббіта. – Яу-яу! – З густого пуху висунулися чіпкі передні лапки й міцно схопили техніка за комір. – Яу-у!

– Лайс! – прочитала Матіса підпис під малюнком. – Це справжній онікський лайс? Кажуть, вони можуть вгризтися в людину і харчуватися нею тиждень.

Звірятко підтягнулось і шмигнуло під футболку. Атрік загорлав як різаний і затанцював на місці, намагаючись його витрусити. Марно – малюк уже вчепився в тіло і приклеївся як кліщ.

– Вибачте, якщо налякала. – Матіса не могла проґавити можливість для маленької помсти. – Я помилилася, то було про аліанських хробаків. А лайси лише випускають гіпноферомони, відтягують безвільну жертву в гніздо і кілька днів їдять свіже м’ясо.

Технік завив, одним ривком здер футболку і відкинув, не дивлячись, прямо на капітана, що прибіг на крик. Лямки комбезу спали остаточно, але слабка резинка утримувала його на поясі.

– Це дорослі лайси, – уточнила Матіса. – Маленькі просто кусаються, пробують кров і стають кровожерними монстрами. Дикі. А у вас, здається, якийсь одомашнений вид.

– Та невже?! – Атрік потягнув лайса геть, але той наче прикипів до його тіла. – Воно вростає! – Технік зблід і стиснув кулаки з явним наміром не здаватися без бою.

– Не чіпай! – Райс наступив на розірвану футболку і послизнувся, змахнув руками, ненавмисно врізав Атріку по спині. – Він нічого не зробить.

Реббіт різко крутнувся на п’ятах і опинився з капітаном ніс до носа.

– Воно жере мене прямо зараз, ясно?! В цю саму секунду!

– Не будь ганчіркою. – Брови Райса зійшлися до перенісся. – Стій тихо. Чим сильніше ти смикаєшся, тим міцніше тримається лайс. Він має заспокоїтись і заснути, тоді його можна буде зняти без зусиль. Пані Лью, – капітан притримав техніка за плечі, що помітно тремтіли, – пошукайте сильне седативне.

– Я не знайома з метаболізмом лайсів і не зможу розрахувати ефективну та безпечну дозу, – чесно зізналася Матіса. – Краще скористаймося паралізатором. Він слабкий, лише три-ер, нервову систему не пошкодить.

Атрік простогнав крізь зуби щось незрозуміле і прикусив губу. Він уникав дивитися на звірка, що висів на його грудях якраз між витатуйованим сузір’ям і якоюсь істотою на кшталт крилатої змії з шипастим хвостом і щелепами хижака. І справді боявся маленької пухнастої тваринки? Можливо. Є унікуми, що, побачивши крихітного павука, готові кричати голосніше, ніж стикнувшись із грабіжниками.

– Заспокійливе, – наполягав Райс. – Максимальну разову дозу. Реббіту. – Він розвернув Атріка у напрямку сходів. – Іди в медпункт. Повільно. Нічого страшного не станеться. У природі лайси багато часу проводять на батьках. Чіпляються за шерсть, щоб не загубитися, і відпускають її лише у гнізді. Полежиш, розслабишся…

– У мені поселилася іншопланетна істота! – Технік вкрився багряними плямами. – То мені, кажеш, розслабитися?! Може ще й порадіти?!

– На тобі, – терпляче уточнив капітан. – Зауваж, лайс тебе навіть не вкусив.

– Навіть?! – У Атріка на лобі здулися вени. – Тобто те, що він устромив у мене десять п’ятисантиметрових пазурів, – дурниця?!

– Три. Всього лише трисантиметрових. Пані Лью, не баріться. Зразковим торсом Реббіта милуватиметеся в медпункті скільки вам заманеться.

«Яким торсом?» – ледь не ляпнула Матіса, перед внутрішнім поглядом якої вибудовувався новий алгоритм вирішення завдання. Лайс – це ж як скриня зі скарбами! Ушкодження від тварини – ідеальний привід відправити Атріка у карантин на місяць-півтора.

«Два – нуль на мою користь», – вискочила на мить старанна дівчинка Мотя.

Можливо, і «три – нуль» підоспіє… Навряд чи Райс має пакет документів, необхідних для ввезення домашнього улюбленця на Імодаліс. «Каселоні» доведеться залишитися на орбіті, шлюпка на кораблі одна, користуватиметься нею капітан. Для техніка перекрито всі лазівки.

– Докторко, з вами все гаразд? Ви ж не збираєтеся непритомніти?

Матіса заперечно хитнула головою, обігнала Райса на сходах і заскочила в медпункт, радіючи, як після важкого іспиту, зданого «автоматом».