"Каселона". Природний добір

Напевно, варто було сказати щось на кшталт: «То будь розумним хлопчиком і зрозумій, чого я від тебе хочу!!!», але Матіса знала: її вміння вести світські бесіди на рівні немовляти, а бавити техніка своєю словесно-інтонаційною незграбністю не було жодного бажання. Вона воліла говорити без натяків та таємних сенсів. Колеги це цінували, особисте життя через це страждало невимовно, а вороги швидко зникали з горизонту, тому що перелік методів боротьби з ними з вуст докторки Лью звучав вкрай переконливо.

– Доку, – Атрік тим часом мучив пошуковик, – у галанеті порожньо. Навіть на місцевих форумах мовчать. У наш час безмежного відеоспостереження таке взагалі можливо? Навіть на Імодалісі будь-яку метушню знімають із десяти ракурсів і постять поруч із котиками та кроликами.

– Я можу вирізати всі тримули за сорок п’ять секунд. Із сучасним обладнанням це не складніше, ніж, наприклад, каструвати самця. – «Навіщо? Навіщо я це сказала? Ще б похвалилася ліцензією ксенопатологоанатома!» – Матіса подивилася в приголомшені очі техніка і додала: – Це є в навчальному симуляторі. Завдання на час і кмітливість, семибальне.

– Ясно. Так, без кмітливості самця зловити складно, – після короткої паузи кивнув Атрік. – Доку, чому я можу знайти купу бійок у тому ж барі, але нашої з вами немає? Хто міг підчистити все відразу після інциденту, поки відео не розлетілося каналами новин? На Імодалісі відповідь одна: уряд. А на Мебісі? Кому таке під силу? Кого ми зачепили?

Матіса згадала послання колишнього начальника з плутаними вибаченнями і серйозно задумалась. Якби він замітав сліди, то не написав би, еге ж? Він був би злий, а не наляканий. Він би погрожував, а не мимрив, витираючи криваві шмарклі.

– Атріку, що сталося? Ви маєте рацію, я нічого не пам’ятаю.

Зізнання далося важко, але воно того коштувало. Технік став зібраним. Його ніби перемкнули в інший режим роботи. Якби не медкарта, Матіса могла б запідозрити, що він – погано запрограмований кіборг.

– Досі я думав, що нічого особливого, доку. Райсу був потрібний лікар, і йому порекомендували вас, Матісанеірелінду Кранкоєру Синотанду Мерінельту Лью, тому що у вас були неприємності. Ми заглянули до вас додому і знайшли біля дверей підозрілого типа, який забруднив ваш килимок собачими екскрементами. Коли він побачив мене, то забруднив і своїми й сказав, що ви в аптеці на сусідній вулиці. Там вас знали не на ім’я, а як лікарку для інопланетян, і порадили шукати в барі. В якому саме, запитань не виникло, бо із сусіднього якраз хтось вилетів крізь вікно. Райс як справжній джентльмен кинувся на допомогу п’яній діві в біді, я теж трохи розім’яв м’язи. Ми витягли вас із самої гущі подій і спокусили контрактом. Ви заповнили форму еліанською, але система її прийняла, а Райсу було не до дивацтв, час вимагав оперативності. Це все.

– Все?.. – Не таким Матіса уявляла той день. – А чоловік?.. Великий, рудий, середніх років? Голос верескливий, дуже товсті губи, коротка шия? Він там був?

Атрік із сумнівом знизав плечима:

– Вибачте, доку, не пригадую. Там багато людей було, навіть асіанин якийсь мелькав. Всі лупцювали одне одного, зуби літали… От чесно, не дивився я, кого б’ю. Може, й рудого вашого зачепив.

– Він не мій.

– Так? Це добре, тому що того рудого, з яким ви цапались, я добре віддубасив. А що він? Настільки важлива шишка, що через нього галанет підчистили? Не сказав би. Його посіпаки – гнила дрібнота, авторитетні люди з такими не зв’язуються.

Матіса теж так вважала. Колишній начальник, звичайно, мерзота, але після інциденту з хабарництвом ніхто з серйозних структур із ним справ не матиме. Вулична шпана, що накладе купу під двері, підпалить будинок або штрикне ножем у темному кутку, – його межа.

– Доку, а з чого почалася бійка? – продовжував Атрік. – Розумію, у вас усе як у тумані, сам не раз перепивав, але загалом?

– У тумані те, що було до бару. Після – нічого до самої «Каселони».

– В сенсі? – Технік здивувався не на жарт. – Ви ж там і випити не встигли. Я чек бачив, тільки вода з льодом і лимонним соком.

– Я пам’ятаю, як її замовляла. І все. Як відрізало. Як… – Припущення, що майнуло в мозку, не витримувало жодної критики. – Дурниці.

– Сміливіше, доку, не соромтеся. З вами таке вже було? Коли? Чому? Пам’ять повернулася?

Від неприємних спогадів накотило запаморочення. Матіса заплющила очі і притулилася чолом до прохолодного екрана персонального планшета.

– Ні, – відповіла тихо. – Не зі мною. На третьому курсі мою групу відправили на тижневу практику до Дослідницького центру на Онікс-2. Я була старостою, вирішувала організаційні питання, тому мені дали перепустку безпосередньо в НДІ. Не секретний, ні! Тільки на закриту від сторонніх територію. Якось там стався нещасний випадок. За п’ять метрів від мене дві дівчини потрапили під службовий флаєр, одна померла одразу, друга вижила. Та, яка вижила, розповіла поліції, що вони з подругою тікали від стажерів із лабораторії 5-Б, яким захотілося кохання на робочому місці. Кримінальну справу не було відкрито, бо за годину потерпіла не пам’ятала нічого з моменту, коли увійшла до лабораторії 5-Б. Казали, їй заплатили за відмову від звинувачень, але…

– Але?.. – підбадьорив Атрік.

– Ті стажери зникли, а лабораторію перевели на таємний рівень. Пішли чутки, що якась медична технологія стала прототипом надпотужної зброї. Але…

– Але?.. – Технік випромінював майже відчутну увагу.

Матіса зітхнула і сіла рівно, сперлася на зручну спинку крісла, навіть ноги витягла в передчутті довгого сеансу галанету.

– На Оніксі кожна подія супроводжується криками про військову міць, – зауважила розважливо. – Я не вірю їхнім ЗМІ. Але…

– Але?.. Що «але», доку?!

– Та дівчина нічого не запам’ятала.

На фізіономії Атріка з’явилося розчарування:

– Їй стерли пам’ять? Рівно годину? Ну… Таке взагалі можливе? Я, звичайно, не експерт, однак у моєму розумінні це все працює зовсім по-іншому.

Матіса різко хитнула головою:

– Ейнський амонтець! Не тупіть. Не стерли! Тій дівчині не дозволили зберегти спогади. На них із загиблою вплинули заздалегідь, напевно в момент, коли вони переступили поріг лабораторії 5-Б. І так, Реббіте, таке можливо, хоча на ринку такої апаратури немає. Я зараз спробую зв’язатися зі знайомими із Дослідницького центру, хтось щось має знати.

– А я розкопаю все про ту бійку. – Атрік сів на ліжко, витяг із кишені штанів невеликий планшет зі слідами клею на корпусі. – Час на чеку з бару майже збігається з тим, коли прийшли ми з Райсом. Різниця хвилин п’ять-десять, щонайбільше – п’ятнадцять. Ви не повірите, доку, але мені вже цікаво, у що ви вляпалися.

«Не так, як мені», – Матіса відкрила пошту, зайшла в контакти, накидала кілька коротких послань і незабаром забула про існування всього, крім мети. Це було нормально. Старанна дівчинка Мотя могла годинами обмізковувати теорії. Якби не природні потреби, вона б корінням проросла перед екраном.

– Доку, до біса мордобій! Я натрапив на дещо важливіше!

– А? Що? Де? – Реальність маячила за межею свідомості, повернутись до неї було непросто. – Ага. Ясно. – Матіса насилу сфокусувалась на Атріку і його знахідках. – Аж п’ять випадків, коли щезла година спогадів, причому саме в цьому секторі Галактики… І всюди кримінал. Повний лайс!

– Це схема. Посуньтесь, – Атрік не церемонився, однак зараз це не дратувало. – Я теж хочу великий монітор. Зберемо статистику, га?

– Зберемо, – охоче погодилась Матіса. Вона любила статистику. Цифри не брехали і не вимагали бути чемною. – Чекайте… До нас зібрали. Дивіться, ЗМІ мають теорію. Хмм… Хто такий Чорнокрилий Садівник?

Судячи з інформації Реббіта, завдання ускладнилося в кілька разів, і життя знову заграло яскравими фарбами.