Літературне шоу «Супер Автор»

Метелик

Помах крил. Яскраво-червона комаха летіла на світло. Вечірні сутінки наздоганяли її, але вона виявилась швидшою. Ривок.

Метелик залетів у прочинену кватирку на першому поверсі багатоповерхівки. Пурхнув до стелі та плавно опустився на широке плече.

Чоловік продовжував дивитись то у розгорнутий блокнот, то на портрет у чорній рамці. Маленька свічка осяювала обличчя дівчини: худорлява, з гострими вилицями та русявим волоссям. На вустах усмішка, але зелені очі випромінювали холод.

Він затримав погляд на портреті та зітхнув.

Метелик на його плечі застиг, боячись поворухнутись. Важка засмагла рука перегорнула сторінку.

«25.07.2017

Привіт, щоденнику. Я веду тебе вже майже місяць. Ділюся з тобою радісними та сумними переживаннями. Правда останніх досі більше.

Валерій завжди поряд. Дбає про мене. Робить все, щоб я забула про втрату ненародженої дитини. Він каже, що у нас все попереду. Я йому вірю. І психотерапевтці вірю.»

Його рука повільно перегорнула декілька сторінок. Він зупинився на записі поряд із весільною світлиною.

«15.08.2017

Привіт, щоденнику. Я вийшла заміж! Чи щаслива я? Думаю, так. Хай увесь світ проти, а я щаслива.

Мама навіть не приїхала на весілля. Куди їм до Юлі, коли ще п’ятеро молодших є? І що що мені лише 18? І що що Валерій старший на 12 років і розлучений? Ми ж кохаємо одне одного!

Лише одна Надійка приїхала. Справжня старша сестра.

Дякую, щоденнику, що слухаєш мене!

До речі, забула сказати: завдяки МОЄМУ ЧОЛОВІКУ я вступила у ВНЗ на психолога!»

Його щоками котилися сльози. Зависали на щетині.

«22.08.2017

Привіт, щоденнику. Сьогодні був огидний день. Ми знову бачились із сім’єю колишньої Валерія. Якби не спільний син, я б ніколи коханому не дозволила бачитись із цією невдячною сукою. Але для нього син важливіший за власну гордість. Він такий люблячий батько.

І цій курві ще вистачило наглості наговорювати мені на Валерія! Застерігала. Казала, щоб я тікала від нього. Сука!

Бідний мій Валерій. Мати покинула ще маленьким. Жінка наставила роги з юристом. Обіцяю: ніколи не скривджу СВОГО ЧОЛОВІКА!

Все. Пішла я втішати Валерія, а то він розстроївся сьогодні не гірше мене.»

— Дякую, — притулився губами до написів чоловік.

«27.08.2017

Привіт, щоденнику.

Мені сумно. Вже задовбалась більшість дня сидіти вдома.

Але загалом почуваюся добре. Психіатр навіть зменшив дозу антидепресантів. Тішить, що скоро почнеться навчання.»

На вустах чоловіка заграв усміх.

«31.08.2017

Привіт, щоденнику! Ми з Валерієм ходили вчора на місце нашої зустрічі. Згадували як вперше познайомились. Це було так кумедно. Він одягнув свою поліцейську форму і як тоді, у червні, проводив огляд «підозрілої особи». Сміюся.

Скинула в соцмережі фотки з нашої прогулянки. Подружки точно лопнуть від заздрості. Валерій у мене найкращий!

А завтра на навчання!

Напишу. Па-па.»

Протяг залетів до кімнати, грюкнув дверима, прошелестів сторінками блокнота й вилетів геть. Чоловік розгладив покинуті аркуші.

«20.09.2017

Привіт, щоденнику. Пробач, рідко пишу. Почалось навчання. З’явились подруги. Валерію це не дуже подобається. Але я про нього не забуваю. Виконую всі-всі обов’язки дружини.

Він у мене такий люблячий. Я вчора розповіла йому про те, як молодий викладач загравав зі мною, то Валерій ледь не поїхав його арештовувати. Ледве заспокоїла.

Ревнує, отже боїться втратити.

Ой, МІЙ ЧОЛОВІК повернувся з роботи. Залазь назад у шафу. Хі-хі, ніби коханця переховую.

Па. Напишу.»

Чоловік ще раз перечитав текст. Потім різко зіскочив і вхопив сигарету. Тремтячими руками запалив її. Заспокоївшись, він повернувся до ліжка. Взяв у руки блокнот. Зашелестіли сторінки.

«01.10.2017

Щоденнику! Він мене вдарив!

Ми просто відпочивали з одногрупниками. Я не простежила за часом. Якось так все швидко відбувалось.

Прийшов Валерій. Накричав на мене, пригрозив друзям і забрав мене додому.

Я пробувала пояснити. Вибачилась, але... він мене вдарив!

По руці. Боліло! А ще дуже принизливо.

Що я не так зробила?

Трішки затрималась?»

Шелест сторінок...

«03.10.2017

Привіт, щоденнику. Я пробачила його. Знаю, що таке не пробачають, але він же МІЙ ЧОЛОВІК. Він мене любить.

Подарував мені величезний букет!»

Чоловік мугикав собі під ніс якусь мелодію та гортав сторінки.

«21.10.2017

Привіт, щоденнику. У сім’ї все налагодилось. Після того випадку Валерій став ще ніжніший до мене. Я намагаюсь відповідати йому взаємністю і зайвий раз не провокувати. Сама винна. Та й не вдарив він мене сильно. Так, лише ляснув по руці.

А подруги завелись: тікай від нього! Тобі треба тікати!

Добре радити, коли своїх чоловіків не мають! Аж довелось прикрикнути на них. Для мене сім’я на першому місці.

Ще й психотерапевтка за них. Прямо не каже, але натякає, щоб я подумала. Правду каже Валерій: вона радше хоче зруйнувати нашу сім’ю, ніж зберегти її та зробити ще кращою.

Я впевнена, що не помилилась у рішенні. Йду готувати вечерю, а то МІЙ ЧОЛОВІК скоро прийде з чергування.»

Вечірні сутінки захопили кімнату. Ні чоловік, ні метелик не поворухнулись. Лише у тиші перегорнулась сторінка.

«17.011.2017

Що...ен...нику...

Валерій знову вдарив! Цього разу по щоці. Заборонив спілкуватись з друзями! Скасував мої заняття з психотерапевткою! Сказав, що соціум мене зіпсував. Після сесії я переводжусь на за...очку!

А я лише хотіла відсвяткувати день студента. Випила, але не багато. Попередила, що затримаюсь. А він...

Я боюсь його! Цього разу він навіть не вибачався. Сказав, що заслужила. За що?»

— Заслужила, — чоловік підкреслив олівцем слово. — Напилась серед купи хтивих студентів. Я не міг більше зволікати. Все виходило з-під мого контролю.

«26.11.2017

Привіт, щоденнику. Останній раз Валерій бив мене три дні тому. Каже, поки я буду вести себе належним чином, він мене пальцем не вчепить. Мені страшно. Я спробувала не злити його. І поки що виходить.

Але мені дуже важко. Подруги зі мною не спілкуються. Психотерапевтки більше нема. Психіатр лише поновив приймання антидепресантів.

Валерій мене любить. Турбується про мене. Поки я любитиму його, він не скривдить.»

Чоловік облизав пересохлі губи. Поспішно глянув на наступні записи.

«05.12.2017

Знову вдарив! За пересмажену курку!»

«10.12.2017

Вдарив за дзвінок від одногрупника!»

«14.12.2017

Супроводжує мене на пари і забирає з них. Перевіряє телефон...»

«19.12.2017

Побив і назвав повією за п’ятірку автоматом з предмету молодого викладача...

Я більше так не можу!»

— Я не думав, що ти так швидко зламаєшся, — чоловік провів п’ятірнею по короткому волоссю. — Я ж усе контролював. Усе...

«16.01.2018

Привіт, щоденнику. Мені тяжко описати свій внутрішній стан. Валерій більше не б’є мене. Обіймає та хвалить, коли я його слухаюсь.

Я перевелась на заочне навчання. Тепер ще більше удома. Валерію це подобається.

Наче все добре, але я відчуваю внутрішнє спустошення. Ніби лялька у його руках. Коли захотів — їжа. Коли забажав — секс. Здається, я більше нічого не контролюю.

Знову з’явились думки про суїцид...»

Товстий палець почав відбивати незрозумілий ритм об палітурку блокнота.

«20.01.2018

Привіт, щоденнику. Мені сьогодні подзвонила Надя. Я була рада її почути.

Я не могла мовчати про свої проблеми в сім’ї. Я їй все розказала. Вона зрозуміла та підтримала.»

Свічка на тумбочці спалахнула ясніше.

«30.01.2018

Щоденнику! Він дізнався про наше таємне спілкування з Надею!

Розізлився. Побив. Забрав телефон.

Я хочу до Наді!

Навіть до мами!

У мене ще є шанс. Валерій не знає про квиток.

Або я втілюю план, або...»

Раптово метелик здійнявся вгору. Перед очима замиготіли картинки.

***

Я посеред спальні. Тиша напругою стукотить у скронях. Під ногами стілець, а на шиї мотузка.

От і кінець. Нарешті звільнення. Нарешті я щось контролюю.

Горизонт зображення розширяється. Переді мною дуло пістолета.

— Ти хотіла піти від мене, — чи то запитує, чи то стверджує Валерій.

— Ні, коханий. Ні, я лише, — щоками біжать сльози. — Я лише хотіла...

— Я знаю, що ти хотіла, — у його лівій руці мій щоденник. — Я все знаю. Знав давно.

— Ти... — мій голос тремтить.

— Тут усе контролюю я. Повір, я дуже не хотів, аби ти йшла. Але якщо обрала такий шлях, — він кивнув на мотузку. — Тоді я маю проконтролювати, аби ти все зробила правильно.

— Я не хочу. Будь ласка, Валерію.

— Пізно. По-іншому я вже тебе не відпущу. Не дозволю знову зробити мені боляче. Надто багато жінок розбивали мені серце. Обирай, — МІЙ ЧОЛОВІК звів курок, — самогубство чи вбивство?

— Убий мене! І сам сядеш!

— А це ще ми побачимо. Не забувай, де я працюю. Бах!

Я тріпнулась. Похитнулась. Нога зсунулась і перекинула стілець. Шию затягнув тугий вузол...

Останнє, що почула:

— Бувай...

***

Образ направленого дула досі застеляв комашиний погляд. Метелик смикнувся вбік. Дуло виявилось простягнутою долонею Валерія.

Ривок до вікна — зачинено. Зачинено!

Зверху лягла тінь. Удар! Біль розлився крихітним тільцем.

Валерій підняв щоденник і підчепив пальцями метелика.

— Як ти посміло споганити своєю присутністю мою кімнату? — біль пронизав крила. — Тепер будеш лише повзати. Бо я так сказав!