Літературне шоу «Супер Автор»

Ще один день і все закінчиться. Мені все одно не вистачить рішучості зізнатись.

Захмарене небо за вікном ідеально відповідає моєму настрою. У навушниках грає Хаята «Під дощем». Слухаю пісню та милуюся захопленою читанням масажисткою. На палітурці написано: «Квіти для Елджернона».

— Привіт, вибач, трішки спізнилась.

— Привіт, Катю, все добре, — усміхнулася мені Ірина, відставляючи книжку вбік. — Роздягайся, робоче місце вже готове.

Вона поправила золотисте волосся і граційно пройшла повз: висока, струнка, з підтягнутим тілом і лазуровими очима, що ніби два озерця, в яких хочеться потонути. У вухах досі лунало: «Разом станемо під дощем...»

Я роздягнулася до білизни й через хвилину вже лежала на масажному столику. Зауважила, як Ірина підпалює аромасвічку. Під легку музику вдихаю знайомий аромат лаванди та жасмину.

За вікном краплі забарабанили по карнизу. Львівські леви потонули у дощі, а масажний кабінет у напівтемряві.

— Цілий тиждень така погода, — пролунав голос Ірини наді мною.

Шкіри торкнулася її зволожена рука. Плавними рухами Ірина нанесла масажну олію по всій спині.

— Так, але я люблю дощ. Він мене розслабляє, дає можливість подумати над чимось, ніби зупиняє час.

— А мені краще думається, коли за вікном усе цвіте, співає, радіє. У житті й без того негативу вистачає.

— Так. Але по тобі й не скажеш, що ти часто стикаєшся з негативом. Ти завжди усміхнена, яскрава, так і світишся.

Перші рухи: плавні, теплі, ніжні. Легкі погладжування, що занурюють у стан напівдрімоти.

— Я ж на роботі. Як почну розказувати все, що мене турбує, клієнти порозбігаються.

Інтенсивність її рухів зросла: від погладжування шкіри до розтирання та розминання м’язів. Погладжування і знову розминання. Кожен дотик посилає імпульс по тілу, що змушує ледь помітно здригатись і забуватись у насолоді.

— Тобі взагалі ця робота подобається?

— Так, дуже, я на ній забуваю про проблеми. Як би не вона, я б давно вже з’їхала з глузду. Та й гроші заробляти для сина треба. Ти ж знаєш, що чоловіка у мене нема.

— Ох, — я підняла обличчя і заглянула їй в очі. — У тебе є син? Чому ти не сказала?

— Мої проблеми лише мої, — Ірина відвела погляд і м’яко опустила мою голову назад на кушетку. — Я звикла покладатися лише на себе.

Шум дощу за вікном стих, мовчали і ми. Потім я запитала:

— Колишній хоч якось допомагає?

— Перший рік допомагав. Далі створив нову сім’ю і все. Вже майже три роки не бачились.

Іра стала переді мною та нахилилась, аби промасажувати шию. Крізь м’яку пелену лаванди та жасмину долинув запах її парфумів: так солодко пахне лише вона.

— Ви довго були разом?

— Не знаю. Достатньо. Познайомилися ще коли я навчалася в університеті. Закохались, але в шлюбі прожили лише рік. Він пішов одразу після пологів.

— Не витримав батьківства?

— Можна і так сказати. Катю, — вона зупинилась. — Мій син має ДЦП.

Рухи продовжились. Повисло мовчання. Лише стукіт крапель, легке шарудіння одягу Ірини та комбінація запахів.

— Ти мені про це не говорила.

— А нащо. Це мої проблеми, у тебе своїх клопотів вистачає. Я зі всім справляюсь. Працюю, оплачую лікування, догляд, няню. У нього легка форма, є надія, що ми подужаємо хворобу.

— Тяжко, мабуть, все самій тягти.

— Я прийняла рішення, чоловік не підтримав. Наші шляхи розійшлись. Але тепер я не сама, у мене є Володя. Я вірю, що хвороба відступить.

— Володя, то син?

— Так. Чоловіка мені зараз точно не треба. Ресурсу не вистачить.

— Розумію.

— Та й кому я потрібна з хворою дитиною.

«Мені» — хотіла відповісти я, але натомість сказала:

— Комусь у цьому світі точно потрібна. Не зачиняй своє серце.

— Постараюсь, — завершальні рухи масажу. — Все. Полеж трохи, потім помалу підводься.

Я лежала й насолоджувалась останніми хвилинами з Ірою. Прийти на повторний курс я не зможу. Надто важко. Але їй доводиться терпіти значно більше.

— Дякую за масаж, — сказала я, вийшовши з-за ширми.

— Рада, що тобі сподобалось, — лагідно, як завжди, усміхнулась Іра.

Помалу, ніби в уповільненому кадрі, я застібала ґудзики на пальті. Занурена у свої думки: казати чи не казати? Ловила на собі погляд її блакитних очей, відводила власний і продовжувала зодягатись. Нічого не змінилось. Нащо їй, сильній і свідомій жінці двадцятидвохрічна подружка-лезбійка. Хоча б подружка, на щось більше годі очікувати. Але дружити з Ірою — це все одно, що різати собі вени. Стрибаєш у колодязі її очей, аби лише випірнути і знову заглибитись у біль нерозділеного кохання. Потрібно закінчувати з цим. Покину ці стіни і все. Більше не буде Ірини, лише приємні та водночас болючі спогади.

— Катю, — покликала мене Іра, коли я вже трималася за ручку дверей. — Сподіваюсь, у тебе вийде повторити курс масажу і ти вибереш мене.

Мені знову доводиться викручуватись і обманювати:

— Так. Постараюсь. Побачимо, як складуться обставини. Як тільки буде вільна хвилинка, одразу до тебе.

Я усміхнулась і отримала усмішку у відповідь. Прочиняю двері — це кінець. На вулиці злива, а у вухах голос Хаята, але під дощем ми не разом. Не разом...

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки автор впорався із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 2.08.2025 включно.