Літературне шоу «Супер Автор»

Санаторій

— Фортеця, це Санаторій. Сектор Ведмідь, ворожого руху не спостерігаємо, продовжуємо чергування, — втомлено промовив у гарнітуру Кухар, пильно вдивляючись в екран, поки пальці впевнено спрямовували джойстики пульта.

Здавалося, в очі насипали піску, а гірка несмачна кава, яку заварив Скіф, ледь допомагала триматися. Та й на смак була наче коти насцяли у банку з недопалками. Скоріше б уже долітати й чекати на ротацію.

— Санаторій, це Фортеця. Бачимо ваш стрім. Є зв’язок зі Змійкою?

— Мінус, Фортеця. Або вони ще далеко, або поза зоною радіо через рельєф. Тут все в клятих горбах.

— Плюс, Санаторій, повідомте, коли з’являться. Кінець зв’язку.

Спати завжди найбільше хотілося, коли небо починало сірішати. І як усю ніч каруселиш, то від брудно-сірих ландшафтів уже нудило. А світлі плямочки групи Змійки все не з’являлися на екрані.

— Ще п’ятнадцять хвилин і повертаюся, — Кухар ледь не звернув собі щелепу довгим позіханням, що перейшло у гарчання. — Батка теж втомилася.

— Готовий летіти, коли скажеш, — пробурмотів Скіф, жуючи сушене м’ясо.

— Мені теж дай, хоч щелепи рухатимуться, бо сраку вже зводить від сидіння.

Скіф протягнув побратиму пару шматків свинини й поклав до розкритого рота.

— Оте попереднє було смачнішим, — додав він, язиком виштовхуючи надокучливий шматок, що застряг між зубами. — Те, шо вінницькі волонтери присилали. Гостреньке таке, жирненьке. А це, бляха, наче берці жуєш. Тіко не так воня, як твої.

Попри розслаблені балачки, обидва бійці уважно слідкували за екраном, щоб не пропустити, коли Змійка потрапить на камеру. До повернення ще був час, але відсутність зв’язку трохи діяла на нерви.

Проте, якщо в ефірі не було кіпішу, то й зрадоньки ніякої не трапилося. Отже, хлопці мали з’явитися за планом з хвилини на хвилину.

— Чуєш, Кухарю, а пролети-но трохи північніше, зазирнімо, де там наші. Бо шось я тойво, нервую, коли довго мовчать.

Оператор дещо змістив сектор польоту, прочісуючи напрямок, з якого мала повертатися група розвідки. Кілька хвилин минуло в напруженому спостереженні, аж раптом нізвідкіля з’явилася біла цятка, за нею ще одна.

Кухар завис над ними та збільшив зум:

— А ось і вони, якщо це, звісно, вони.

— Шо там таке взагалі? Звідки вони вилізли? Це ярок такий чи шо? Можеш збоку облетіти? Ага, так. От хитродупі нишпорки. Я б таким яром не поліз. Біс його знає, шо там мо бути внизу.

— Шестеро, тож начебто це наші, — Кухар дочекався, поки вся група вилізе нагору та пунктирною вервечкою рушить у напрямку своїх позицій. — Зв’язок?

— Мінус.

Скіф не став викликати розвідників голосом, лише двічі клацнув тангентою, закликаючи їх вийти на зв’язок. Нічого, лише слабкі завади у сонних передранішніх сутінках.

— Дам їм кілька хвилин, — він почав жувати ще один шматок м’яса. — Мож, з пагорба десь маякнуть. — Давай поки шо ще раз глянемо далі за їхнім маршрутом, по колу.

— Угу. Готуй другий Мавік, бо у мене батка скоро того, — Кухар методично прочісував місцевість, — Стопе! Не зрозумів. А це в нас що? Бачиш цей рух? Зараз наближуся. Дві коробочки. Спитай у Фортеці, чи там може бути щось наше.

— Зараз. Бляха! Старлінк знову ліг. Ну ж бо, клята залізяка! Капець як невчасно.

— Скіфе, — напружено процідив Кухар, наблизившись до нових цілей, знизившись і максимально збільшивши зум, — це якась підарська броня. І вони зупиняються. Дідько, прямо по курсу Змійки.

Чоловіки вдивлялися в екран, намагаючись зрозуміти, що там відбувається. Але точно нічого файного.

— Шо вони роблять? — мимрив Скіф. — Я не розумію. Шось вивантажують. Скіко їх там? Штук десять?

— Та більше. Щось вони там збирають. Бляха. Не подобається мені це, геть не подобається. Може це й не засідка, але щойно Змійка вийде з-за зеленки, вони просто налетять на підарів. Набирай штаб.

— Старлінк ще лежить!

— Викликай по радєйкє. Давай, у нас кілька хвилин.

Поки дрон завис над ворожою позицією, Кухар підхопив рацію й став викликати розвідників. В сраку радіотишу!

— Змійка! Змійка! Це Санаторій. Відповідайте! Як чуєте? Прийом! Змійка! Бляха, Скіфе, вони не чують! Чи ще вимкнені. Змійка! Змійка! Це Санаторій. Відгукніться!

В цей час напарник намагався так само нервово достукатися до штабу батальйону:

— Фортеця, Фортеця, це Санаторій. Прийом! Фортеця! Фортеця! Як чуєте? О, трясця, нарешті. Фортеця, у нас впав Старлінк, не можемо зв’язатися з вами. Фортеця? А, так, добре. У нас дві ББМ і півтора десятка підарів акурат по курсу повернення Змійки. Схоже на Тигри. Так, уже вертаються. Йдуть прямо у засідку. Ні. То зробіть шось! Я єбу, бля, насипте туди мінометкою чи артою! Зараз кину вам кори. Шо? В якому сенсі немає засобів ураження в цьому районі? Друже, клич комбата. Та мені похуй, шо п’ята ранку! Нашу розвідку зараз зітруть, розумієш. Кілька хвилин — і їм усім пизда, чуваче! Я тебе прошу, зробіть шось! Ніц немає? Спостерігати? За чим, сука, спостерігати? Як Змійку переб’ють?!

Скіф кинув рацію на стіл і з диким гарчанням кілька разів ударив кулаком по грубим бревнам землянки:

— Підараси! Ненавиджу цю байдужість. Я б подивився, чи цей вилупок відповідав би «Спостерігайте. Кінець зв’язку!», якби там, у полі, зараз він був. Йобані штабні. Шо там Змійка? Мовчать? А підари шо там роблять? Це не засідка, вони якесь обладнання там мутять чи шо? РЕБ якийсь ставлять? Дідько, їх там дохуя. А наші…

Яскраві плямочки групи Змійки поступово просувалися, так і не вмикаючи рації. Їм залишалося піднятися, оминути великий пагорб і перетнути ще одне поле за посадкою, через яку вони не бачили небезпеку.

Зграйка вразливих світляків посеред холодної сірої імли. Світляків, які й не здогадувалися, що летіли прямо на вогонь.

— Скіфе, це повна срака, — Кухар повернувся до ворожої позиції та завис над ними, роздивляючись. — Там точно два кулемети, може, ще щось. О, Старлінк! Нарешті! Дзвони в штаб!

— Та вони вже відморозилися, «нема засобів».

— Бляха! У мене батки хвилин на десять. Жека, хто поруч є з FPVшників? Жало, так? Вони ж зовсім близько. Кого ми там знаємо? Згадуй, Женьок, давай.

— Цей, Чуб начебто. І тойво… Колотий? Чи як його там?

— Колотун, так! Вася. Пиши їм у Синій і в Зелений, дзвони, лови прямо зараз. А я буду на радєйкє наших викликати. Змійка! Змійка, це Санаторій! Прийом!

Скіф гарячково кидав повідомлення, намагаючись достукатися до суміжників. Їхня СПшка була лише в парі кілометрів на схід, тож це остання надія для хлопців зі Змійки. Давайте. Відповідайте. Хоч хтось. Бляха! Ну ж бо, чувачки. Дуже треба.

Скіф кинув погляд на екран. Надто багато клятих білих цяток крутилося навколо Тигрів. Колотун не відповідав. І в Сигналі, і у ВотсАпі — глухо. Аж раптом в Синьому обурено відповів заспаний голос Чуба. І Женя видав радісний клич, плескаючи по плечу Кухаря.

— Знаю, друже, знаю, шо п’ята ранку. Звиняй. Терміново потрібна ваша допомога. Буди своїх. Тут наша розвідка всліпу пре прямо у засідку. Два Тигри. Майже два десятки підарів. Ага, срака. Зв’язку ні, нема. Штаб? Та відморозились. Допоможіть, братику. Благаю. Скіко FPV? Чотири? Бляха, чотири — це вже хоч шось. Чубе, братечку, запускайте, я тобі зара лінку на стрім і кори кину, добре?

Він тремтячими пальцями відправив у Signal посилання на стрім і додав координати.

— Отримали? Добре. Та дохуя, я ж про шо. А наших шестеро. Не знаю. Хвилин п’ять-сім. Скіко вам летіти? Братику, давай швидше. Та, звісно! Ми вам не те шо дрони повернемо, ми вас на руках носити будем!

— Змійка! Це Санаторій! — кричав поруч у рацію Кухар. — Змійка! Чуєте мене?! Трясця! Та чому ж вони досі не врубили зв’язок? Змійка! Викликає Санаторій!

Скіф припав до екрана разом із Кухарем, спостерігаючи за ворожою позицією. Поки що без кіпішу, щось збирають, якісь залізяки чи що там у них.

— Кух, вони вже поруч. Бляха. Наші теж уже надто близько. Я не піднімаю другий Мавік поки шо, потримаєш ще? Шо, Чубе? Бачите вже? В’єбіть їм добряче, бо там за деревами вже наші. Слухай, єбаніть один дрін прямо зараз! Знаю, що сполохаєте! Але й наших попередите! Бо не встигнемо! Так! От як забігали, уйобки! Змійка зупинилася. Розосередилися. Спрацювало, трясця! Чубчику, братику, давай! Мочіть!

Скіф кричав у телефон, не відводячи очей від екрана, де білі цятки ворожої засідки зайняли позиції навкруги коробочок бронемашин.

— Так! Чубе! Підтверджую ураження одного Тигра. Бачу кілька двісті та триста. Де ваші пташки? На підльоті? Курва! Друга в молоко! Давайте! Ще одна бляшанка! Так! А, ні, хуй там, мінус! Тигр цілий. Бачу ще пару двісті. Підари тікають! Сідають у другий Тигр. Шкода, шо пташок ще нема. Двохсотих кинули. П’ятьох. Ні, один трьохсотий.

Женя радісно поплескав по плечу побратима:

— Кухарчук, повертай Мавіка, — і вже в телефон: — Чубчику, братику, ви зробили це! Врятували хлопців! З нас ціла купа ніштяків! Так, звісно, і чотири FPV, авжеж.

— Санаторій! Санаторій, це Змійка. Прийом. Що там за шум?

— Змійка, це Санаторій, — зітхнув Кухар, якого вже трусило після адреналіну. — Вже все добре, хлопці, повертайтеся. Ми вас супроводимо. Тільки не вимикайте рацію, гаразд?

— Плюс-плюс, Санаторій. Вирушаємо.