Літературне шоу «Супер Автор»

Портретист

— Готово, — сказав я та відійшов від портрета. — Фарби трішки підсохнуть, і ви зможете глянути на себе.

— Вері, я вже хочу. Останній раз замовляв портрет десять років тому. Цікаво наскільки змінився.

— Добре, дивіться. Я намагався відтворити все як є.

— Та знаю, що ти малюєш, як бачиш, — він обійшов мольберт і глянув на себе.

Спершу на його обличчі відобразилось здивування, а далі подив змінився на гнів.

— Що це, Вері?

— Це ви, — спокійно відповів я, склавши руки на грудях.

— Мені лише сорок, а тут я виглядаю як суворий, всім невдоволений дідуган. Звідки ця сивина? — він тикнув товстим пальцем у свій портрет.

— Повторюю, це ви. Я малюю те, що бачу.

— Казала дружина не йти до тебе. А я дурень, захотів підтримати злиденного портретиста.

— Мені не потрібна ваша жалість. Платіть за роботу, забирайте портрет і самі забирайтесь.

— Ти ще смієш грубити? Мені й даром не потрібен такий портрет! — він надів пальто та вийшов.

— Виродок, — виплюнув я йому услід. — Невдячний скнара!

Проте мої слова вдарились у зачинені двері. Ніхто не хоче бачити правду. Пройшло більше століття, а людство так і не засвоїло урок.

Покарання Акрас, богині краси, виявилось безпорадним проти людського марнославства та лицемірства. Позбавивши людей можливості бачити свої відображення у будь-чому, вона лише підняла на вершину художників. На портрети її прокляття не поширюється, чим людство і скористалось. Як тоді паничі та панянки вдивлялись у своє віддзеркалення, підживлюючи гординю, так і тепер вони вдивляються у власні портрети. І то не біда, що портретисти навмисно зображають їх красивішими, ніж насправді. Головне, що самолюбство задоволене.

Я глянув у вічі намальованому покидьку:

— За такий портрет ти б мав заплатити втричі більше від початкової суми. Він ще й абсолютно правдивий, а ти...

— Бідолашний невизнаний геній, — саркастично зауважила з порогу донька.

Мої руки затремтіли, передчуваючи чергову сварку.

Одіна кинула мені на стіл листа. Побачивши ім’я відправника, глянув у вічі доньці.

— Так, це з об’єднання. Читай.

Пробігся очима по тексту і застиг. Не вірив прочитаному.

— Батьку, — почала спокійно та твердо Одіна. — Столичні портретисти погодилися взяти мене під своє крило. Вони дадуть мені житло, допоможуть вибитись в люди.

— Використають, а потім викинуть, як сміття!

— Батьку, ти сам винен у всьому, що з тобою сталось. Це не означає, що зі мною так буде.

— Ти не маєш права зі мною так говорити!

— Ні! — спалахнувши, мов сірка, перебила вона. — Я маю право робити все, що захочу. Я не збираюсь повторювати долю мами.

— Одіно, ти розумієш, що цим вчинком зраджуєш цінності, які я в тебе закладав?

— Цим вчинком я виборюю собі шлях у світле майбутнє, яке ти не зміг мені дати через свої принципи, — вона дістала папірець. — Це останній квиток на сьогоднішній потяг до столиці.

— Я тебе не пускаю! Мама б зі мною погодилась.

— Ще раз згадаєш про маму, — вона стиснула кулаки. — Ти не маєш права навіть імені її називати. Вона померла через тебе!

У грудях усе стислось. Я приклав долоню до серця.

— Не перегравай. Я двічі не куплюся на це.

— Одіно, я не винен у її смерті!

Повисло мовчання. Донька глянула на єдине дзеркало навпроти столу.

— Ти також її бачиш? — тихо мовила вона. — Зв’язок надто сильний. Тату, — з її очей бризнули сльози: — скажи те саме відображенню мами! Скажи їй!

Милість Акрас — замість себе ми можемо побачити близьких серцю людей. Тих, з ким сильний емоційний зв’язок. На будь-якій відстані. Навіть за межею смерті.

— Бачу. І щодня прошу вибачення!

— Якщо вона тебе пробачить, то і я готова.

— Ти знаєш, що це не можливо. Зображення не говорять. Лише нагадують про найрідніших. Але якби вона могла, я впевнений, що пробачила б. Діміта мене любила.

— А ти її любив? То не любов, тату. То впивання її любов’ю без повернення!

Не дочекавшись моєї відповіді, Одіна побігла у свою кімнату. Я присів на ліжко у кутку майстерні та глянув у дзеркало.

Діміта. Прекрасна, як і вдень нашого знайомства. Золотисте волосся, тендітний стан, волошкові очі... Саме їх я полюбив.

Я запримітив її одразу. Вона ж ні, бо очі лише чарували, та не бачили.

Зате вона бачила мене справжнього. Любила. Таку любов я відчував лише від власної матері.

На мить відображення Діміти змінилось образом мами. Вона полюбила та прийняла першою. Вчила, що краса не у зовнішньому, а у тому, що всередині. Те саме рекла з усіх дзеркал світу Акрас, коли прокляла людство. Застерігала, але почули одиниці.

Далі її любов та підтримку перейняла дружина. Не зважаючи на злидні, Діміта ні разу не звинуватила мене.

Після народження Одіни почалось незворотне. Грошей бракувало на все. У мене була лише сім’я та переконання: я роблю все правильно.

Я потягнувся за пляшкою найдешевшого рому. Упиваюсь зараз ним, як колись твоєю любов’ю, Діміто. Глянув на зображення:

— Вибач. Я не був гідний твоєї любові. Я не зміг вберегти тебе від тяжкої роботи, хвороби та смерті.

За вікном насувались сутінки. Разом із ними починався дрібний дощ.

У кімнату зайшла Одіна. В руках вона тримала мольберт.

— Батьку, — в її очах досі стояли сльози. — Я давно хотіла це зробити. Мама, на жаль, не могла себе побачити, але ти...

— Ні! — різко вигукнув я, зістрибуючи з ліжка.

— Всіх змушуєш побачити себе, а сам не хочеш? — розлютилась Одіна. — То в цьому полягають твої цінності? Ти нічим не кращий за тих інших портретистів!

— Закрий свого рота!

Гнів. Біль у грудях. Долоня сама здійнялась і опустилась на щоку доньки. Вона закричала, впустила мольберт і затулила обличчя руками.

— Вибач, — я спробував її заспокоїти.

— Відійди! Не підходь! — Одіна відсахнулася від мене, наче від дикого звіра. — Я тебе ненавиджу!

Її слова цвяхами застрягали мені в серці.

— Твої безглузді принципи загнали маму в могилу! Якби ти малював як усі, у нас були б гроші. Але ні, ти хотів слідувати волі Акрас!

— Одіно...

— Я ще не закінчила! Ти кажеш, що портретисти підживлюють самолюбство? А для когось це дарунок радості. Побачити себе трішки кращим, ніж ти є. Всі знають, що це омана, але хоча б на мить хочеться полюбити себе. Особливо тим, кому бракує любові.

— Це самообман! Потрібно приймати себе яким є, а не гнатися за ідеалом!

— Так? Тоді дивись і приймай! Це ти!

Я заплющив очі.

— Ти жалюгідний! В інших найменший недолік розгледиш, а на свої поглянути сміливості не вистачає. Я йду! — вона оскаженіло смикнула за клямку. — Ненавиджу!

Двері з гуркотом зачинилися.

Я знесилено опустив голову. Руки тремтіли від емоційної напруги. Погляд ковзнув по поверхні портрета. Щось всередині обірвалось.

— Жалюгідний, — безвольно шепотіли вуста.

Дивився на себе й бачив немічного старця. Згорблений, з непропорційно довгими руками, із сивиною довкола залисини замість каштанових кучерів.

Сірі очі, які колись мама називала двома карамельками, зморщена шкіра, кирпатий ніс, кістляве обличчя, як у мерця.

— Не вірю, — я відступив назад.

У голові паморочилось. У скронях лунали насмішки однокласників:

«Вері, Вері, вдарся мордою об двері!»

«Може-може це тобі допоможе...»

Наперебій цьому голос мами:

«Ти дуже гарний, Вері. Найкращий. Не слухай, що ті невігласи говорять...»

Хто брехав?

Я опустився на ліжко. Залпом допив решту рому та ввіп’явся поглядом у відображення:

— Мамо! Нащо?

Ні! Це я сам себе обманював усе життя!

Погляди перехожих говорили мені, але я не хотів помічати. Лише погляд Діміти не мав у собі тієї відрази. За це я її любив. За те, що вона любила мене.

Сльози котилися щоками, змішувалися на губах із присмаком рому.

— Пробач, Діміто, — впав на коліна перед дзеркалом, наче перед іконою. — Пробач!

Руки підігнулись, і я лобом ударив об підлогу:

— Пробач. Ти любила мене, а я не зміг.

Стукотіння у скронях посилилось. Нудота стиснула горло.

Осінь забрала у мене всіх, хто колись мене любив. Не ідеального, з недоліками, але любили. А я...

Знову удари головою об підлогу. За всіх, кого недолюбив.

Мені дарували можливість змальовувати прекрасне, а я сам перетворив її на своє прокляття. Зображав лише найгірше, не помічаючи найкращого. Навіщо тоді дар?

Вже три постаті стояли переді мною. Стояли та нагадували:

«Жалюгідний...»

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки автор впорався із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 13.09.2025 включно.