Літературне шоу «Супер Автор»

(Легенда про Вія – слов’янський фольклор)

19:38. Курсор блимає в кутку екрана. Повітря в Інституті археології густе: пилюка, стара фарба та змучена флуоресцентна лампа над головою. Шоста година досліджень… або сьома. Неважливо. Тут час перестає існувати, лишаючи по собі шурхіт сторінок, свист кулера і якесь глухе відлуння — ніби підлога під ногами дихає.

Робота на тему: «Символіка трипільської кераміки в контексті дохристиянських вірувань Полісся» обіцяла бути амбітною. А натомість трухляві звіти, таблички без змісту й давно забуті легенди. Я вже подумки проклинала себе за вибір теми, аж поки не блимнув файл: ver/na_23x.aud. Не пригадую, щоб бачила його раніше. Архів оновлювався недавно, але це... інше.

Клацаю мишкою. Спершу — тиша. Потім шерех, ніби хтось змішує гравій із водою. У голові гучнішає пульс. Хотіла вже вимкнути, як раптом… жіночий голос. Звучить старослов’янською:

“Не возложать мя в посагъ, ни носять на длани, иже не вопросиша воля моя. Возжелаша богиню — и забиша, яко всяка богиня има тьмную страну. “

Шлунок скрутило в клубок, мов у дулю. Я списала це на третю чашку кави.

Поруч із файлом прикріплений ще один: спадок_реянів.txt.

Реконструкція? Фрагмент з фентезійного рукопису? Хтось із колег вирішив пожартувати? Але ні. Текст написаний надто майстерно, ніби якийсь божевільний академік чи архівіст, взяв інтерв’ю. Але у кого?

Читаю.

“Я — Варена, дочка берегині з роду Реянів, народу, що жив поміж лісом і степом, коли ще не було кордонів, тільки спіралі на глині й співи землі. Я чула землю. Не метафорично, а справді чула її стогін, тріск, подихи. Дотиком до глини передбачала зсуви, пошепки зупиняла джерела. Після моїх пісень ішов дощ, якщо небо було мертвим.

Про мою силу дізналися в Агреї. (Примітка: поселення, яке, за сучасною картою, лежить десь під Олевськом.) Тамтешній ватаг Гелрон викрав мене, повіривши пророцтву старих жерців: «Вона змусить камінь родити».

Ніч, коли Оленячий місяць був у повні, Агрея палала святковими огнищами. Обряд зґвалтування, замаскований під шлюбний союз з духом родючості, відбувався під пісні жерців у глиняних масках.

Моє розпатлане волосся, мов пір’я степового орла, спадало на плечі. Золоте… поки не торкнулося землі. І тоді… враз почорніло. Під ногами здригнувся жертовний мак, перемішаний з глиною, мов те місце стало раною. Коли возлягання нарешті скінчилося, Гелрон вивів мене з шатра, як трофей.

Натовп здіймаючи руки до неба, викрикував ім’я дружини ватага. Моє ім’я. А я стояла та чекала. І от коли перші промені сонця прокололи обрій, почала шепотіти. Слова губилися в повітрі, але щось… відгукнулося. Спершу долину затягнуло густим туманом. Жерці прийняли це за благодатний знак і плеснули у багаття крові бика.

Здійнявся вітер. Небо почорніло. Гримнуло. А з-під моїх босих ніг, з-під землі вирвалося щось первісне, як холодний подих смерті. Гончарні вироби тріскались. Вино поїло спраглу землю. Люди несамовито кричали та падали долілиць. Я все чекала, допоки Гелрон не впав мертвим.

І тоді прийшла тиша. Така, що заповзає під ребра і не дає дихати.

Долина вкрилася високою травою. Так, ніби росла тут завжди. Агрея зникла. Безслідно. Лише три випалені кола тліли під моїми ногами. Земля досі дихала жаром.”

Від автора:

Відтоді її назвали Вієм. Або Війкою. Місцеві й донині розповідають, що бачать її, коли гроза затягує небо — між першим спалахом блискавки й громом, що не встиг відповісти.

Що за фігня?

Пальці судомно стискають мишку. Згадую фрагмент кераміки з Ржищева, який досліджувала минулого тижня. На звороті уламка ті самі кола. Я вважала їх звичайним символом вічного руху. Тепер не впевнена.

Починаю шукати метадані файлу. Хто автор? Звідки? Але сервер, де він був збережений, згорів у жовтні 2023. Жодних слідів. Прикро.

Виходить, що ми помилялись? Вій — то жінка, яку спаплюжили. І всі ті казочки та легенди про монстра з віями, що вбиває поглядом… нісенітниці?!

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки авторка впоралася із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 18.07.2025 включно.