Літературне шоу «Супер Автор»

Колись чаклування вважалося звичною справою. Ледь не кожен другий міг перетворити воду на вино чи окрайцем хліба нагодувати натовп. Тож люди майже не переймалися обробітком землі або вирощуванням худоби. Бо навіщо проливати сім потів, якщо і хліб, і до хліба можна отримати порухом руки: вжух! — і ти, ситий та задоволений, лежиш горілиць та рахуєш зорі на нічному небі.

Втім, останнє насправді не віталося. Бо чаклування та споглядання неба — хоч нічного, хоч денного, — вважалися несумісними.

— Блакить з пухнастими хмарками або всіяна зірками небесна ковдра спокушає, манить примарними пишнотами, — схиливши голову, не раз перед парафіянами повторював настоятель Храму Темного місяця. — Але боги дарували нам чародійство не просто так: натомість люди повинні забути про небеса, не зазіхати на їхню красу. Тож чи слід бажати кращого, дратувати дарителів? Тільки невдячні істоти здатні зміняти золоту синицю чаклунства на недосяжного журавля, котрого ніхто й описати не зможе. І тим, хто не вміє чаклувати, також не варто оскверняти руку, що годує, мріями про непоясниме, химерне…

Люди, схиливши голови, мовчки слухали ті слова. Й лише одного разу якийсь дурень, не подумавши, поцікавився:

— А звідки ви знаєте про колір неба, пухнастість хмар і схожість зоряного шатра та ковдри?

На що управитель Храму негайно нарік бовдура недовірком:

— Таке спитати може лише нікчемність, котра замість віри переймається огидними шмарклями надуманих почуттів, — не піднімаючи голови, прогарчав настоятель.

Люди теж зашикали зухвальця і змусили схилитися ще нижче. Бо їх так виховали: не підіймати голови, дякувати за їжу, даровану чаклунами. І не сміятися. Бо сміх, як і споглядання неба, вважався великим гріхом: навіть невинні хихоньки могли завадити чаклуванню, повести його в небажаному напрямку.

Отак усі й жили: бачили тільки порохняву під своїми огрубілими ступнями, харчувалися об’їдками з чаклунських столів та тремтіли від просякнутих темрявою слів настоятеля Храму.

А потім з’явилася та, котра не стала коритися встановленим правилам…

Гафійка — таке ім’я дали дівчинці про народженні, — змалку була знаною реготухою. Чаклуни не раз говорили матері:

— Приструніть своє чадо! Бо колись накличе вона біду на всіх нас.

Перелякана жінка намагалася втихомирити дочку: і рота їй ганчіркою затикала; і камінь до шиї прив’язувала, аби дівча не дивилось угору; і в хаті замикала, щоб своїм сміхом не тривожила чаклунів.

Утім, усі ті зусилля були марними: Гафійка ганчірку випльовувала, камінь скидала й утікала з дому, щоб десь на лугу розглядати хмарки:

— Ота схожа на дерево, — шепотіла собі. — А та на метелика. А ця настоятеля нагадує: зігнутого, похмурого, але кумедного.

І Гафійка заливалася реготом, від якого здригалися чаклуни в селі — так голосно той сміх звучав.

Поки дівчинка була малою, то її вибрики ще терпіли. Та коли підросла й стала навмисне заважати чаклуванню — її це, бачте, забавляло, — настоятель наказав матері привести Гафійку в Храм, щоб там привселюдно поговорити з нею.

Дівчина й не противилася, мовчки потупцяла за матір’ю.

А в Храмі яблуку ніде було впасти — всі бажали послухати, як повчатимуть знану галабурдницю.

— Добре, що прийшла, — настоятель усміхався: якщо бешкетниця дослухалася до його прохання, то вже тут він зробить усе можливе, аби направити її на шлях істини. — Чому раніше не заходила? Ми завжди раді…

— Та я прийшла, щоб відчепилися, — не дала договорити Гафійка. — І якщо гадаєте, що відвідуватиму ваші зборища, то мушу засмутити: слухати дурню про заборону споглядання неба не буду.

Гомін пробігся парафіянами.

— Як ти смієш у Храмі казати таке! — підвищив голос ошелешений настоятель. — Темний місяць покарає тебе за це!

— І як? — Гафійка посміхалася. — Не світитиме у вікно чи що? Не знаю, чи це він скарав, чи ви самі з глузду з'їхали, позбавивши себе приємності милуватися хмарками, але навіщо було відбирати у своїх дітей не тільки дитинство, а й майбутнє? Заради сумнівного пійла, яке вважаєте вином, чи окрайця, що й хлібом назвати важко, самохіть гнетеся до землі. Та краще б у полі горбилися й тоді проста вода вам здавалася б медом. Ви ж на свиней схожі стали! Ті теж не можуть подивитися угору, зате на противагу вам уміють радіти життю. Чули, як сміються поросята, коли їм лоскочуть животи?

Гафійка на мить замовкла, натомість обізвався настоятель:

— Що ти верзеш? За такі слова відправляють на шибеницю!

Дівчина несподівано зареготала:

— А вам то що з того? Ви ж не побачите мого конання — бо голову підняти важко буде. І на багаття через це не пошлете. Ото хіба що втопити можете, бо там…

— Вто-пи-ти! Вто-пи-ти! — несподівано загарчала юрба, скоса поглядаючи на дівчину.

— І хто мене тягнув за язика? — зашепотіла собі Гафійка, дивлячись на перекошені від злості обличчя парафіян: — Але й тут ви собі нашкодите, — оговтавшись, додала, перекрикуючи гул натовпу. — Бо раптом та напасть, яку мені приписуєте, у воді розчиниться. Уявляєте, яке з неї вино вийде?

Галас після цих слів поволі стих, а Гафійка вчергове розсміялася:

— І ви хочете, щоб я стала схожою на вас — обдурених ось такими настоятелями? Вони, схоже, змалку не отримали свою частку любові, не бачили нічого хорошого, тож тепер злість, яку накопичили, вливають у ваші душі. Їм невтямки, що світ складається не лише із сяйва Темного місяця. Існує багато інших прекрасних речей, які вони не бачать і тому не можуть показати вам…

— Богохульниця! Замовкни негайно! — червоний від злості настоятель замахнувся кулаком на дівчину, але в останню мить здригнувся, опустив руку:

— Слухайте всі! — гучний голос управителя Храму тремтів. — Щойно я отримав чергове одкровення від Темного місяця: аби не брати гріх на душу, але все одно позбутися невиправної порушниці спокою, слід позбавити її права жити поруч з нами.

Юрба після цих слів загуділа. Гафійка ж мовчки озирала згорблених людей та посміхалася. А потім спохмурніла — побачила матір, з очей котрої котилися сльози.

— Хоч попрощатися з ріднею дасте? — спитала неголосно.

— Звісно — ми ж не бузувіри. Але до світанку щоб залишила село. Бо інакше… — і настоятель, стиснувши кулаки, замовк…

Після третіх півнів Гафійка з мамою вийшли на стежку, що вела до лісу.

— Не плачте, не треба! — дівчина заспокоювала, а в самої клубок підступав до горла. — Все одно життя тут мені не буде. Бережіть себе! А я не пропаду — чи вам не знати.

Гафійка обійняла маму й, не обертаючись, попрямувала до лісу.

А там її перестріли згорблені тіні, в яких дівчина впізнала вчорашніх парафіян.

— Чого вам треба? — Гафійка насторожилася.

— Ми… цейво… — озвався жіночий голос. — Всю ніч міркували над твоїми словами й вирішили, що їм з тобою буде краще, — жінка виштовхала наперед малюка: — Ми не хочемо своїм дітям нашої долі, тому просимо взяти їх із собою, — додала насамкінець.

— Та ви показилися чи що? — Гафійка дивилась, як із темряви виходять маленькі тіні. — Замість того, щоб взятися за розум і не слухати настоятеля та чаклунів, дурнею страждаєте. У мене самої молоко на губах не обсохло — куди ще за ними дивитися?

— Нам вже не змінитись, а ти дівка бойова, ти зможеш їх виростити. Та й помічники в тебе будуть, — жінка кивнула на дітей, серед яких виділялися знайомі силуети Гафійчиних однолітків.

— Але ж… Та я ж… Ох, люди, люди! — і дівчина, обхопивши руками голову, опустилася на траву…

***

Гафійка таки забрала малечу із собою. Довгий час про вигнаницю не було жодної звістки, а потім поширилися чутки, що в глушині з’явилося поселення без чаклунів, у якому не заборонялося сміятись і споглядати небо .

Потроху Гафійчина громада збільшувалася й зрештою сміх став лунати і в інших місцях. Через це чаклування повсюдно звелося нанівець і згодом чародії залишилися хіба що десь поодаль від людей.

Настоятель після тих подій, схоже, втратив розум — посеред промови міг замовкнути, щоб опісля пробубоніти незрозуміле:

— І звідки вона все те знала по мене?

Його Храм потроху втрачав свій вплив, аж поки не зник разом із чаклуванням. Утім, подекуди похмурі, згорблені люди зустрічаються й нині. Тож, можливо, вчення ображеного на життя настоятеля й досі отруює уми довірливих слухачів…

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки автор впорався із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 13.09.2025 включно.