Літературне шоу «Супер Автор»

Коли мені випадає нічна зміна, я зазвичай одягаю вільне худі з капюшоном, намагаючись бути непомітною.

Того вечора ліфт поволі тягнувся донизу. В моїх навушників для бадьорості дзвеніли «Led Zeppelin». Та настрій був, радше, медитативний. На восьмому поверсі лампочка сповістила про додаткових пасажирів. До ліфта зайшов високий хлопець з наплічником у руці. Обличчя розпашіле, збентежене. Позаду нього простяглася рука, гальмуючи двері, що вже зачинялись, і заскочила жінка в халаті та пухнастих капцях. Цих сусідів я бачила вперше. За його дратівливим «Ма» не складно було здогадатися, хто вони одне одному. Вона глипнула в мій бік, полегшено зітхнула і почала:

— МИроне! Я…

— Ма! Перестань! Я вирішив, і най так буде, — він нервово прибрав пасмо з чола, струсив головою, вивільнивши з під каптура водоспад темного волосся. Інша рука стисла лямку наплічника.

Я мимоволі замилувалася його досконалими рисами і ладною поставою, проте поспіхом опустила очі, щоб не заважати розмові. Музику стишила.

— Але ж, Мироне! — жінка хапнула повітря для продовження тиради.

В ту мить кабіною ліфта шарпнуло, заскавчали гальма, згори долинуло ламке «тук-тук» і ми зупинилися. Мирон вилаявся і затарабанив долонями по панелі управління. Мати вперлася кулаками в боки і задоволено гмикнула:

— Клас! Навіть механіка знає, що нам треба поговорити.

— Я запізнююсь! Ти не розумієш. Агов! Нас хтось чує! — його погляд ковзнув стінами в пошуках важеля для звільнення. Брови полізли догори, бгаючи розпачем бездоганну шкіру.

Я натисла кнопку виклику диспетчера. У динаміку зашипіло, засвистіло й нарешті прорізалося знудженим:

— Є хтось в кабіні? Ви застрягли? Кажіть, що там у вас?

Я стисло описала ситуацію. Мирон нахилився до мікрофона і заволав:

— Мені терміново потрібно вийти! Відчиніть двері! Я не можу спізнитися!

— Чоловіче любий, я зараз перезавантажу ліфт і, сподіваюсь, він піде. Тре зачекати. Хвилин п’єть, — в тому голосі вчувалися нотки злорадства, адже ми зараз були як ті миші в пастці і повністю залежали від того, чи механізм ліфта спрацює після тих дій диспетчерки.

Світло згасло. Хлопець витяг телефон і засвітив ліхтариком. З тіні вийшла мати:

— Мирчику, послухай, — її рука лагідно лягла на його передпліччя. — Я давно хотіла сказати… Ти можеш не погоджуватись, можеш сперечатись і робити як тобі завгодно, але я на твоєму боці, — її очі невідривно стежили за швидким рухом його зіниць.

Він відсахнувся в бік. Її рука повисла в тому місці, де щойно торкалася сина. Вона опустила голову, напружено мружачи повіки.

— Добре. Хочеш піти? Твоє право, — слова вилітали з її уст, немов важкі краплі посеред зливи.

— Стій, мамо! Я знаю, що ти скажеш далі. Я — такий-сякий дармоїд, недоладний, не пристосований до життя, за день-два повернусь з підібганим хвостом, так?

Світло ввімкнулося. Заскімлили механізми. Кабіною труснуло, але вона не зрушила з місця.

— Що там у вас відбувається? — поцікавилися з рипливого динаміка.

— Ви маєте мені компенсувати моє запізнення! Я напишу скаргу! Ви чуєте! — Мирон кричав так, немов усі ці маніпулятивні слова могли змусити масивний механізм рухатись.

— Далі шо? — зіронізувала диспетчерка.

Хлопець тяжко видихнув, певно, не очікував, що хтось може не зважати на дурні погрози.

— Ліфт не рухається. Тут задушливо!

— Спробуйте відчинити двери сами. Я вимкну ліфт, а ви розтягуйте в бОки — тепер у тому голосі було більше співчуття і тривоги.

— Там стіна. Ми між поверхами.

— Ждіт на механіка. За годину мо’ буде.

Мирон було знову спробував вилаятися, але динамік пискнув і припинив скреготати. Він кинув наплічник між двері для протягу повітря і витягнув цигарку.

— З вашого дозволу? — кинув у мій бік.

Я знизала плечима на ті манірності. Мати присіла в кутку, склала долоні перед вустами і монотонно заговорила:

— Синку, я багато тобі пробачала. Я мовчала, коли ти завів серпентарій. А як ті гади повтікали з кліток, мені довелось викликати бригаду зачистки, — хлопець скривився у болісній міні. — Коли ти розмалював різними чудиськами свої двері й усі стіни в коридорі, я не чіпала те, пам'ятаєш? Лише за півроку я перефарбувала двері і переклеїла шпалери, — він було підняв руку у запереченні. — Ні! Зачекай. Я все скажу. От тепер, коли ти поцупив гроші з гаманця Віктора…

— Що? Ти хочеш сказати, що я краду в твого мужика? Ти зовсім? — він постукав пальцем по скроні.

— Але ж звідки у тебе ті речі? Телефон? Ці... — вона кивнула на кросівки.

При світлі ліхтарика, важко було розбачити кольори, але я підсвідомо відчула, як налилася червоним вся шкіра Мирона. Він підскочив до виступу зовнішньої стіни, де виднівся просвіт у під'їзд. Схопився за край і копнув зі всієї сили стелю ліфта. Кабіну гойднуло… і вона зрушила. Мирон ледь встиг витягти наплічник. Його кинуло в інший кут. Двері зачинилися і ми стрімко понеслися донизу.

На першому поверсі Мирон схилився над матір'ю, що закрила голову руками й тихо схлипувала.

— Я заробляю! Ти не вірила в мене. А я малюю. Набиваю круті тату, і мені за це платять. Пробач, мам. Просто відпусти…

Я нишком оминула їх і побігла на зміну.

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки авторка впоралася із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 2.08.2025 включно.