Літературне шоу «Супер Автор»

В кабінет зазирнув сержант:

— Пане майоре, баба Галя побила лікаря. Ось цим, — показав у руці ласти.

— Де вона? — чоловік за столом відклав папери, що читав.

— З потерпілим в коридорі.

— Заводь обох…

— Бабо Галю, чого це ви так? — майор дивився на жінку.

— Він до мене приставав, — бабця супилася.

— Не було такого! — заперечив молодик у білому халаті. — Я збирався робити огляд.

— Ага, ага, розказуй! — баба Галя примружилася. — Наче я ніколи огляду не проходила.

— Тихо! — майор ляснув долонею по столу. — Розповідайте по черзі. Кажіть, — кивнув лікарю. — Але коротко.

— Мене попросили замінити терапевта, що захворів, — почав молодик. — Я саме заповнював картку попереднього відвідувача, як зайшла ця громадянка, — кивнув на бабцю: — Краєм ока я помітив, що вона якось дивно пересувається: шльоп, шльоп, шльоп. Втім, не звернув на це уваги. Не відвертаючись, спитав, на що скаржиться. Відповіла, що в грудях пече. Сказав роздягатися. Гадав, що сяде, а їй чомусь лягти закортіло. Я дописав, вийшов із-за столу й перечепився об ці, — молодик вказав на ласти. — Не втримався на ногах і впав на пацієнтку. Я зразу вибачився, а вона заволала: «Що ви собі дозволяєте!» А потім схопила ласти, вперіщила по обличчю. Ось, — лікар вказав на червону щоку: — Довелося кликати на допомогу. Добре, що ваші хлопці швидко прибули.

— Ох, і наговорив же! — посміхнулася бабця. — Усе не так було. Іван, зять, колись по секрету розповів, що існує негласне правило: ті, хто в поліклініках замість бахіл одягають ласти, проходять до лікаря без черги. А зять брехати не буде — він якогось там начальника возить.

От у мене зранку в грудях закололо й згадала ту розмову. Дістала з полиці ласти й потупцяла в поліклініку. Перед входом натягнула їх на ноги. Зайшла й дійсно — мене всюди пропускати стали. Біля кабінету якась фіфа спробувала затримати, та я лиш зиркнула на неї й вона відступила.

В кабінеті лікар щось писав. Не відвертаючись, спитав, що турбує. Сказав роздягатися, а настільки — не уточнив. Я вляглася — щоб зручніше було оглядати. Лікар же вийшов із-за столу й накинувся на мене. Я відштовхнула його, а він кричати почав, поліцію викликав. Та воно й добре — розберіться, покарайте, аби знав, як на людей кидатися.

— Гаразд. Пройдіть з Петренком — він запише ваші слова, — майор вказав на двері.

Бабця із сержантом вийшли. Майор зітхнув, глянув на молодика:

— Ви тут, мабуть, новенький? Розумієте, баба Галя самотня: торік ракета вбила її дочку з онуками, а зять пропав безвісти під Бахмутом. Вона після цього з глузду з’їхала — ніби нормальна, та, бува, щось як утне. Звісно, ви можете подати заяву. А можете передумати, — майор замовк.

— Я не знав, — знітився молодик. — А чому її не відправили до лікарні?

— Я ж кажу: вона тиха, нікому не шкодила. До сьогодні. То як, заявлятимете?

— Ні, я все розумію.

— От і добре.

Лікар пішов. Майор знову взяв папери і тут у двері заглянула баба Галя:

— Пане начальнику, а мені ласти повернуть? Бо страх як не хочеться в чергах стояти. Зять, бачите, не збрехав — вони таки допомагають.

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки автор впорався із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 5.07.2025 включно.