Літературне шоу «Супер Автор»

Макс отямився від того, що нестерпно боліла голова. Хлопець поволі розплющив очі й найперше побачив сірі бетонні стіни. Під однією з них лежав сивочолий чоловік, одягнений в теніску та шорти. В дальньому кутку на підлозі скрутилася калачиком худорлява білявка в топі та лосинах. І Макс, і дівчина з чоловіком були босі.

Невелика кімната, в якій вони знаходилися, не мала ні вікон, ні дверей. Світло, здавалося, лилося з прозорого ящика у центрі стелі, в котрому висів протигаз і таймер зворотного відліку.

00:59:17… 00:59:16… 00:59:15 — блимав часомір.

— Що за дурня? — прошепотів Макс. — Випустіть нас! — прокричав і згадав, що у фільмах зі схожою обстановкою крики не мали наслідків: — Агов! — додав уже тихіше й помітив, що сивочолий заворушився.

Хлопець підповз до нього, затермосив:

— Де ми? Чому нас запроторили сюди?

— Не кричи! — сивочолий відбив Максову руку, схопився за голову.

«Що це за кам’яний мішок? Чому блимає часомір? Що то за трубки стирчать зі стелі? І для чого там протигаз?» — питання в голові хлопця з’являлися одне за одним.

— Гей! — Макс знову торкнувся сивочолого. — Як гадаєте, навіщо тут висить оте? — хлопець вказав на стелю. — Невже нас хочуть отруїти якимось газом? Скажіть, що це розіграш?

Сивочолий подивився угору й зненацька засміявся.

— Ви чого? — Макс відсахнувся: не вистачало ще божевільного поруч. Потім глянув на дівчину, яка вже всілася біля стіни й також трималася за голову.

Хлопець підсунувся до неї:

— Я підсажу тебе, ти схопиш протигаз, а як час вийде — ми по черзі дихатимемо, — прошепотів.

Білявка, здавалося, не розуміла, що їй кажуть — дивилася на Макса й мовчала.

— Гей, ти чула мене? — хлопець торкнувся плеча дівчини, але та шарпнулася й почала пальцями показувати якісь фігури.

— То ти німа?! — вигукнув Макс.

Сивочолий після цих слів зареготав. Хлопця дратував і недоречний сміх, і те, що дівчина, схоже, глуха й не вміє говорити. Та насамперед бісила невідомість, безпорадність, неможливість контролювати ситуацію.

— Чого ти регочеш, придурку? — захотілося вдарити сивочолого, але Макс розумів, що це ситуацію не змінить.

Хлопець охопив голову руками й забурмотів:

— Повинен бути вихід! Це не насправжки, це мені сниться.

Але усвідомлення, що це таки реальність, змусила закричати:

— А-а-а!

Дівчина від того крику перелякано відсунулася в куток. Сивочолий замовк і лише посміхався, дивлячись на хлопця.

А той зрештою видихнув, заплющив очі й якусь мить сидів нерухомо. Затим зиркнув на сивочолого:

— Ти ж розумієш, що ми, можливо, тут помремо?

— І що? Всі там будемо. То чому не зараз? — тихо відповів чоловік.

— Ти що, хворий? — скривився Макс. — Якщо тобі набридло життя, то я лише увійшов у смак.

— Гадаєш, я не зрозумів твій намір? Та навіть якби погодився з ним — до стелі так просто не дістати. Хіба ти втримав би нас із дівчиною, аби узяти протигаз? — продовжив сивочолий. — Чи потім поділився б ним? І так, я хворий, мені втрачати нічого. Тому не підіграватиму тобі.

Макс скреготнув зубами й подивився на таймер — часу залишалося все менше.

— Послухай сюди, — хлопець знову підсів до білявки. — Я підсажу тебе й ти схопиш протигаз.

Макс говорив і показував на стелю, собі на плечі, на дівчину.

— А потім ми по черзі дихатимемо, — притулив долоню до носа, гучно вдихнув-видихнув. — Зрозуміла?

Перелякана білявка кивнула. Макс підвівся, підставив руки й коли дівчина ступила на них, підняв її. Білявка вхопилася за Максову чуприну, поставила ноги йому на плечі й спробувала випрямитися. Але захиталася й гепнулася на підлогу — Макс не встиг її впіймати.

— Спробуй ще, — хлопець потирав лоба: дівчина, коли падала, добряче смикнула його за чуба.

Але білявка заперечливо похитала головою й відповзла в куток.

— Ви що, готові здатися? — Макс ледь не кричав. — Чи боїтеся, що відберу у вас протигаз?

Думка про марність зусиль — бажаний об'єкт здавався недосяжним, — змусила посміхнутися:

— І правильно боїтеся! Я сам дістану його! І виживу! І спостерігатиму, як ви конатимете в муках!

Макс зняв із себе джинси й футболку, скрутив їх у клубок та жбурнув ним у протигаз. Перша спроба була невдалою — згорток не долетів. Хлопець шбурнув його сильніше, але схибив.

— Ще є десять хвилин, — бурмотів Макс, вчергове кидаючи пакунок.

А той у повітрі несподівано розмотався — джинси упали на підлогу, футболка ж дивним чином зачепилася за коробку на стелі.

Макс із роззявленим ротом завмер посеред кімнати. Сивочолий мовчки посміхнувся, зітхнув й став знімати із себе шорти та теніску.

— Можеш протигазом не ділитися, — простягнув хлопцеві. — Хіба що з дівчиною.

Макс вклав одяг сивочолого у свої джинси, зав’язав штанини й продовжив уперто кидати догори той згорток. Але безрезультатно.

В останню хвилину він таки залишив свій намір, всівся біля стіни й приречено став спостерігати за таймером.

— Шість… п’ять… чотири… — пошепки рахував Макс, подумки все одно намагаючись знайти вихід з безнадійної ситуації. — … три… два… один.

Як тільки на таймері висвітилися нулі, хлопець глибоко вдихнув і чомусь заплющив очі.

Якусь мить нічого не відбувалося, потім почувся гуркіт. Макс розплющився — коробка з протигазом валялася по центру кімнати. Хлопець кинувся до неї, щоб заволодіти бажаним предметом, аж тут згори полилася вода.

Макс глянув на стелю — по центру, де раніше висіла коробка, виднілося загратоване віконце, крізь яке було видно небо. А з усіх трубок лилася вода.

Від стіни, де сидів сивочолий, почувся гучний сміх. Хлопець озирнувся: мокрий уже чоловік напівлежав, дивився на стелю й реготав. А потім несподівано закашлявся, сплюнув у воду кривавий згусток і безвольно притулився до бетону.

Макс примружився: «А воно, бач, і на краще розвернуло, — подумав. — Якщо кімната герметична й вода литиметься безперестанку, то настане мить, коли вона дістанеться стелі. Я хоч плаваю посередньо, але на воді втримаюся. Головне, дістатися грат, вхопитися за них — щоб дихати й позвати на поміч. Сивочолий, схоже, мені не суперник. Білявка також — тепер я вже точно виживу».

Усміхнений Макс глянув на дівчину, й холодок пробігся його спиною: хижа посмішка білявки не обіцяла нічого приємного…

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки авторка впоралася із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 16.08.2025 включно.