Літературне шоу «Супер Автор»

— Не треба пакет, будь ласка. — Марк сказав це голосно і чітко, але продавчиня проігнорувала його слова. Доведеним до автоматизму рухом вона запхала кілька яблук в тоненький “шуршик” і простягнула через прилавок.

— Двадцать рублєй. Картай? — погляд жінки був абсолютно відсутнім.

— Я просив зважити без пакета. — В інший день він би не став починати це. Марк ніколи не був з того типу людей які починають публічні скандали.

Продавчиня подивилась на нього як дивляться на огидну комаху. У рисах її лиця було щось глибоко кафкіанське. Зависла павза.

— Он бєсплатний, — сказала нарешті жіночка.

— Я знаю, що він безкоштовний і це частина проблеми. Бездумне використання пластику шкодить довкіллю. Я вже кілька місяців кожен ранок купую у вас фрукти і кожен раз намагався це пояснити. Кожен раз я прошу вас зважити мені без пакета. Невже так складно запам’ятати?

Продавчиня кліпнула і перемкнулась в бойовий режим:

— Сишиш, ти шо тут самий умний, на?!

Марк гаркнув щось неартикульоване у відповідь, розвернувся і вийшов з крамнички, голосно грюкнувши дверима.

Доведеться обійтись без сніданку.

А втім, це все одно тепер.

Неприємно тільки, що він так зірвався. Марк не любив давати волю побутовому роздратуванню, віддавав перевагу ввічливості, особливо з чужими. Так йому видавалось зручніше.

Він звернув у знайомий провулок. Двері офісу зачинені, довелось діставати свій ключ. Незвично. Марк нечасто приходив сюди першим вранці, хоча регулярно засиджувався допізна ввечері. Цього тепер теж не буде. Думка про різкі та незворотні зміни завжди викликала у нього тривогу, навіть якби ці зміни були позитивні.

Після боротьби з замком, Марк прочинив двері і опинився в середині. Колись це приміщення було збудовано як цех, ще за радянських часів і пережило кілька спроб його відремонтувати. Коли вони його орендували, Руслан просто обідрав все до цегли, потім привіз сюди столи, стільці і коркові дошки. Стиль “лофт”.

Працювалось тут комфортно і до вчора Марк не вагаючись назвав би офіс затишним. Мабуть, справа в людях, в команді. Приємно вірити в те, чим займаєшся, що це зробить світ краще. Стара безвідмовна пастка для ідеалістів.

Столи були завалені різноманітним мотлохом, переважно паперової природи. Креслення, мапи, роздруковані звіти, вирізані з пенопласту макети, кілька великих мішків з добривами, накреслені від руки скетчі. Просто неймовірна кількість скетчів.

Так склалось, що в їх маленькій команді всі малювали, хтось професійно, хтось ні, тому скетчінг був місцевою традицією.

Марк міг розрізнити кожного з п’яти за характером малюнку.

Цей сквер з фонтаном його власний — тонкі лінії, нудний академічний штрих, завжди надмірна деталізація.

А це малювала Аліса — товстий, охряний олівець (вічно в неї всі пальці в тій охрі), швидкі живі лінії, ніби недбалі, але насправді ні. Освіту професійного архітектора якщо вона в тебе є, нікуди не сховаєш.

В Каті та Олі одна замальовка на двох, видно що в процесі їм стало нудно малювати трамвайну зупинку і вони переключились на людей. На анімешних персонажів, якщо точніше.

Це Роман намагався зобразити панораму майбутнього парку. Вийшло не дуже, бо малювати він не вміє. Але видно епічний масштаб задуму.

Задуму, який ніколи не буде втіленим у життя.

Марк почув як гримнули зовнішні двері і повернувся в реальність. Як довго він вже так стоїть розглядаючи папірці? Чомусь стало соромно за себе і він швидко поклав стос аркушів на стіл.

В дверях Аліса. В улюбленому канарково-жовтому худі, на голові традиційно фіолетово чорний безлад, в руках термокружка, через плече наплічник з химерно обрізаним жіночим обличчям. На якусь мить її поява заспокоїла Марка. Аліса була така як і завжди.

— Привіт, — сказав Марк, — кльовий наплічник. Хто це у тебе там?

— Не знаю, — знизала плечима дівчина, — це з рекламного банера перешито. Реюз, шариш? Мабуть, моделька якась.

Кілька секунд обидва мовчали потім Аліса запитала:

— Знаєш, де Ромчик? Він слухавку не бере.

— Знаю. — Марк зітхнув. — Зараз має бути вже в аеропорту. Сказав, що манав такі розклади і найближчі пів року збирається ловити метеликів в Індонезії.

— Ого. — Аліса помовчала, перетравлюючи нову інформацію. — А він в нормі? Він же цей, депутат міськради, вся фігня. І бізнес…

— Ну ось так. Ти за нього не переживай сильно, я його зі школи знаю. Він може на драйві багато, але після поразки йому треба відлежатись. Перезавантажитись, як він каже. Попросив мене приглянути за приміщенням.

На обличчі Аліси з’явився дивний вираз. В кіно з таким обличчям дізнаються про подружню зраду, або про наявність втраченої в дитинстві сестри близнючки.

Щоб перервати ніякову павзу, Марк спитав:

— А що ці наші генійки есемем?

— А, що? В порядку. Катя написала, що вони закрились в квартирі зі стратегічним запасом ванільного морозива і наміром передивитись весь Евангеліон.

— Норм план. А ти просто за звичкою приїхала?

— Таке. — Аліса роззирнулась кімнатою, — хотіла попрощатись. Пересвідчитись, що це все насправді ось так…

— Тобі теж здається, що ми всі надурняк викинули з життя по пів року?

— Не в тому справа, — Аліса машинально підібрала зі стола якийсь презентаційний буклет і зім’яла його в пальцях, — просто так бісить, знаєш? Це була класна ідея. Ми горбатились як прокляті тут. Я до кінця життя буду відчувати себе спеціалісткою з ревіталізації закинутих радянських промзон.

— Я теж, — Марк розсміявся, — це з голови викинути буде складно.

Він взяв один зі скетчів і подивився. Зелень, старі корпуси заводів, вписані в ландшафт та реставровані, магазинчики та майстерні. Це місце мало стати хіпстерським едемським садом.

— А тепер тут буде ще один квартал всратих типових новобудов і автопарковка, — сказав він нарешті.

— Мразі. — Аліса кинула зіжмаканий паперовий м’ячик в стіну, — як я ненавиджу цих жлобів.

“Тільки б вона не почала плакати, — подумав Марк, — я ніколи не розумів що робити з людьми які плачуть”.

Але вона не стала плакати. Підійшла ближче, подивилась в лице. Марк і в кращі свої часи намагався уникати візуального контакту, а зараз він точно не був готовий. Відвів очі.

В кишені дзенькнув телефон. Він дістав і подивився на екран. Повідомлення з невідомого номера: Чортів грантоїд! Горіти вам в пеклі, сраним соросятам, вирішили тут розвести свій урбанізм на американські гроші.

— Може нам теж варто кудись поїхати на якийсь час? — спитала Аліса, зазираючи через плече.

— Може і так. Це було наївно? — спитав Марк, — мріяти що ми тут побудуємо цей свій рай? У нас би все одно не вийшло.

— Може. Але нам навіть не дали спробувати.

— А знаєш, у мене є одна ідея.

— В сенсі?

— Бачиш, ці мішки з добривами?

— Ага, ми збирались збагачувати тутешні ґрунти. Тепер доведеться викидати.

— Необов’язково, — голос Марка тремтів, але він все ж сказав це, — нітратні сполуки можуть мати багато застосувань. Якщо добре знатись на хімії. Розумієш?

Вона не відсахнулась.

— Ти маєш на увазі…

— Ми не зможемо побудувати для себе шматочок раю, але у нас все ще є шанс відправити кількох покидьків у пекло. Разом з їхніми патосними позашляховиками.

— Ти божевільний, — Аліса поклала руку Марку на плече, — ти божевільний, але мені це подобається.

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки автор впорався із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 30.08.2025 включно.