Літературне шоу «Супер Автор»

– Принаймні, вентиляція і досі працює. Нам не загрожує смерть від задухи, – голос командира Рейнольдса звучить бадьоро, але я знаю – він також у паніці.

Як і всі ми.

– Хіба від голоду, – похмуро відповідає пілот Юе, і я відчуваю, що страшенно хочу врізати йому по голові гайковим ключем.

– Дуже оптимістично, – намагаючись втримати внутрішній спокій, відповідаю Юе. – Саме те, що дуже хочеться почути в шаттлі, що зависнув на орбіті!

Замість відповіді Юе різко відкриває шторку на ілюмінаторі і виразно тицяє пальцем у величезну сферу, що нависає над нами ніби як згори. Хоча тут давно вже не існує поняття верху й низу, та диск закриває ту частину ілюмінатора, де кріпиться ролет. Отже, це умовний “верх”, а я вишу паралельно йому зі своїм дурнуватим гайковим ключем у руках і приглушеною панікою в серці.

Ще вчора ця сфера була синьо-зеленою, з білосніжними плямами льоду на полюсах і сріблястим серпанком хмар, що блукали над її поверхнею. Уночі вона сяяла вогнями міст, ніби жеода, підсвічена ліхтариком. Вона вабила затишком, вона милувала око. Вона була – така далека і, водночас, така близька… Наш дім… Земля…

Сьогодні вона палала. Густий дим оповивав її посмертним саваном, і крізь нього проривався вогонь, що спопелив наш дім. Усі дома…

Зв’язок урвався ще звечора. Ми кликали, ми благали, ми… Ми дивилися з ілюмінаторів, як відкрилося пекло і поглинуло нашу Землю. Подекуди в ефір проривалися передсмерті крики різними мовами, коли уряди в останньому пориві приєднувалися до вакханалії смерті, запускаючи смертоносне залізо куди прийдеться. Так вгризається в тіло пітону упіймана ним тваринка. Вже знаючи про свою смерть, вже відчувши її холодний подих на обличчі, вона мститься пітонові в останньому пориві помираючого тіла.

Ми нічого не могли зробити. Лише спостерігати, як осатанілі уряди обмінюються смертоносними ударами в цій останній війні на планеті Земля.

– Пізно плакати, Ліліє, – шипить Юе, і я розумію, що по моєму обличчю течуть мовчазні сльози. – Хіба що ти оплакуєш…

– Так! – відрізаю я і витираю лице манжетом костюму. – Злітали поремонтувати Хаббл…

– …і побачили останній день планети Земля, – докидає Юе і зависає поряд зі мною, скрутивши ноги в подобі Будди.

– Їжі вистачить ще на тиждень, можливо – на два, – командир, що копирсається в запасах, врешті вигулькує зі скрині, яку ми притягли в кабіну пілотів з харчового відсіку. – Звісно, якщо будемо економно розподіляти ресурси…

– Ви б не економно їх розподіляли, а раціонально, – випльовую крізь зуби, зиркаю на Рейнольдса з-під лоба. І тепер хочу вмазати вже йому. – То й не висіли б ми тут, спостерігаючи кінець довбаного світу з першого ряду!

– Мем? – він або тупий, або майстерно вдає тупість.

Відштовхуюся ногами від стіни, що слугує мені підлогою, підлітаю до нього ближче. Дуже хочу врубити гравітацію, але вона випалить наші акумулятори, і вентиляція накриється мідним тазом. Навіть бажання вмазати цьому пихатому янкі не пересилює раціональність мислення, тому я обмежуюся зирканням йому в очі і шиплю крізь зуби, загрозливо граючись з ключем:

– Якби твоя країна, Джо, не вдавала великого деескалатора вчора, сьогодні ядерний апокаліпсис не настав би. Але ви за все хороше, проти усього поганого, так? Подивись у віконце, Джо, до чого призвела ваша деескалація східноєвропейського конфлікту.

– Докторе Клименко, – він намагається говорити спокійно, та очей не зводить з мого ключа. – Я не несу відповідальності за…

– Ти зараз єдиний живий представник своєї країни, Джо, усі відповідальність на тобі…

Юе сміється, і я чую в його сміхові близьку істерику.

– Це схоже на анекдот, з тих, які мені розповідали… “Зібралися якось у шаттлі на навколоземній орбіті амерканець, китаєць і ро… українка”. – він швидко виправився. – От тільки це не анекдот, це нова реальність.

– І винні в ній мамчині деескалатори, – вже не стишую голос.

– Яка вже різниця, хто винен? – зітхає Юе. – Ми тут, там – пекло, і… Краще б ми були там… Ліліє, поклади ключа, командир тебе боїться.

– Не покладу! – притискаю до себе залізяку, знов дивлюся у ілюмінатор, де догорає знищена Земля. – Він – єдине, що в мене лишилося від дому.

– Облиш її, Юе, – тихо просить Джо. – Вона права… І ти правий… Я би хотів бути там…

В голосі командира звучить та ж туга, що роздирає і мене. Я не обертаюся, та мені і не треба. Я знаю, що він дивиться в ілюмінатор, намагаючись розгледіти під саваном палаючого диму рідний дім.

Та його немає…

– Пропоную знижуватися, – раптом пропонує Юе.

– Ми не сядемо без підтримки бази, – глухо відповідає командир. – Я навіть не впевнений, що там є, де сідати…

– А хто сказав про те, аби сідати? – в голосі Юе звучить щось таке незвідане, що примушує мене все ж озирнутися на нього.

– Я українка, Юе, – не чекаючи відповіді командира, відрізаю я. – В українців є плани й на після кінця світу. Ми ще встигнемо вбитися об уламки Землі. Та доки дим не розвіється.

– України більше не існує, – заявляє Юе.

– Україна житиме, доки живе хоч одне її дитя, – огризаюся я. – Тому, як кажуть у нас, don’t push the horses. Чекаємо, доки розвіється дим.

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки авторка впоралася із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 2.08.2025 включно.