Літературне шоу «Супер Автор»

Над руїнами храму палають небеса. З кривавих хмар повільно, мов уві сні, стікають такі ж криваві краплі — дощ. Останній дощ, що змиє усі гріхи з сонцесяйної Міракль, з усієї Танакори — від опалених сонцем пустель до життєдайного моря, від вкритих снігом піків Одвічних Скель і до Туманних Лісів. Від вершин Раю і до найглибших вогненних урвищ Пекла.

Ніре обережно ступає між уламками того, що колись було храмом Одвічного Балансу Добра і Зла. До того, як вогняні стріли рознесли його вщент, зруйнувавши тисячолітню споруду, зведену самими богами. Він пам’ятав її у блиску і сяйві її вічної слави, коли востаннє був тут. В іншому житті. Ще дитиною, коли вони з братом покидали столицю Міракль. Тоді здавалося, що назавжди.

Нині від тієї слави не лишилося й сліду. Караючий вогонь, що зійшов не з небес, не вирвався з під землі, знищив усе навколо. Щось незбагненне розрізало моноліт, мов гарячий ніж масло. Ніре не оже уявити, що ж за зброя могла скоїти таке, не може осягнути усієї могутності, що чаїлася в ній. Але знає, хто обрушив її на храм.

Біля вівтаря, що постраждав найменше, лежить одяг. Чорні наручі і шкіряний плащ, високі чоботи і тонка сорочка. Ніре пізнає їх миттєво. Саме цей плащ вдягнув Тіррен перед тим, як вирушити у Міракль.

Ноги підкошуються, і Ніре осідає на ще теплі плити біля вівтаря. Отже, вони роздягли його, майже повністю… Ніре знає, для чого — на його власному тілі закарбувалися ті самі письмена, що їх випалили на тілі брата перед тим, як… Як все сталося. Після того, як долоні Тіррена пробили цвяхами.

Ніре завжди знав, що коїться з його братом. Прокляття близнюків… Навіть лишаючись наодинці, вони завжди були удвох.

Сьогодні вони вмирали удвох на вівтарі, згораючи в жертовному вогні во славу Небес та в ім’я Одвічного Балансу Добра і Зла. От тільки Ніре ще може стояти на ногах, а Тіррен…

— Ми не знали, — глухий голос лунає з-за вівтаря, і Ніре зривається на ноги, аби перевірити, хто ж вижив в цьому вогняному смерчі, що розметав храм на каміння. Він не сподівається побачити там брата, він просто хоче знайти когось, кому можна поставити одне єдине питання: “Чому?”

— Ми не знали, що він проклятий, — хрипить голос. — Ми не знали, що він не той, хто нам потрібен.

— Ви вбили його, — Ніре схиляється над скривавленим і обгорілим тілом.

— Це він вбив нас, — булькотить голос, що виривається з кривавого провалля, що колись було ротом жерця. — Усіх нас.

Ніре мовчить. Слова вже втратили сенс. Усі слова, що були сказані, що будуть сказані, слова, що промовляються просто зараз — неважливі. Не існує такого слова в жодній з мов Танакори, яке могло б відмінити того, що сталося.

Він запізнився. Не встиг спинити брата, що шукав вищої справедливості, але знайшов лише смерть. Для усіх.

— Він міг би втримати баланс сил, — хрипить жрець. — Він міг… Мусив…

— Ви вбили його, — повторює Ніре, не відводячи погляду від уламків вівтаря, в якому ще стримлять два обвуглені цвяхи. — Ваша мерзенна релігія, ваші жорстокі янголи…

— Ти говориш, як говорив він, — чужий вкрадливий голос лунає звідти, де колись були двері до храму. — І виглядаєш так само.

Ніре дивиться на нього скоса, з-за завіси важкого чорного волосся, що закриває половину обличчя. Чоловік, що увійшла до руїн храму, цілий і майже неушкоджений. Хіба руки його по лікоть в крові і попелі, та білосніжний одяг несе на собі сліди вогню. Темне обличчя незнайомця здається водночас знайомим і чужим. Та Ніре вже байдуже. Все закінчилося.

— Він теж хотів показати інший шлях, — незнайомець невиразно змахує рукою кудись у бік пустелі. — Говорив про вірність, любов і чесність. Про те, що варто боротися за свої ідеали, бути готовим померти за них, не боятися…

— Тіррен не міг мовчати у відповідь на несправедливість, — нарешті приходять сльози втрати, і Ніре ще нижче опускає голову донизу, не наважуючись торкнутися каменю, на якому згорів його брат. І відійти звідти він не наважується також. Яка різниця, де померти, коли падають небеса?

— Він сказав, що неможливо побудувати щось нове, не зруйнувавши старе, — чоловік без імені опускається поряд з Ніре. — А потім пішов у Храм, аби прийняти корону Янголів.

За вівтарем востанє хрипить жрець, та на нього вже ніхто не зважає. Він отримав те, чого прагнув.

— Я думав, що Тіррен зрадив нас, — врешті промовляє чоловік. — Ненавидів його за це. Корона… Він був готовий пожертвувати собою заради триклятого Балансу… — він повертається до Ніре, ловить його погляд. — Він ніколи не казав, що має брата…

— Тіррен завжди намагався захистити мене, — глухо шепоче Ніре. — Він казав, що таким, як я, неможливо вижити в світі, де янголи і демони грають у гру життями людей. Він хотів…

— Спалити цей світ до тла, — посміхається незнайомець з темним обличчям і очима, що нагадують провалля у пекло, а потім лагідно прибирає вугільні пасма с обличчя Ніре. Торкається корони, що закарбувалася на його чолі, корони, яку прийняв Тіррен, і вміхається. — Він зробив це тут. Небеса впали. Янголи мертві.

— А демони? — Ніре важко дихати, в його тілі вирує незвідана раніше сила, що вщент переповнювала Тіррена.

— Вони вже тут, Ніре, — в очах незнайомця океан темряви, що роздмухує вогонь, який тече у тілі Ніре замість крові. — І диявол вже просто тут, Ніре… Час настав.

Ніре з жахом дивиться на свої руки. Крізь тонку, забруднену попелом шкіру, світяться лінії вен, в яких тече не кров вже — лава. Очі пече, ніби сльози, що переповнили їх, скипіли від невимовного жару, що рветься назовні, з його тіла. Ніре знайомий цей жар, це караюче полум’я. Воно належало раніше Тіррену, воно знищило його і Небеса. І воно ж мусить знищити світ.

І ніщо не зможе завадити цьому. Він запізнився, і усе, що лишається йому — дивитися, як палає світ.

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки авторка впоралася із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 30.08.2025 включно.