Літературне шоу «Супер Автор»

Клас був схожий на поле для настільної гри. Ана сиділа на задній парті, тож бачила майже всіх своїх однокашників, як вони сидять по двоє, ковпаки на головах блакитні та рожеві, як кульки, щоб ними гратись. Всі, як і годиться, майже однакові в традиційних строях, коли всі сидять, то хіба по поставі чи зросту можна розрізнити. Є звісно у кожного ще бейджик з номером, але номер то таке, суто для оцінок, сьогодні ти “двадцять четвертий”, а завтра “сьомий”, а після завтра “сімнадцятий”, який бейджик пощастить отримати на вході до школи сьогодні.

Деякі однокашники дурні, вірять у щасливі номери, але Ана в таке не вірить. І ніколи ні з ким не міняється бейджиками. Ана розумна і хоча зберігти свої високі оцінки, хоч би навіть ні клас ні вчителі не знали, що то її оцінки. Ця інформація десь в комп’ютері колегіуму, надійно закодована і отримати її може тільки сама Ана за авторизованим запитом.

Вважається, що це надійний запобіжник від упереджень, адже ніхто ні імені учнів не знає, ні обличчя не бачить. Ана і сама таке особисте знає лише про кількох друзів та про батьків і це нормально. А інакше б вийшло “непристойно”.

Ані іноді подобається думати про різні не дуже пристойні речі, тому вона сиділа собі на задній парті і нишком малювала в зошиті лице. Виходило не дуже добре, не так, як їй би хотілось. Не схоже. Ана розсердилась і все закреслила, відкрила нову сторінку і почала малювати наново.

Тим часом нудне семінарське заняття таки нарешті розпочалось як слід і Викладач (сьогодні в цій ролі один з трьох чи чьотирьох старих, яких студенти називають між собою “доскіпливими дідами”, точна їх кількість серед викладацького складу звісно не була нікому відома), так от, Викладач запрошує до доповіді Номер Вісім і Ана з полегшенням видихає (вона сьогодні Сьома). Восьмий піднявся і пішов до дошки. Сьогодні це високий худорлявий хлопець, Ана мимоволі подивилась на його м’язисту підтягнуту білу сраку, у розрізі балахона тільки дупу і можна побачити, всі інші частини тіла прикриті, як того і потребує пристойність.

Восьмий розвернувся біля дошки і в передньому розрізі можна побачити його зморщений пеніс. Ану це не надто цікавить, як і доповідь, вона зосередилась на малюванні, шукала пропорцію, яка дозволить намалювати впізнаване обличчя. Те саме. На секунду Ана замислилась, що у цього Восьмого теж є якесь-то обличчя, надійно сховане за цим блакитним ковпаком, про яке вона вірогідно ніколи не дізнається.

Тема семінару: глибинні аспекти символіки традиційного одягу.

Восьмий довго і монотонно перераховав кольори, більшість з яких знайомі всім з дитинства. Білий для вчених, зелений для муніципальних працівників, жовтий для торгівців, чорний для жандармерії… І так далі і так далі.

Нарешті, після уточнюючих запитань від Викладача, перейшов до того що більшість дорослих людей в сучасному суспільстві носять чіткі чисті кольори лише на службу. А в приватному житті обирають всі відтінки червоного (жінки) та синього (чоловіки), часто закладаючи додаткові сенси у візерунок чи акцентний аксесуар.

Клас майже спав.

— Яка роль ковпака? — питав Викладач втомлено.

— Він допомагає гарантувати загальне право анонімності, — відповів Восьмий, — а також дозволяє уникати дискримінації.

— Припустімо. А якій меті слугують передній і задній розрізи обов’язкові на традиційному строї?

— Вони мають показувати оточуючим… — Восьмий на секунду затнувся, дошукуючи потрібне слово.

— Показати оточуючим у кого на кого стоїть! — вигукнула Десята з першої парти і дехто підтримав її сміхом.

— Показати хто погано зранку помив сраку! — Підхопив Третій.

— Щоб було видно в кого сьогодні місячні. — ніби серйозно сказав Дванадцятий, а потім додає — і триматись якнайдалі. Десята повернулась і кинула в Дванадцятого мячиком із зіжмаканого паперу.

— Прошу зберігати тишу! — нарешті оговтався Викладач.

Клас вже збирався притихнути і в цей момент закалатав дзвоник.

Семінар закінчено.

Ана поспішно сховала зошит, щоб ніхто не побачив її непристойних малюнків (їй не треба неприємностей) і разом з іншими студентами прямує до виходу.

Цю частину дня вона любила найбільше: заняття вже закінчились, вдома поки ніхто не чекає. Тож можна просто вештатись жовтневими вулицями, відчувати як легкий вітерець холодить дупцю та вульву, дивитись на дерева, на фасади старих будинків, на хмари.

Дивитись на людей, як вони всі кудись прямують вулицею. Це тільки здається що всі вони майже однакові та різняться лише кольорами ковпаків та балахонів, направду, якщо приглядатись, то навіть дупа може чимало розповісти про людину, не кажучи про інше…

В інші дні Ана могла годинами тинятись серед натовпу, роздивляючись пеніси та вульви людей різного віку та життєвого досвіду. Її зачаровувала ця розмаїтість природних форм, що її можна було порівняти з квітником.

Але не сьогодні.

Сьогодні Ана була схвильована і задумлива, погляд її ковзав туди і сюди, по будинках, по лавочках і вуличних ліхтарях і людських постатях, так ніби чогось дівчина чекала.

А втім, можна було подумати, що чекає чогось не тільки вона, якась ніби напруга висіла в повітрі на кількох центральних вуличках, перехожі оглядались навкруги частіше і якось більш нервово.

Хто знає, думала Ана, що можна було б прочитати на лицях цих людей, якби тільки лиця їх не були повністю закриті. А проте і по сраках дещо прочитати можна, якщо мати до того хист.

Дівчині хотілось присісти на паркову лавочку з зошитом і продовжити спробу намалювати портрет, але їй було надто ніяково займатись таким публічно. Зображення обличчя було не те щоб забороненим, але все ж це вважалось чимось занадто особистим. Чому ця негласна заборона так глибоко прошита в нашій психіці? — міркувала Ана. Це є вродженим природним станом речей чи чимось нав’язаним нам культурою?

Вона почула позаду себе здивований зойк, потім ще один і ще, швидко обернулась і побачила, саме те, що очікувала побачити.

Один з перехожих заскочив на масивну гранітну тумбу і стояв там, знявши з голови свій синій ковпак. Це був красивий статний юнак з довгим білявим волоссям, з пронизливими зеленими очима і рисами настільки досконалими, що в Ани вкотре перехопило дихання. Це було те саме обличчя, яке вона намагалась намалювати сьогодні в зошиті.

Люди шарахались від хулігана та зловмисника та все ж багато хто дивився на нього, так само як і Ана. Юнак закричав:

— Геть ковпаки! Ми всі заслуговуємо на власні обличчя!

Цієї миті він був настільки красивим у своїй захопленості емоцією. Ана бачила цього юнака на вулицях раніше, це не була перша його терористична акція, вона давно вже знала його, саме його вона сьогодні і чекала.

Дівчина дивилась і не могла намилуватись, увібрати в себе цей прекрасний образ. Це було щось, чого вона ніколи не могла б пережити у звичайному своєму житті.

Аж ось в іншому кінці скверу виникли чорні ковпаки жандармів. Натовп ще більш активно заворушився, ніхто здається не розумів як діяти.

Юнак зістрибнув з тумби, швидко натягнув на голову ковпак і спробував загубитись у натовпі, як він робив вчора і позавчора і тиждень тому.

Але сьогодні було інакше.

Жандармів виявилось більше, вони оточили сквер і затримали всіх, хто там знаходився, кілька сотень людей.

Жандарми мали при собі десь здобутий портрет терориста, але не насмілювались просити стількох людей оголити обличчя.

Здавалось, ніхто не розуміє що робити далі.

Тоді Ана, яка теж опинилась в арештованому натовпі, раптом підійшла до одного з чоловіків і одним рухом зірвала з його голови ковпак. Навіть жандарми на мить заклякли від зухвалості цього жесту.

Вона вгадала безпомилково. Перед нею стояв той самий юнак.

Він подивився на дівчину пронизливими зеленими очима. Ніби міг бачити крізь тканину її ковпака. І запитав тільки:

— Чому?

Вона прошепотіла ледь чутно, для самої себе.

— Бо я закохана в тебе. Я люблю тебе так сильно, що ти навіть не можеш собі уявити. Я все життя буду пам’ятати твоє обличчя і буду любити тебе. Але ти борешся за світ, в якому любов подібна до моєї не була б можлива. Ось чому.

Ана стояла і дивилась як юнака скрутили та потягнули геть.

Вперше звернула увагу, що дупа у нього теж була симпатична.

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки автор впорався із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 13.09.2025 включно.