Літературне шоу «Супер Автор»

Ти знаєш, що буде завтра і чи взагалі буде завтра?

Уяви світ, де кожен від народження знає, коли прийде його кінець. Доволі моторошно, чи не так?

Мешканці планети Муя так не вважали. Для них смерть — лише дата до якої потрібно ретельно готуватися протягом життя.

З народження на потилиці кожної дитини проступали символи. Родимі плями — немов хтось поставив печатку на шкірі. Ці знаки могли читати так звані хробаки-віщуни. Потворні істоти, тонкі, слизькі, завдовжки з пальця. Їх запускали у вухо, і там, десь у глибині черепа, хробак шепотів про кінець циклу існування.

Більшість муянців не ховали цю відмітку — навпаки, виставляли напоказ. Чоловіки вибивали довкола татуювання, які світилися у темряві, немов вивіски барів у нетрях мегаполіса. Жінки прикрашали шкіру фарбами, малювали квіти чи орнаменти, що підкреслювали форму плями. Найбагатші інкрустували символи дорогоцінним камінням. Уяви собі діаманти, що мерехтять у самому центрі приреченості.

Не менш значним атрибутом була “Книга буття”, яку отримували від старійшин. У ній з’являлися записи про справи, що належало виконати, готуючись до неминучого кінця. Це не були бажання чи мрії — лише чіткий план, що відкривався напередодні нового дня.

Цієї ночі було аж три місяці у повні, тому світло було надприродно яскравим. Фіолетові відблиски лилися крізь решітку у кімнату Гіруами, розфарбовуючи стіни мерехтливими хвилями.

— Яке дивне завдання на завтра: брати участь у збиранні маховичків, — дівчина зморщила лоба й скривилася. — Це так нудно…

— Що нудно? — мати нахилилася ближче, тінь від її обличчя впала на сторінки.

— Знати, що буде, — дівчина ще раз пролистала книгу.

— Я не розумію твого питання. Це ж чудово знати наперед свої справи. Ти можеш підготуватися. Моховики доволі прудкі комахи, а ще вони боляче кусають. Отож, я дам тобі рукавиці для полювання. Вибирай найяскравішого для поховання.

Гіруама глянула на свої руки. Довгі пальці тремтіли від думки про слизьких створінь. Вона важко зітхнула.

— Я не хочу ловити тих бридких комах!

— Не кажи так ніколи, — мати приклала палець до її вуст та похитала головою згори до низу. — Так не можна.

— Не можна, що?

— Перечити, дорогенька. Адже твої досягнення з “Книги буття” зачитають, старшини, коли ти помреш.

— Сумнівні досягнення. Я не хочу, аби у день моєї смерті хтось читав про… маховичків.

— Доволі пізно. У мене попереду також важливий день: розпис могильних плит. Цього циклу вони будуть червоними. Такого ще ніколи не було.

Мати щиро раділа плану на завтра, а сумніви доньки взагалі не взяла до уваги.

Коли двері зачинилися, Гіруама лишилася сама. Розгорнута книга лежала на столі. Вітерець, що просочувався крізь решітку, перегортав сторінки. Вони шелестіли, немов хтось невидимий переглядав їх разом із нею.

Тим часом думки у її голові влаштували справжній протест з плакатами.

“Бридкі комахи. Не хочу!.. Але ж список дій. А якщо…”

Секунда. А може дві.

“Книга буття” знову у її руках. Сторінка, з написом на завтра, була натягнула з такою силою, що ось, ось і…

“Вирвати... чи ні?”

Серце клацнуло і руки похололи — звична реакція на страх.

Хрусь… потягло звуком по кімнаті. Маленький аркуш враз потемнів і перетворився на попіл. Просочився крізь пальці наче й нічого не було.

План зник. А отже, їй не прийдеться повзати вузькою печерою у пошуку маховичків. Це неабияк тішило. З усмішкою на вустах, вона заховала книгу під подушку та міцно заснула.

Ранок, як сотні попередніх.

Гіруама давно прокинулася, але навмисне клацала зубами. Так роблять муянці, коли міцно сплять. Мати нишком зайшла до кімнати, але не розбудила. Натомість прикрила ковдрою та погладила по голові.

“Невже спрацювало?!” — подумки раділа дівчина, клацнувши зубами ще сильніше.

Рип. Двері зачинилися. Мати пішла у справах.

— Ура!!! — Гуруама зіскочила з гамака й закрутилася у радісному танці. — Ніяких комах і печер! Але… — Зупинилася, наче завмерла. — Що ж мені тоді робити?

Спробувала помудрувати. Снувала з одного кутка в інший. Цокотіння копит додавало ритму думкам.

Але все, що спадало на думку, це були попередні дії прописані у її “Книзі буття”. Жодної нової ідеї. Наче без списку вона не вміла існувати.

— Це ж просто… день без плану, — говорила вона сама собі, але голос зрадницьки тремтів.

З вулиці долинав гуркіт кроків. Копита били по бруківці. То йшла група мисливців з білими рукавицями на руках. Вони емоційно обговорювали майбутнє полювання та підбадьорювали одне одного. У їхніх словах бриніло нетерпляче збудження: прагнення впіймати найяскравішого маховичка, аби в день смерті покласти його поруч із собою — вірного провідника у світ предків. Сьогодні вони знали своє місце, свою дію. Вона ж — ні.

— Я не думала, що це буде так складно? — запитання пролунало з ноткою розчарування. Вуха опустилися аж до шиї.

— А на що ти сподівалася? — шепітний голос у відповідь. Зовсім поряд.

Дівчина скрикнула й затулила вуха, але шепіт не стихав. Він йшов з середини, із черепа.

— Хробак… віщун?! — протяжно мовила слова.

Усі муянці знали, що їхні хробаки мовчать усе життя, відкриваючись лише раз, аби назвати день смерті. А її заговорив знову.

— Ти створила порожній простір, — прошипів він. — Будуть зміни.

Гіруама сіла на гамак, й стиснула кулаки. Хробак не тільки шепотів, а й почав ворушитися. Неприємне відчуття. Повірте.

— Які зміни?

Хробак ще раз ворухнувся і замовк. Лишив по собі ниючий головний біль.

— Агов! Віщун, ти мене чуєш? — Гіруама насторожила волохаті вуха так ніби чекала звук ззовні.

Натомість тиша. Навіть тряска головою не розбудила хробака. Хоча дівчина добряче старалася.

З-під подушки виглядав кутик “Книги буття”. Рука зависла… Невідоме раніше відчуття залоскотало в животі, і таки змусило зазирнути всередину.

Початок з даними про народження, далі все стандартно: список виконаних справ та пусті сторінки для наступних записів. Але її цікавив останній аркуш. Вона кілька разів пролиснула книгу і зупинилася.

Пусто. Нічого. Запис про смерть зник.

Гіруама закрила книгу. Почекала хвилинку та знову відкрила на останній сторінці, в надії таки побачити власну смерть. Та й цього разу дива не сталося. Знову пусто.

Вона мала померти через десять циклів після опівдня. А тепер можна просто жити, мріяти і не чекати вказівок.

Діставши з кишені кольоровий олівець, почала натхненно писати власні плани: осідлати буянів, розмалювати кімнату в зелений, піти на пік Великого хребта, з’їсти цілу тарілку солоного нектару… та найголовніше — заборонити полювання на моховичків, бо ніхто не питав чи хочуть вони вмирати заради чиїсь забаганки.

— Що це ти робиш? — тривожний голос матері пролунав за спиною. Глечик з червоною фарбою гепнувся на підлогу та розбився.

— Пишу власне життя, — спокійно відповіла дівчина, не відриваючись від справи.

— Це як?

Мати дивилася на доньку широко розкритими очима, ніби вперше бачила її. Густа фарба текла собі далі.

Книга, яку з покоління в покоління вважали дороговказом, тепер лежала безсила під тонким натиском олівця.

— Гіруамо… — прошепотіла вона, не знаходячи слів.

А дівчина лише всміхнулася, дописуючи черговий рядок. У цю мить у кімнаті стало неймовірно тихо. Ніби сам час затримав подих, намагаючись роздивитися, що ж вона пише.

Її рядки не світилися, як ті, що проявлялися на передодні нового дня. Вони були звичайні, трішки кольорові, але саме тому — справжні.

— А нашій підлозі личить червоний, — погляд на матір, впевнений та такий сміливий.

Муянці все життя готувалися до кінця. Жили заради смерті і боялися писати власну долю. Вони навіть не намагалися. Та шкодний вчинок однієї дівчинки довів, що все можливо!

На цю планету однозначно чекали зміни. Звичайно не відразу. Світ перевернути важко особливо з кінця!

***

Оцініть від 1 до 10 наскільки авторка впоралася із завданням та напишіть про свої враження.

Оцінки можна ставити в коментарях під уривком до 13.09.2025 включно.