17: Кур’єр і пам’ять
Кур’єр Славік з’явився в кав’ярні, як завжди — без запрошення, але з важливою місією: “Я приніс коробку з формочками для печива, рахунок і… здається, спогад.”
— Я знаю, що не свідок, не бариста, не слідчий, але… я щось пригадав! — сказав він урочисто, ставлячи коробку на стіл.
— Що саме? — спитала я, вже натренованим тоном допиту відчайдушної кондитерки.
— Я того дня був тут раніше. Ще до відкриття. І я бачив Павла. Але він був не сам.
— З жінкою? — підхопила Зойка.
— Ні. З… кексом. Він тримав його як… як немовля.
— Це все?
— Ні! Я ще бачив, як він щось шепоче. Прямо кексу. Отак от: “Якщо щось станеться — ти знаєш, що робити”. А потім засунув кекс у свій пакет.
— І все?
— Ні. Бо я ще думав про борщ. І тоді все забув.
— Славіку, — сказав капітан Глущенко, який знову з’явився в найсмачніший момент, — а якщо постараєшся?
— Я згадаю! Тільки... — він зупинився, підняв палець — …мені потрібен борщ. Зі сметаною. І шматок багета. І може... ще кекс.
— Що ще? Масаж мозку?
— Можна й так. Але найкраще — борщ. Бо пам’ять у мене активується через шлунок.
Поки ми думали, чи є в когось приховані запаси борщу (тітка Люся казала, що може викликати в духовці "духа обіду"), Славік раптом стукнув себе по лобі:
— Є! Я згадав! Павло казав:
“Вона думає, що я не наважусь. Але вона не знає, що я зберіг це.”
— Що “це”?
— Не сказав. Але схоже, що він щось мав. Доказ. І дуже його боявся втратити.
Капітан кивнув.
— Можливо, це й стало причиною його смерті.
— І, можливо, причина — ще досі у цьому приміщенні.
Сметанко глянув на нас, як на людей, які не розуміють очевидного, й повільно сів на коробку з печивом. Із коробки щось тихо клацнуло.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!