Кекс на згадку про вбивство

Вона увійшла так, ніби вітриночка кав’ярні була червоною доріжкою.

У пальті кольору “драматична смородина”, з капелюшком, який міг би викликати ревнощі навіть у моди.

Мадам з Парижа.

— Ви подаєте тут не лише каву, а й правду? — запитала вона, з французьким акцентом і пафосом оперної діви.

— Інколи з молоком, — відповіла я.

— Тоді я хочу подвійну, — сказала вона і сіла так, наче чекала на прес-конференцію.

Глущенко дістав блокнот. Зойка — тірамісу. Сметанко згорнувся у формі знаку питання.

— Ви знали Павла? — запитав капітан.

— Знали? Mon dieu, я його створила! Він був стажером у моїй пекарні в Монмартрі. Він мріяв про кекси. І про… панування.

— Панування?

— Він хотів створити мережу “Десерт & Драма” по всій Європі. Але... обпікся. На кремі. І на мені.

— Ви… були разом?

— Ми були... небезпекою з глазур’ю. Але він зрадив. Вкрав мої рецепти. І мого кота.

— Що?!

— Так, мого Пастіша. Тепер я дивлюсь на вашого Сметанка, і… déjà vu.

— І ви вирішили повернутись?

— Я отримала лист. Від нього. Перед “смертю”. Там було тільки:

“Вона не пробачить. Але має знати правду. Знову зустрінемось — у точці початку.”

— Тобто… тут?

— Тут. У цьому “десертному детективі”. Я — фінальний акорд. І, можливо, єдина, хто знає, що насправді сталося в Празі.

Ми всі завмерли.

А Сметанко підповз до її сумочки… і виніс міні-флешку у формі круасана.