38: Ревнощі Глущенка
Капітан Глущенко ходив по кав’ярні з таким виразом обличчя, наче щойно з’їв кекс з хронометром замість начинки. Він був... незвично мовчазний. А це означало одне: ревнощі.
— Усе добре? — запитала я, коли він вчетверте протер ту саму чашку серветкою, хоча вона вже блищала, як совість до зустрічі з Павлом.
— А що? Я абсолютно спокійний. Я — острів внутрішнього дзену.
— Ага. І цей дзен щойно майже вдавився, коли Борис мені усміхнувся?
— Я просто... аналізую підозрюваних.
— І їхні погляди в мій бік?
— Можливо. Це... деталь.
У цей момент Борис якраз заходить у кав’ярню з букетом — не квітів, ні. Він знав, як вразити.
Маленький букетик із форм для капкейків. Рожеві, сині, з вусиками.
— Привіт, — усміхнувся він. — Я подумав, що тобі треба більше кольору. І ще... я знайшов дещо у справі Празької флешки.
Глущенко пирхнув:
— Звісно. У кожного своя флешка. У когось — з доказами, у когось — з емоціями.
— Що? — здивувалась я.
— Нічого. Просто... буває, що люди... помиляються з професією. Комусь краще працювати адвокатом, а комусь — ревнивим слідчим із чайною ложкою в серці.
— Я правильно зрозуміла, що зараз ти ревнуєш?
— Ні! Я просто... не люблю, коли емоції заважають об'єктивності. І коли адвокат дарує тобі паперові серця!
Я підійшла ближче, торкнулась його руки.
— Ти, здається, забув, хто перший побачив у кексі флешку.
Він трохи пом’якшав.
— Ти просто... мені подобаєшся. І ще... я люблю каву без адвокатської пінки.
Сметанко пройшов повз них, муркнув і сів на стопку з підписом “Глущенко. Докладно”. Очевидно, котячий жест — “вибирай цього”.
Я посміхнулась.
Але подумала: ревнощі — це теж слід. Якщо знати, куди дивитися.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!