9: Обличчя з минулого
Крик належав Тоні — нашій новій офіціантці, якій ми довірили приготування латте і винесення кексів тільки тому, що вона вміла гарно писати кредою на дошці “дня”.
Тепер вона стояла посеред кухні з обличчям, яке кричало: “Я не підписувалась на це”, і тримала в руках кекс, обгорнутий серветкою з таким же малюнком, як попередня. На цій було написано:
“Ти думав, я забуду? Смак помсти — з лимонною начинкою.”
— Це що, тортова мафія? — прошепотіла Зойка. — У них що, по кексу на кожного?
Капітан Глущенко взяв кекс у рукавичках, понюхав (як профі) і сказав:
— Цитрус. Можливо, отрута. Або просто зіпсований крем.
Тоня схопилася за голову:
— Я нічого не знаю! Я просто хотіла заробити на курс акторської майстерності!
— І ти отримала головну роль, — сказала я. — У кримінальній драмі з кондитерським підтекстом.
Поки всі обговорювали лимонну загрозу, до кав’ярні зайшов чоловік у темних окулярах. Зойка подивилась на нього і прошепотіла:
— О боже. Це ж...
— Хто?
— Женя Гончар. Друг Павла. А ще — колишній… ну... неважливо. Він ніколи не любив випічку. І завжди носив із собою перець.
— В кишені?
— В душі.
Женя зняв окуляри і подивився прямо на мене.
— Я чув, що Павло... ну, ви знаєте. Він щось говорив про кекси перед смертю?
Це питання прозвучало надто чітко, надто швидко і надто схвильовано для людини, яка щойно дізналася про смерть друга.
Я вже знала: цей Женя — не просто гість із минулого. Він приніс із собою ще одну таємницю. І, можливо… ще один кекс.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!