Кекс на згадку про вбивство

Борис повернувся в кав’ярню з виглядом людини, яка щойно пережила розмову з податковою і ледь вижила. Але піджака не зняв — значить, ще тримався.

— Мені потрібна кава. І, бажано, прощення, — сказав він, сівши за стіл навпроти мене.

— Залежить, що ти скажеш першим, — відповіла я, наливаючи йому подвійне еспресо. Без молока. Без моралі.

— Добре, — зітхнув Борис. — Час зізнатися. Я знав про флешку. І про записки. І навіть… частково про Павловий страх.

— Частково?

— Він не казав прямо. Але я збирав документи для “плану Б”. Він боявся, що хтось із його оточення дізнається правду. Про Празу. Про ті... справи.

— Які саме “ті справи”?

— Павло працював не тільки з рестораном. Він мав зв’язки з “харчовими інвесторами”. Не всі були... офіційні. Один проект провалився. Гроші зникли. Люди — розгнівались.

— І ти про це мовчав?

— Бо я — адвокат. Моє завдання — мовчати дорого. Але зараз... вже не можу.

Я втупилась у нього.

— Борисе. В тебе в кишені був кекс. На флешці — компромат. І зараз ти мені розповідаєш, що твій “друг” боявся за життя, а ти просто... чекав?

— Я думав, що він перебільшує. Але коли його знайшли в холодильнику — зрозумів: або я щось зроблю, або наступним буду я. Хоча... — він усміхнувся похмуро, — я не поміщусь у ваш холодильник.

Я не посміхнулась. Сметанко — теж.

— Ти знаєш, хто ця “вона”? — спитала я.

— Ні. Але Павло сказав, що якщо вона дізнається — усе згорить.

— Чудово. У нас і так проблеми з вентиляцією.

— Але я знаю інше, — додав Борис. — У флешці є не тільки документи. Там — відео. І якщо воно збереглось — ми побачимо все.

Я стиснула чашку з кавою.

Здається, цей кекс нарешті почав розкривати свій темний крем.