Кекс на згадку про вбивство

— Я дещо маю сказати, — сказала Зойка з виразом обличчя, який зазвичай буває у людей, коли вони згадують, що залишили праску ввімкненою... два роки тому.

Ми сиділи в підсобці, куди тимчасово перенесли "штаб слідства", бо там була тиша, какао і мінімум відвідувачів.

— Пам’ятаєш, я казала, що бачила Павла тільки на відкритті?

— Ага.

— Я брехала.

— Зойко…

— Я бачила його до. За день. Він прийшов у кав’ярню, коли ми ще фарбували вивіску.

— І?

— І… попросив зайти в підсобку. Сказав, що хоче щось залишити. Що “це треба сховати туди, де почалося”. Я не питала. Думала, він принесе якісь документи, може, квитанції, може — дурість. Але потім...

— Потім що?

— Потім він вийшов, усміхнувся, і сказав: “Завтра буде весело.” І зник.

Я на хвильку мовчала. Смак какао став різкішим, гіршим.

— Чому ти мовчала?

— Бо я думала… якщо розповім, то все зіпсую. Усі подумають, що я щось приховую. І ще... — вона знітилась, — я боялась, що це якось... через мене.

— Чому?

— Бо я знала, що він щось приніс. І що це — не просто папери.

Глущенко, який усе це слухав у кутку, мов тінь з дільниці, кивнув:

— Тобто... Павло заздалегідь сховав щось у підсобці. Ми це вже знайшли?

— А якщо ні? — прошепотала Зойка.

Ми переглянулись.

— Треба знову шукати, — сказала я. — Але цього разу — по-справжньому.

І поки ми йшли в підсобку, я подумала: найгірші таємниці — ті, які заховані ближче, ніж здається.