Кекс на згадку про вбивство

Тітка Люся стояла біля вікна, притискаючи до грудей кришталевий бокал, у якому плескалось щось темно-зелене. Після пильного розгляду я зрозуміла — це м’ятний сироп з валер’янкою і, можливо, крапелькою самогону. Хоча тітка запевняла, що це “для стабілізації аури”.

— Павло — це ж той, який тебе кинув через ту офіціантку з татуюванням "борщ" на плечі? — перепитала вона з м’яким інтересом, ніби уточнювала рецепт салату.

— У неї було написано "Born to shine", — буркнула я. — Просто шрифт був… трохи специфічний.

— От бачиш. Це всесвіт дає сигнал. Він завжди так робить перед вибухом. Пам’ятаєш, перед тим, як здох хом’як, я знайшла у ванні черевик?

— Це був мій черевик, тітко.

— Але ж він був у ванні, правильно?

Я знала — сперечатись із тіткою Люсею було так само продуктивно, як пояснювати коту, що нова скатертина — не туалет. Вона вважала себе напівпровидицею, напівсвітлом істини, і повною мірою носила хустку з написом “Люся бачить більше”.

— До речі, — сказала вона, — я вночі бачила сон. Великий кекс падає з неба й розмазується просто біля нашої кав’ярні. Із середини вилазить…

— Не продовжуй, будь ласка, — попросила я, вдивляючись у календар.

П’ятниця. 13-те. Чудово.

— …птах. З лицем Павла, — завершила вона переможно.

Сметанко в цей момент чхнув. Або прокляв когось — із ним ніколи не зрозумієш.

Усе вказувало на те, що цей день буде повним борошна, пророчих снів і, можливо, мертвих тіл. І поки що — жодного кексу.