Кекс на згадку про вбивство

— Ти знала.

— Ні.

— Знала!

— Можливо. Але не точно.

Так почалась наша велика сварка з Зойкою. Місце дії — кухня. Атмосфера — густа, як розтоплений шоколад. І з нотками старої образи, якої ми так довго уникали, як родичів на сімейних зустрічах.

— Ти знала, що Павло приїде, — сказала я, тримаючи в руці миску з глазур’ю, що дивом ще не стала знаряддям.

— Я здогадувалась, — знизала плечима Зойка. — Але подумала, що він просто прийде показати себе. Ну, знаєш, як колишні роблять: “Привіт, я ще існую. І маю новий парфум.”

— Але чому ти нічого не сказала мені?

— Бо ти — це ти! Ти або почала б панікувати, або пекти. І обидва варіанти — небезпечні для суспільства.

— Тобто краще було тримати все в секреті, а потім разом знаходити труп?

— Я не планувала труп! — Зойка вдарила ложкою по столу. — Я просто хотіла відкрити кав’ярню, заробляти гроші й, можливо, купити новий блендер!

Ми замовкли. Мовчанка тягнулась довше, ніж черга за круасанами в неділю.

— А ще, — додала вона тихіше, — я думала, що він прийде, побачить, як ти щаслива, і… піде. Бо ти більше не та, яка його чекала.

Я опустила погляд у глазур. Вона була ніжно-рожева. Мій улюблений колір, коли я сумна.

— Я й справді не та. Я гірша. Я — людина, яка знаходить трупи, замість закоханих клієнтів.

— Але в тебе ще є я, — сказала Зойка, усміхаючись. — І кіт. І кав’ярня, яка ще не вибухнула.

— І глазур, яка прилипає до всього, крім тістечок.

— І ще... підозрювані, — додала вона. — Але то таке.

Ми обійнялись. Обережно, бо між нами була миска з глазур’ю і ще трохи образи. Але десь у цьому обіймі я зрозуміла: ми витримаємо. І навіть, можливо, допечемо всі замовлення.

У цей момент на кухню заглянув Глущенко:

— Вибачте, що заважаю, але хтось залишив нову записку… під котом.