Кекс на згадку про вбивство

Коли Сметанко приносить щось у зубах — це завжди або трофей, або звинувачення.

Цього разу це була сережка.

Невелика, але яскрава — у формі полуниці, з блискітками. І дуже впізнавана.

— Це ж… — почала я.

— Сережка Тоні, — завершила Зойка. — Вона вчора приходила без однієї. Сказала, “загубила в маршрутці”.

— Або в підсобці?

Глущенко, який з’явився у дверях так, наче його викликав кіт телепатично, подивився на знахідку і сказав:

— Це вже не просто випадковість. Тоня була в підсобці. Принаймні — після Павла.

— Або… — додала я, — одночасно з ним.

Ми знайшли сережку під старою коробкою з формами для кексів, куди Тоня “ніколи не заглядала”. Але хтось явно це зробив. І щось залишив. Або забрав.

— Думаєш, вона щось знає? — спитала Зойка.

— Вона акторка, — зітхнула я. — Вона вміє вдавати будь-що. Але навіть найкращі актори іноді гублять сережки на місці злочину.

Сметанко муркнув — переможно. Він знав, що щойно підкинув нам ключову деталь.

— Треба поговорити з Тонею, — сказав Глущенко. — І цього разу — не в ролі режисера.

— І що скажемо? “Привіт, це сережка твого кар’єрного самознищення?”

— Почнемо з м’якого. А далі — побачимо.

Я глянула на Сметанка.

— Молодець, шпигуне. Тобі — окрема порція тунця.

Сметанко згорнувся клубком на папці з доказами, явно вважаючи справу на сьогодні завершеною.

Але ми знали — найважче попереду. Бо далі — допит. І Тоня могла або зламатися, або… влаштувати нам ще одну прем’єру.