Кекс на згадку про вбивство

Вона з’явилась неочікувано, як плітка після свят. Алла Броніславівна, або, як її колись охрестили в кулінарних колах — “Та, що зникла зі сцени після скандалу з бабою і безе”.

— Мене не було три роки. Але тепер я — тут. І я пам’ятаю, як все почалось, — сказала вона, знімаючи темні окуляри з пафосом Ліни Костенко після написання дисертації.

— Ви знали Павла? — обережно запитала я.

— Я його вчила. Не лише пекти, а й тримати спину рівно навіть тоді, коли глазур тріщить.

— А чому ви зникли?

— Бо я знала... занадто багато. І, як бачите, мені це не додало ані слави, ані торта.

Вона витягла з сумочки коробочку. Там — старий фотоапарат.

— У мене є знімки. Докази. Але перш ніж я покажу — треба пройти одне.

— Що?

— Тест на довіру. І на алергію до кориці. Бо вона тут — ключова.

Зойка витріщилась:

— Це новий рівень слідства: хто чхає — той не винен?

— Хто чхає, той реагує. А хто не чхає — може бути частиною плану, — спокійно відповіла Алла.

Вона передала фото. Там — Павло і ще одна жінка. Не мадам з Парижа. Інша. Молода. З косою і татуюванням “No sugar, no secrets”.

— Хто це?

— Його перша учениця. Вона зникла ще раніше за мене. І якщо хтось і знав рецепти Павла — то вона.

Ми дивилися на знімок і розуміли: цей десерт ще не спечений до кінця. І аура злочину — це не просто метафора. Це була... ароматна реальність.