52: Зойка в тіні
Зойка останнім часом мовчала. Це лякало більше, ніж її пекучий імбирний кекс.
— Усе добре? — спитала я, коли вона втретє перепекла бісквіт і жодного разу не послалася на ретроградний Меркурій.
— Просто думаю.
— Про Павла?
— Про нас. І про те, скільки разів він заходив сюди до “відкриття”. Ми тоді ще ремонтували. А я… я не всім розповіла.
— Що саме?
Вона зітхнула і витягла зі шухляди маленький зошит. Обкладинка — блискуча, з написом “Крем і карма”.
— Це мої нотатки. Я фіксувала все, що казав Павло. Він говорив дивні речі. Щось на кшталт:
“Коли зникну — шукай там, де впав мій тінь.”
— Тінь?
— Я думала, це поетично. Але тепер… здається, буквально.
— Чому ти не сказала раніше?
— Бо якщо він справді живий — то я... допомагала йому зникнути. Не знаючи цього. І... боюся, що ти подумаєш, що я…
— Співучасниця?
— А раптом я й справді ним маніпулювала? А раптом я не пам’ятаю, що зробила?
Я взяла її за руку.
— Зойко, ти — моя подруга. І поки ми не побачимо тебе на відео з сокирою — я тебе не здам.
— А якщо з венчиком?
— Тільки якщо ти вбрана як леді з нуарного фільму.
Вона посміхнулась, але в очах було щось глибше: страх. І провина. А може, тінь.
Сметанко підійшов і притулився до її ноги.
Навіть кіт зрозумів: щось вона приховує.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!