6: Тіло в холодильнику
У кожної кав’ярні є своє прокляття. У нас — це був холодильник. Старий, з характером і вмінням голосно бурчати щоразу, як хтось намагався його відкрити. Ми лагідно називали його “Хрум” — бо він хрумтів, коли не треба.
Саме цей холодильник став свідком, жертвою і, мабуть, співучасником найбільшого провалу в історії кавової справи нашого району.
Я відкрила дверцята, щоб перекласти нову партію кексів на охолодження. І знайшла… не кекси.
Там лежав Павло.
Точніше, те, що раніше було Павлом. А тепер — дуже непотрібним сюрпризом посеред і без того напруженого відкриття. Він був охайно вкладений між коробками з ванільними мафінами, обличчям до баночки з лимонним курдом, і виглядав… дуже мертвим.
— Ем… Зойка? — хрипко покликала я.
— Якщо це знову згорілий кекс — не показуй мені! — відповіла вона з-за бару. — Мої нерви не витримають.
— Це не кекс, — прошепотіла я.
— А що?
— Людина.
Зойка з’явилась миттєво. Побачила Павла — і сказала лише одне слово:
— Блін.
Навіть тітка Люся, яка щось креслила на серветці пентаграму з кавових зерен, зупинилась і підійшла. Подивилась на холодильник. Подивилась на нас. Подивилась на кота.
— Я ж казала, — мовила вона. — У його аурі були нотки морозу.
Сметанко в цей момент застрибнув на холодильник, подивився всередину, зітхнув і... м’яко нявкнув.
Звук був настільки виразний, що мені здалося — кіт щойно сказав: “Ну почалося.”
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!