Кекс на згадку про вбивство

Це було не допит. Це була емоційна випічка з начинкою з істерики.

— Так! Я брехала! Але не вбивала! — Зойка стояла серед кав’ярні, розпатлана, з очима, як у кота, якого звинуватили в крадіжці лобстера.

— Що саме ти збрехала? — спитала я, притримуючи тітку Люсю, яка вже відкручувала кришечку з олією “для прояснення ситуації”.

— Я бачила Павла після його “смерті”. Одного разу. Уночі. Він постукав у двері. Виглядав... по-іншому. Але це був він. І він сказав:

“Якщо спитають — не бачила. І не пам’ятаєш нічого.”

— І ти… погодилась?

— Я не знала, що робити! Я думала — розіграш. А потім тіло, поліція… Я запанікувала. Мовчала. І кожного разу, коли хтось говорив “Павло мертвий”, у мене стискалось усе всередині, як тісто без дріжджів.

Глущенко уважно дивився на неї:

— Чому саме зараз вирішила сказати?

— Бо вже не можу. Це ж усе… виросло в кекс із брехні. І я більше не хочу бути начинкою.

— Що ще ти знаєш?

— Він був не сам. Біля нього була жінка. У капюшоні. І вона… сказала щось про “гру”. Я не чула чітко.

— І ти це приховувала?

— Я боялась, що мене зроблять винною. І так уже всі дивляться, як на цукор, який викликає алергію.

Ми мовчали.

Сметанко заліз на прилавок, сів і глянув на неї як досвідчений суддя.

— Що далі? — прошепотала я.

— А далі… правда. Або фінал, — відповіла Зойка. — Але я з вами.